Микола Черьошин. ДАНІЕЛА (уривки з роману)
Головний герой роману зустрічається рід час та після семінару в Касселі з родичами свого попереднього втілення. У Касселі він відвідує цвинтар, де спочиває його колишнє фізичне тіло. А приїхавши з братом Даніели до його оселі в Ганновері, головний герой уперше бачить на старих світлинах своє попереднє фізичне втілення.
До речі, зверніть, будь ласка, увагу на пісню про Майдан на мотив відомого шляґеру кінця 60-х років минулого століття «Downtown» з репертуару Петули Кларк.
© Микола Черьошин, 2011. Усі права захищені. Жоден фраґмент цього твору не може бути опублікованим у друкованому чи електронному вигляді без дозволу автора.
Недільного ранку, достроково виписавшись із готелю, Сергій сів на дивані у вестибулі, поставивши свою валізу перед собою та чекаючи на Томаса. Близько десятої години Томас вийшов зі своїми валізами з ліфту та підійшов до адміністратора. Виписавшись із готелю слідом за Сергієм, Томас підійшов до свого нового знайомого.
- Guten Morgen! - привітав його Сергій, потиснувши Томасові правицю. - Ich bin bereit.
- Dann gehen wir hinaus, - запропонував Томас.
Вийшовши з готелю, Томас повів Сергія до свого сірого «Пежо», припаркованого неподалік. Поклавши речі в багажник, Томас та Сергій вирушили в путь. Першою зупинкою був будинок на Людвіґштрассе, котрий, як виявилося, був розташований буквально за рогом від готелю. Завернувши на ту вулицю, Томас зупинився біля триповерхового будинку, в котрому Томас та Даніела мешкали разом з батьками, аж поки не роз’їхалися на навчання: Томас - до Карлсруе, а Даніела - до Західного Берліна.
- Das ist unser Haus, in dem wir zusammen mit unseren Eltern gewohnt haben, - пояснив Томас, вийшовши з автомобіля.
- Und wo sind die Eltern? - поцікавився Сергій.
- Die sind schon verstorben.
- Es tut mir Leid, - сказав Сергій. - Sind sie alle in Kassel bestattet worden?
- Ja, - підтвердив Томас. - In Kassel.
- Und Daniela?
- Auch in Kassel, - повідомив Томас. - Obwohl Daniela in Berlin starb, wurde sie nach Kassel gebracht. Die Eltern, wie die wollten, wurden in der Nähe von Daniela bestattet.
- Kann ich mir ihre Gräber ansehen? - запитав Сергій.
- Selbstverständlich, - сказав Томас. - Der Friedhof befindet sich auch auf dem Katzensprung von hier. Aber zuerst kommen wir zum Gymnasiumsgebäude.
Завернувши пару разів, Томас та Сергій пройшли пішки метрів сімсот, поки не дійшли до будівлі ґімназії. Цей маршрут - від колишнього помешкання Касперів до ґімназії - Сергій так само одразу ж упізнав, неначе реґулярно ходив отими вулицями чи не щодня.
- Das ist genau das Gymnasium, in das ich und Daniela gegangen sind, - повідомив Томас.
Сергій подивився на будівлю ґімназії та на подвір’я біля неї та й одразу ж уявив собі Даніелу, котра виходить із головного входу, ніби вітаючи свого рідного брата та свого «спадкоємця».
Трохи постоявши перед будівлею, чоловіки вирушили далі. Пішовши від ґімназії, вони, не повертаючись до припаркованого авта, вулицею Моріцштрассе вирушили до цвинтаря.
- Gehen wir jetzt zum Friedhof? - запитав Сергій.
- Genau, - підтвердив Томас. - Sie wollten ja Danielas Grab schauen. Das befindet sich auch auf dem Katzensprung von hier.
- Wie kompakt ist dieses Kassel! - іронічно виголосив Сергій. - Alles befindet sich in der Nähe - das Familienhaus, das Gymnasium, der Friedhof!
- Das ist nur ein Zufall, - пояснив Томас. - Kassel ist umgekehrt sehr zerstreut.
Вони удвох перейшли Голландську вулицю та вже через якихось пару хвилин стояли біля входу до цвинтаря.
