Даниэла проходит конфирмацию (отрывок из одноимённого романа)
Конфирмация у римо-католиков и лютеран - это, своего рода, посвящение во взрослые членов общины, достигших четырнадцатилетнего возраста. Подросток, прошедший конфирмацию, считается с этого момента взрослым членом общества. В Германии после конфирмации подросткам разрешается жить отдельно от взрослых и даже вступать в брак.
В ГДР церковная конфирмация не имела юридической силы - её заменял светский обряд под названием Jugendweihe, который широко практикуется и в сегодняшней Германии.
Главная героиня моего романа, живя в Касселе, проходит конфирмацию весной 1961 года по лютеранскому обряду в церкви Святого Мартина. Некоторые критики моего романа высказывались в своих отзывах о том, что складывается впечатление, будто бы этот роман писала женщина, - настолько большое внимание уделяется в этом эпизоде разным мелким деталям. Сразу хотелось бы заявить: сделано это было специально - для того, чтобы как можно сильнее передать атмосферу начала 60-х годов прошлого века, когда ФРГ, преодолев за 15 лет послевоенную разруху, превратилась в сверхдержаву, удивив всех своим экономическим чудом.
Був кінець травня 1961 року. Погода була вже по-літньому теплою, навіть спекотною. На міських вулицях стояв терпкий аромат від різноманітних рослин, що буяли цвітом на кожному кроці. Особливо стійким той аромат був у найфешенебельнішому районі Касселя, що починався за Винною горою. Там, у Районі Тішбайнштрассе, що практично не постраждав від воєнних руйнувань, у численних садах цвіли всілякі кущі, назви котрих мало хто знав, а тротуари були буквально всипані пелюстками від того цвітіння.
Нещодавно Даніела відсвяткувала своє чотирнадцятиріччя. Дівчина вступала в доросле життя. Їй так вже набридло бути дитиною. Їй так набридли ті короткі розпущені сукні без поясів, у котрих Даніела виглядала неначе іграшкова лялька. Їй так набридли ті коси, котрі вона щодня мала заплітати та розплітати. Їй так набридло оте розреґламентоване дитяче життя з усілякими там умовностями, без котрих спокійно можна було б обійтися. Їй так набридло це «тикання», коли до неї на «ти» зверталися не тільки шкільні вчителі, але й цілком незнайомі дорослі люди - і лише тому, що ВОНИ були вже ДОРОСЛИМИ, а Даніела - фактично у віці Джульєтти - була ще ДИТИНОЮ, бо не пройшла обряд конфірмації та не мала права виглядати як доросла. Чотирнадцятирічна Даніела з нетерпінням прагнула якомога швидше позбутися статусу дитини та стати дорослою. І не просто стати, а офіційно такою вважатися.
Уперше, святкуючи свій чотирнадцятий день народження зі своїми найкращими шкільними друзями, Даніела одяглася не в дитячу, а в дорослу довгу сукню темно-вишневого кольору, та вперше взулася не в дитячі сандалії з закритими носками та на дуже низькій платформі, а в чорні лакові бальні черевики на середньому підборі. І не на білі гольфи чи шкарпетки, а босоніж. Крім того, вперше Даніела зробила модну зачіску, з’явившись перед своїми однокласниками не з двома заплетеними косами, натомість із розпущеним волоссям, перев’язаним червоною атласною стрічкою за тогочасною модою.
І ось, буквально через два тижні після свого дня народження, в суботу, двадцять сьомого травня, Даніела мала пройти конфірмацію, тобто посвяту в дорослі за лютеранським обрядом, у нещодавно відбудованій церкві Святого Мартіна, розташованій неподалік від круглого майдану Кьоніґсплац. Спеціально з цієї нагоди Манфред, батько Даніели, позичив в оренду на кілька годин білий «Мерседес» представницького класу. Сама ж Даніела з розпущеним волоссям одяглася в довгу вечірню сукню блідо-жовтого кольору та натягнула на ноги тоненькі білі панчохи, після чого взулася в білі бальні черевики на середньому підборі.
