Не я не про мене
Я пролітаю мимо себе, мимо своїх думок, бажань і мрій, намагаюсь себе переконати в їх не влучності, недоречності, прискореності і банальності. На деякий час починаю вірити у ці внутрішні голосочки, що пищать десь з-під плінтуса серця: почекай ще, постривай ще, не спіши, так буде краще, все зміниться, все пройде, прийде, буде, буде, ще буде так як ти хочеш…. Я прислухаюсь до тих шепотів, думаючи, що я така вже доросла і мудра і вмію запхати тривоги, сумніви і страхи десь глибоко і далеко, щоб вони не заважали мені зараз, в конкретний момент нормально жити.. Навіть починаю пишатись собою, яка ж я молодчина, як гарно розрізала все на шматочки, посортувала і запхала в морозильну камеру, хай буде там, далеко від мене… Але ж холодильники іноді ламаються. Морозильна камера починає текти і з неї лізуть брудними калюжами всі ті самі тривоги, що були колись, я пізнаю їх обличчя, я відчуваю їх запах… Куди тікати.. Нікуди.. Досить пройти коло дзеркала аби зауважити свою прозорість, зауважити, що відрізаючи від себе свої думки, хай не завжди хороші, ти повідрізала шматки себе і зараз схожа вже на когось іншого.. І нема в цьому ніякої дорослості і мужності.. Люди стають сильними не від щастя і радості, а від болю і страждань… Чим сильнішою я стаю, тим більш самотньою і скептичною, перетворююсь в якусь дивну суміш зі стіни, бетону і скла, що міняє свою консистенцію наче хамелеон, аби привернути увагу, а потім розбити когось об свої мури… Я не знаю скільки процентів мене залишилось у тілі 26-річної жінки (а ще недавно ідентифікувала б себе як дівчину). Я не знаю скільки вакууму там залишилось, для того, що ми називаємо коханням. Адже воно виштовхується з тіла, випадково разом з поганими відчуттями, воно розхлюпується разом зі сльозами, потом і кров’ю. Проблема в тім, що ми після кохання звужуємось, як шлунок після операції. І кожного наступного разу, можемо прийняти його чудові рідини все меншими і меншими дозами. Сьогодні з мене розлилось ще з келішок того дивного кохання. Мене самої стало менше. Коли ж ввімкнеться інстинкт самозбереження, який візьме мене на руки і кудись понесе, допоки я не стала зовсім мікроскопічною і не зникла…