- Das ist der Friedhof, in dem sie alle ruhen, - оголосив Томас, як тільки він та Сергій переступили через браму.
Трохи поблукавши цвинтарем, Томас, нарешті, відшукав-таки могилу своєї сестри.
- Ich habe die gefunden! - вигукнув Томас. - Hier ist unsere Daniela!
Сергій подивився на могилу. То був простий гранітний пам’ятник без будь-яких прикрас, окрім скромної трояндочки під написом. На ньому - як, до речі, й на переважній більшості надмогильних пам’ятників - не було жодного портрету Даніели. Був лише напис:
Daniela Casper
14.05.1947 - 20.03.1970
Ruhe in Frieden!83
Одразу ж Сергія, як тільки він подивився на пам’ятник, охопив якийсь легкий шок. Ще б пак, адже під отією скромною надмогильною плитою на півтораметровій глибині лежало тіло, точніше - те, що від нього залишилося, - котре ще якихось сорок років тому належало йому, Сергієві: він у тому тілі жив, ходив у ньому по землі, але не зберіг його: через якусь дівочу бздуру того тіла він позбавився.
- Блондинка! - невдоволено прошипів Сергій собі під ніс. - Нащо ти ковтала це ЛСД? Хіба тобі іншого кайфу не вистачало? Зараз був би я солідною, ясновельможною пані, ровесницею Софії Ротару, жив би постійно в Німеччині… А так, через тебе, блондинко, через твою дурість я народився тридцять дев’ять років тому в Україні та їжджу тепер до Німеччини лише як гість… Блондинко ти, блондинко! Що ж ти скоїла, дурна ти блондинко!
Раптом Сергій підхопив себе на думці, що він насправді корив себе, адже хоч рештки фізичного тіла Даніели й спочивали в могилі, проте він так і лишався носієм того астрального тіла, котре до Сергієвого народження було Даніелою. А себе корити не можна - про це неодноразово стверджував Сергієві Анатолій. Парапсихолог навчав Сергія завжди себе любити та вибачати будь-які власні помилки.
- Пробач мені, Господи, - прошепотів Сергій, перехрестившись, - за те, що я скерував гнів на себе та на своє попереднє життя. Пробач мені, Господи…
Повернувшись до сірого «Пежо», припаркованого на Людвіґштрассе, Томас та Сергій сіли в авто та вирушили до Ганновера. Їхали вони сьомим автобаном повз Ґьоттінґен та Гільдесгайм. Шлях виявився напрочуд дуже коротким, а Сергій уперше побачив, що таке німецький автобан...
Піднявшись на четвертий поверх, Томас відімкнув двері свого помешкання, покриті білою емаллю. Своїм дизайном ті двері - як і весь інтер’єр того під’їзду - дуже нагадували під’їзди довоєнних польських будинків у Львові, проте колись розкішні львівські під’їзди перебували тепер у такому жахливому занепаді, натомість у тому ганноверському під’їзді складалося таке враження, неначе будинок було споруджено тільки вчора, чи, принаймні, не раніше, ніж п’ять років тому.
Коли Томас та Сергій увійшли всередину помешкання, їх у коридорі привітала якась жінка років шістдесяти п’яти, котра виглядала значно молодшою за свій біологічний вік.
- Das ist Inge, meine Frau, - сказав Томас, представивши Сергієві свою дружину.
Сергій потиснув жінці правицю.
- Und das ist Herr Tymoshhuk, - оголосив Томас, - er ist Wissenschaftler aus der Ukraine, aus Lemberg. Er hat an demselben Seminar teilgenommen. Herr Tymoshhuk hat vor, ein Buch über die Revolte zu schreiben, in dem er diese Revolte mit dem ähnlichen ukrainischen Studentenstreik in den früheren neunziger vergleichen möchte. Meine Schwester Daniela interessiert ihn sehr als eine typische Vertreterin dieser Bewegung. Außerdem hatte die Daniela ein tragisches Schicksal und ein frühes Grab. Deshalb möchte Herr Tymoshhuk dieses Buch vor allem meinem armen Schwesterchen widmen. Und ich habe ihm versprochen, im Sammeln der Information über Daniela insbesondere und über die Revolte insgesamt, über die ich verfüge, meinem ukrainischen Kollegen zu helfen.