Узявши букет рожевих троянд, Даніела в супроводі Елізабет, тобто своєї матері, та свого брата Томаса, підійшла до автомобілю. Батько сів за кермо, мати - поруч із ним, а Даніела з Томасом сіли на задній ряд. Минулого року Томас вже проходив конфірмацію, отже, Даніелі той обряд був цілком знайомим. Аби не бути схожим на нареченого, Томас одягнувся не в чорний діловий стрій, а в дуже вузькі чорні вельветові штани та в широку темно-сіру картату велюрову маринарку, під котру він одягнувся в рожеву однотонну нейлонову сорочку з яскраво-жовтою нейлоновою краваткою.
Нарешті авто під’їхало до церкви. Біля входу до храму вже зі своїми батьками стояв Арнольд, найкращий шкільний друг Даніели - із зачіскою під Елвіса Преслі та в темно-сірому строї з білою сорочкою та жовтогарячою краваткою. Він так само того дня мав проходити цей обряд.
- Вітаю тебе, Даніело! - вигукнув Арнольд, потиснувши руку своїй однокласниці, а потім обійнявши її. - Через кілька хвилин ми вже станемо дорослими!
- Тебе я так само вітаю! - відповіла Даніела.
Біля входу до церкви купчилося багато інших підлітків, що теж готувалися пройти конфірмацію, а також їхні батьки та родичі. Настрій в усіх був вельми урочистим. Аякже, адже через лічені хвилини всі ті підлітки мали офіційно «вийти з дитинства» та більше після того дітьми не вважатися.
І ось обряд закінчився. Усі чотирнадцятирічні підлітки заходили до церкви ще дітьми, а виходили з неї вже дорослими. Тепер вони мали право не лише одягатися як дорослі, виглядати як дорослі, але й мешкати окремо від батьків (правда, до вісімнадцяти років від них вимагалася нотаріально завірена згода батьків на окреме проживання). І хоча до справжнього повноліття всі вони мусили чекати ще чотири роки - все одно, ті підлітки перебували в піднесеному стані, близькому до ейфорії, - принаймні від того, що вони вже офіційно більше не вважалися дітьми. Тепер і шкільні вчителі, й, тим більше, цілком незнайомі особи були зобов’язані звертатися до цих «новоспечених дорослих» тільки на «Ви».
Пройшовши обряд конфірмації, Даніела - так само, як і всі інші, - вельми раділа, адже вона вже офіційно вважалася не дитиною. Вона була вже молодою панночкою. Як приємно було їй думати про те, що тепер вона більше не зобов’язана одягатися по-дитячому, адже різниця між дитячим та дорослим вбранням була в ті часи ще дуже й дуже величезною. Вона вже більше не мусила носити ті огидні дитячі сукні, втрачати час, заплітаючи та розплітаючи коси, постійно ходити в гольфах із голими колінками аж до самих морозів, а в морозну погоду - натягувати товстенні в’язані панчохи. Усі ті дитячі обов’язки щодо зовнішнього вигляду, етикету та поведінки без вороття відходили в минуле. Для всіх чотирнадцятирічних підлітків, що того дня водночас стали дорослими, розпочиналося справжнє доросле життя. Дитинство в усіх було вже позаду.
А особливо раділи юнаки, що проходили конфірмацію разом з Даніелою. Аякже, якщо вони більше не були зобов’язані ходити в коротких шортах аж до приходу морозів (а деякі батьки примушували своїх синів ходити в шортах навіть узимку - попри сніг та мороз). Ні, їм подобалося ходити в шортах, але тільки тоді, коли вони робили це цілком добровільно. Будь-який примус викликав у них відповідну реакцію за Третім законом Ньютона: «Дія дорівнює протидії». Адже насильно любим не будеш. Особливо прикро хлопці себе почували, коли вони мусили ходити в шортах за холодної погоди тільки через те, що ще не досягли чотирнадцятирічного віку, натомість інші їхні однокласники, що були лише на кілька місяців старшими за них та вже пройшли конфірмацію, комфортно почували себе в довгих штанах. Та ще й при тому вкрай зверхньо дивилися на своїх голоногих «малолітніх» однокласників.
- Ну, все! - радісно вигукнув Арнольд, вибігши на майдан перед церквою. - Я вже не дитина! Я вже не дитина!
Побачивши Даніелу на майдані, Арнольд міцно її обійняв та почав її цілувати.
