Сповідь маленького сумного патріота

[d_a_r_y_n_a]

Я живу у країні зламаних трамваїв і світлофорів, доріг, які постійно ремонтуються, але ніколи не є добрими і людей, які намагаючись вижити, нерідко перестають сприймати одне одного адекватно... Єдиний стан, який супроводжує мене у цій країні перманентно - це втома.. Втома постійно вибивати, вигризати, вивойовувати усе: від елементарних речей до свободи і мови... Я не можу більше жити під тягарем цієї втоми, вертатись до дому кожного дня як з міні-війн.... Можливо життя - це боротьба, але не така як у нашій чудо-країні...

Я розумію тепер чому люди у нас такі озлоблені, я сама починаю впізнавати у собі цю озлобленість і це мене лякає...

Я не маю більше сили жити у країні стресу, я як маленький гвинтик системи не завжди можу змінити навіть щось невелике довкола себе.. Палки у колеса на кожному кроці... Колись я казала, що держава і країна - це різні речі, і що країна у нас хороша, а от держава до нічого.. Тепер я розумію, що держава - це політика, політика - це люди, а люди - це країна.. І у нас в цьому замкненому колі занадто багато лайна, щоб було все діяло хоча б нормально, не кажу вже добре...

Країна хвора і якщо я її частина, то я теж якась хвора клітина.. У мене все більше з'являється бажання врятувати себе шляхом ампутації... Мені сумно, мені боляче і прикро.. Але воювати з собою сил також більше нема..