- Daniela war wirklich ein sehr kluges und attraktives Mädel, - підтвердила Інґе. - Schade, dass das Gott Danielas Leben so früh genommen hat!
- Ich möchte dann genau wegen ihres tragischen Todes dieses Buch ihr widmen, - заявив про свій намір Сергій. - Dieses Mädchen ist wie ein Symbol der revolutionären Änderungen in der westlichen Gesellschaft. Sie ist wie eine Jeanne d’Arc der Studentenbewegung.
- Das ist aber kein Heldentod, - заперечила Інґе. - Drogenmissbrauch… Würde sie zum Beispiel von der Polizei wie Benno Ohnesorg erschossen, wäre es wirklich ein Heldentod… Aber Drogenmissbrauch…
- Umso mehr ist ihr Schicksal noch tragischer, - почав наполягати на своїй позиції Сергій.
Посперечавшись трохи про трагічну долю Даніели, Сергій пройшов слідом за господарями помешкання до вітальні. У вітальні всередині м’якого кутку сидів якийсь молодий чоловік приблизно одного з Сергієм віку.
...
Коли Сергій повернувся назад до вітальні, Томас дав йому цілу купу сімейних фотоальбомів. Сергій дивився, а Томас, тим часом, коментував усі ті світлини, розповідаючи різноманітні історії про своїх близьких та далеких родичів. Сергієві було вельми цікаво дізнатися багато подробиць про свою попередню родину, проте його, звичайно ж, більш за всіх цікавила саме Даніела. Її він упізнав одразу ж - саме такою він її собі й уявляв.
- Und dieses blonde Mädchen muss Daniela sein, - упевнено заявив Сергій, побачивши на численних пожовклих світлинах більш ніж сорокарічної давнини свій попередній образ.
- Das stimmt, - підтвердив Томас. - Das ist genau mein armes Schwesterchen!
Практично все коротке життя Даніели - від її дитячих років аж до панахиди безпосередньо перед похованням - було документально зафіксовано численними світлинами. Ось тут Даніела - ще зовсім маленька дівчинка - Сергій навіть «згадав» майже всі ситуації, у котрих більшість із тих світлин було зроблено. А тут Даніела - вже учениця ґімназії. А ось - світлини, що відображають її бурхливе студентське життя та участь у численних студентських заворушеннях. А тут Даніела знята в США, в коледжі Святого Михайла, що у Вермонті, де вона за обміном навчалася на четвертому курсі впродовж одного семестру - буквально за кілька місяців до своєї трагічної смерті.
Проте найсильніше Сергія вразив фотозвіт про поховання Даніели. Особливо - ті світлини, де вона була сфотографована крупним планом у домовині. Вона лежала в домовині неначе жива. Одразу ж Сергій згадав відому казку Пушкіна «Про мертву царівну…»:
…Она,
Как под крылышком у сна,
Так тиха, свежа лежала,
Что лишь только не дышала…
Даніела лежала в домовині неначе Барбі у футлярі. Якось не вкладалося в Сергієвій свідомості: така молоденька дівчина, котра тільки-но починала жити, - й раптом її вже ховають. А вона - така файна блондинка з розпущеним волоссям - лежить у домовині в білих чоботях та в погребальній нейлоновій сукні жовтого кольору, немов спить у ліжку. Так і хочеться вірити в те, що ось зараз Даніела прокинеться, підійметься з ліжка та піде кудись геть зі своєї спальні. Але то було не ліжко; то була домовина.
Одразу ж на тих світлинах Сергій упізнав і тоді ще молодого Томаса, котрий, будучи наполовину німцем, наполовину кавказцем, виглядав неначе Павка Корчагін, і вбитих горем батьків, особливо - матір.