- Я вже більше не дитина! - щосили кричав Арнольд. - Яке це щастя! Я вже більше не дитина!
За давньою кассельською традицією, всі свята прийнято було відзначати в парку на Вільгельмовому Узвишші, у підніжжя Геркулеса. Ось і конфірмація Даніели та Арнольда зовсім не була винятком. Даніела сіла в орендований батьками білий «Мерседес», а Арнольд так само сів разом з батьками в інше авто - теж орендоване й теж представницького класу. Майже всі вирушили до Геркулеса.
- Ми з мамою їдемо здавати авто, - сказав своїм дітям Манфред, припаркувавши «Мерседес» на автостоянці неподалік від палацового комплексу та висадивши звідти Даніелу й Томаса. - Це ваше свято, отже, святкуйте разом з усіма. Ми вас лишаємо наодинці. Ви вже тепер дорослі.
Попрощавшись із батьками, Томас та Даніела побігли до інших підлітків, що поступово висаджувалися з інших автомобілів, приєднуючись до спільної компанії. Разом весь натовп «новоспечених дорослих» у святковому вбранні стрімким кроком попрямував парковими алеями до Геркулеса.
- Ходімо на сходи до Геркулеса! - запропонував хтось із підлітків. - Позмагаймося, хто швидше здолає ці п’ятсот сорок сходинок!
- Ага, зараз! - невдоволено вигукнула якась дівчина в зеленій сукні. - Аби зламати собі підбори! Ти не забувай, Рихарде, що дівчата зараз усі на підборах! Адже ми тепер вже більше не діти! Нам вже тепер дозволено ходити на високих підборах!
- А ще тепер дівчатам дозволено розпускати волосся! - додала інша дівчина в білій сукні.
Переконавши того Рихарда в тому, що дівчата не можуть бігати на підборах, усі поволі почали підійматися сходами до Геркулесового п’єдесталу. Успішно подолавши ті п’ятсот сходинок, усі зручно розташувалися на оглядовому майданчику у підніжжя статуї, звідки весь Кассель було видно як на долоні. Хтось сидів на парапеті, хтось спирався ліктями на той парапет, милуючись чудовою панорамою Касселя. Але всі були охоплені якоюсь ейфорією від того, що тепер до них більше не ставитимуться як до дітей. Хлопці та дівчата вже сміливо та відверто обіймалися та цілувалися одне з одним, не побоюючись сторонніх зауважень, буцімто вони ще малі, а вже залицяються один до одного.
Арнольд був весь час із Даніелою. Він її без перерви пестив, торкаючись то її волосся, то її талії. Поступово відколовшись від спільного натовпу, Арнольд та Даніела відійшли до тильного боку п’єдесталу. Зненацька Арнольд різко схопив Даніелу, міцно обійняв її в пориві піднесеного настрою та несподівано поцілував її в губи. Для Даніели такий жест виявився справжнім шоком, адже її до того часу ще ніхто не цілував ось так відверто.
- Я кохаю тебе, Даніело! - прошепотів Арнольд, цілуючи Даніелу ще і ще раз. - Я кохаю тебе, моя дівчино! Я жити без тебе не можу!
- Арнольде, ще рано так казати, - тихо зауважила Даніела. - Адже нам іще тільки по чотирнадцять виповнилося.
- Ромео та Джульєтті теж було по чотирнадцять, - висунув свій арґумент Арнольд. - Їм було можна - й нам можна!
- Але, будь ласка, тільки без інтимної близькості! - застерегла Даніела. - Я не хочу завагітніти, ще не закінчивши школу. Я не хочу залишатися домогосподаркою після закінчення ґімназії. Я хочу вчитися далі. Я хочу успішно скласти абітур144 та вступити до університету. Я хочу здобути вищу освіту…
- Я тебе розумію, Даніело! - зізнався Арнольд. - Я й сам не хочу зараз бути юним батьком. Отже, не бійся, в мене до тебе цілком чиста любов, чисті почуття!
- Ось це вже інша справа! - зраділа Даніела та сама поцілувала Арнольда кілька разів. - На це я погоджуюся!
Нишком відколовшись від загальної компанії, Арнольд та Даніела задніми парковими стежинами спустилися додолу - спочатку до замку Льовенбурґ, а звідти вони радісно побігли до головного палацу на Узвишші.
- Куди зараз підемо? - запитав Арнольд.
- Напевно, погуляємо середмістям, - запропонувала Даніела.
Сівши на трамвай та доїхавши до центру, Арнольд та Даніела зійшли на Кьоніґсплац. Далі вони вирушили вздовж ошатної вулиці Обере Кьоніґсштрассе. Була вже шоста година вечора. Як і будь-якої суботи, на вулиці було дуже велелюдно. Та вулиця була вже повністю відбудована. Про війну, що минула, нагадували хіба що лише законсервовані руїни ґарнізонної церкви на Оберсте Ґассе. А, в цілому, місто виглядало хоч і досить скромним після відбудови, проте, все-таки, охайним та шляхетним. Західнонімецьке «економічне диво», від котрого люди все ще перебували в стані ейфорії після повоєнних злиднів, давало взнаки численними дорогими автомобілями вітчизняних марок, шляхетним виглядом пересічних міщан, що прогулювалися суботнім вечором центральними міськими вулицями в добротному одязі престижних марок, численними універмагами та бутіками з модним одягом та побутовою технікою та різнокольоровою неоновою ілюмінацією, від котрої пізно ввечері на центральних вулицях було світло неначе вдень. Усе це говорило про те, що західнонімецька економіка остаточно подолала воєнні руйнування та почала працювати неначе годинник; про те, що Західна Німеччина на початок шістдесятих років не лише наздогнала довоєнний рівень життя, але й давно вже його перегнала. На цьому тлі мешканці Касселя чи не щодня дізнавалися про чергову партію втікачів зі Східної Німеччини, що не хотіли більше жити в «комуністичному раю». І хоч рівень життя на Сході був не набагато нижчим, ніж на Заході, проте люди тікали звідти зовсім не через злидні, натомість через відсутність свободи, через тоталітарну систему, що лише змінила брунатний колір на червоний, але, попри всю ту зміну декорацій, лишалася такою ж тоталітарною, якою вона була під нацистами. До речі, вчорашніх «східняків» було дуже легко вирахувати в західнонімецькому натовпі - через похмурі, зацьковані обличчя, через не зовсім охайний зовнішній вигляд, через старі, поношені речі, через боягузливу поведінку, через страх в очах. Але поступово вони асимілювалися, нівелювалися в західному суспільстві та повністю інтеґрувалися до «Вільного світу». Адже ще в середні віки «міське повітря робило людину вільною». Разом з Даніелою та Арнольдом у їхньому класі так само навчалося кілька колишніх «східняків». І Даніела чудово пам’ятала, яке відчуження спостерігалося спочатку між дітьми втікачів зі Сходу та рештою класу, але як це відчуження поступово долалося, внаслідок чого ті учні вже практично переставали чимось відрізнятися від усіх інших. Відчувши свободу, ті підлітки долали страх, долали замкненість і дуже швидко їх було вже важко впізнати. Свобода брала верх над страхом.
- Посидьмо в кафе, - запропонував Арнольд, проходячи вздовж вуличних кафе, що тяглися в ряд одне за одним неподалік від музею Фрідеріціанум.
- Гарна ідея! - погодилася Даніела.
Підійшовши до найпершого вільного столика, Арнольд та Даніела сіли разом.
- Що ти братимеш? - поцікавився Арнольд.
- Я візьму лише кока-колу, - відповіла Даніела.
До столика підійшов офіціант.
- Дві кока-коли, будь ласка, - замовив Арнольд.
Через кілька хвилин офіціант приніс на таці дві відчинених пляшки брунатного напою та два келехи, до половини заповнених льодом, а також дві соломки.
Так Даніела з Арнольдом просиділи за столиком у тому вуличному кафе протягом кількох годин, поволі потягуючи кока-колу через соломку та спостерігаючи за всім, що відбувалося навколо, - аж поки не почало темніти.
Розплатившись з офіціантом зі свого Taschengeld145, тобто з кишенькових грошей, Арнольд вийшов із Даніелою та пішов проводжати дівчину додому. Був пізній вечір, але було ще дуже тепло. Лише приємний травневий вітерець тихенько віяв навколо. Накинувши на Даніелу свою маринарку, Арнольд ішов, охопивши спину коханої дівчини своєю правицею. Надворі ставало все темніше. Вже горіли вуличні ліхтарі та неонова ілюмінація. А людей на центральних міських вулицях ставало навіть іще більше, аніж їх було вдень. Повсюди виступали вуличні музиканти, вуличні співаки, вуличні танцюристи та акробати. Якісь співробітники різноманітних аґенцій на повний голос аґітували перехожих укласти договір із різноманітними страховими компаніями чи відкрити рахунок у якомусь банку на вигідних умовах. Вигідних лише на перший погляд, адже треба було дуже уважно читати всі написи дрібним шрифтом, аби збагнути, в яку ж пастку тебе намагається затягти «звірячий вищир капіталізму». Треба було дуже ретельно поміркувати, зважуючи всі pro et contra146, перш ніж поставити на всілякі там яскраві папірці свій власноручний підпис. Наївних диваків виявлялося дуже мало, отже, ті аґенти фактично даремно зривали собі голос, чи так само даремно витрачали заряд портативних мегафонів, закликаючи перехожих добровільно накинути на себе черговий непотрібний зашморг. Проте люди, все одно, цікавилися, що ж ті аґенти таке дивовижне пропонували, тому навколо кожного такого «оратора» миттєво виростав солідний натовп. Та навіть крізь тих, хто поволі рухався центральними вулицями, гуляючи цілими сім’ями чи просто чисельними компаніями, пробиратися було вкрай важко - особливо для тих, хто того суботнього вечора кудись поспішав. Трамваям було дуже важко прорватися крізь людський натовп на центральних вулицях, і вони пересувалися неначе слимаки, постійно дзвонячи при цьому. Усі вуличні кафе були буквально забиті відвідувачами. Коротше кажучи, то був типовий літній суботній вечір типового великого західноєвропейського міста.
Пройшовши всю Унтере Кьоніґсштрассе та вийшовши до Голландської вулиці, Арнольд провів Даніелу до самої її домівки на Людвіґштрассе, а сам побіг до найближчої трамвайної зупинки, бо мешкав він досить далеко від середмістя. Коли Даніела повернулася додому, була вже майже двадцять третя година. Томаса ще не було вдома. Батьки ще не спали, але й не хвилювалися, бо знали, що того дня в їхніх дітей було перше в їхньому житті «доросле» свято. Вони спокійно сиділи в кріслах у вітальні, дивлячись чорно-білий «Ґрундіґ» із масивним дерев’яним корпусом та щось при цьому обговорювали. Проте було неозброєним оком помітно те, що батьки Даніели та Томаса трохи заздрили своїм дітям, адже їхня юність припадала на воєнне лихоліття. Вони заздрили, що Даніела та Томас жили тепер зовсім у нову епоху - без бойових дій, килимових бомбардувань та інших актів помсти; без іноземної окупації, зґвалтувань, депортацій, біженців, таборів. А головне - без тоталітарної системи. Даніелі та Томасові дозволялося те, що не дозволялося Манфредові та Елізабет в аналогічному віці, коли при владі стояли нацисти - нехай навіть тогочасне життя було нічим не гіршим за життя на початку шістдесятих.
Привітавшись із батьками та побажавши їм доброї ночі, Даніела, втомлена багатогодинною прогулянкою, пішла до своєї спальні, повалилася на ліжко та миттєво відключилася, навіть не встигнувши зняти свою святкову сукню та бальні черевики. Вона навіть не чула, коли до помешкання повернувся Томас. Прокинулася вона допіру о сьомій годині ранку.
Наступного понеділка Даніела пішла до ґімназії вже не в дитячій сукні, не в гольфиках та не в дитячих сандаліях, натомість у нейлоновій блузці яскраво-зеленого кольору, в чорній кримпленовій спідниці та в чорних «дорослих» мештах, взутих на босу ногу. І не з косами, а з розпущеним волоссям, перев’язаним жовтою атласною стрічкою. Даніела більше не бажала бути дитиною. Вона прагнула не просто бути дорослою, але й виглядати як доросла пані, одягаючись відповідно до новітніх модних тенденцій.