- Бідна мамо, що ти тоді пережила! - промайнула думка в Сергієвій голові…
І численні університетські однокурсники та друзі приїхали тоді з Західного Берліна до Касселя, супроводжуючи тіло загиблої дівчини, аби навіки попрощатися зі своєю подругою, разом з котрою вони навчалися, сиділи на лекціях, зустрічалися в численних студентських клубах, виходили на барикади протягом буремного 1968 року та, що гріха таїти, разом займалися любов’ю… Ось це, наприклад, Аслан Кизилґюн, однокурсник Даніели, турок за походженням, котрий так палко кохав Даніелу… І де він зараз? А ось - молодий Самуель Біне. Він так само приїхав на похорон до Касселя. І дівчата майже всі знайомі: ось тут - Бриґіта Нахтіґаль, а це - Рамона Адамович та Марта Рааб… А ці хлопці - Йозеф фон Маше та Отто Люґнер з братнього технічного університету… Вони так само приїхали на похорон… До речі, незадовго до того Йозеф і сам пережив страшне горе, поховавши свою наречену, Анну-Марію Петерсон, що померла від опіків, спричинених коктейлем Молотова під час великодніх заворушень у квітні 1968 року, та на честь котрої було названо студентську комуну, членом котрої була й Даніела… Тут були присутні й деякі шкільні приятелі Даніели, що з’їхалися до Касселя з усіх куточків тодішньої Західної Німеччини, аби віддати останню шану своїй приятельці - перш ніж її навіки заховають від живих людей під півтораметровим шаром сирого ґрунту… А Даніела лежала в домовині такою файною, такою миловидною… Сергієві так її було шкода - хоча він і усвідомлював, що він сам і є Даніелою в наступному житті; і якби Даніела не померла, він не народився б тоді. Але, все одно, Сергія тішило принаймні те, що Даніела лежала в домовині неначе жива - не те, що покалічене тіло Анни-Марії Петерсон, котра сильно обгоріла від кинутої в її спину пляшки з коктейлем Молотова та потім помирала в страшних муках із покаліченим хребтом та ампутованими кінцівками протягом трьох тижнів… Чи обвуглені рештки Франсуази Дорлеак, якщо там взагалі було що ховати після того, як те «Рено-10», котрим керувала акторка, поспішаючи до аеропорту Ніцци, перекинулося та згоріло ущент, перетворившись для Франсуази на справжній крематорій… Чи Діна Ґрей, перша дружина Мартіна Ґрея, автора книги «Від імені всіх своїх», котру разом з усіма її дітьми накрив вогняний вихор під час лісової пожежі, - там взагалі не було чого ховати: все розвіяв ураганний вітер… Натомість Даніела лежала в домовині так, неначе спала - ось-ось вона прокинеться та встане…
І, все-таки, Сергія більше цікавили світлини з живою Даніелою.
Хоча справжніх красунь серед німкень майже нема (середньовічна інквізиція постаралася), Даніела на численних світлинах здавалася Сергієві чи не королевою краси. Але справжньою красунею вона, все-таки, не була. Марґарета, котру кохав Томас, була набагато гарнішою - слов’янські дівчата взагалі серед німців завжди користувалися неабияким попитом через свою чарівну вроду. Ось і на багатьох світлинах Томас був саме з Марґаретою. Проте, тим не менш, Сергія більше цікавила, все-таки, не Марґарета, а Даніела. Сергій дивився на Томасову сестру неначе заворожений. Мабуть, він просто пишався тим, що це тіло понад сорок років тому належало саме йому… А пишався він своїм попереднім життям усе більше - попри такий безславний та недоладний фінал.
Одразу ж Сергієві почало кидатися в очі те, як Даніела зазвичай одягалася. Майже ніде вона не була сфотографована у штанях - попри той факт, що жіночі штані в ті часи все більше завойовували моду. Практично повсюди - за винятком лише кількох світлин - Даніела була в міні-спідницях чи міні-сукнях. І взуття в неї було дуже спокусливе та сексуальне: її мешти, босоніжки та бальні черевики так ідеально сиділи на її файних гарненьких ніжках. Але найчастіше за все Даніела була сфотографована в чоботях до колін - у чорних, червоних, рудих. І особливо в білих - як у Ненсі Сінатри. Милуючись Даніелою в білих чоботях у поєднанні з міні-спідницями, міні-сукнями чи навіть із короткими шортами, Сергій одразу ж пригадав пісню з репертуару відомої американської співачки, котра в ті часи шалено пропаґувала моду на білі чоботи:
These boots are made for walking,
and that’s just what they’ll do
one of these days these boots
are gonna walk all over you…
- Daniela trägt fast überall weiße Stiefel! - із захопленням вигукнув Сергій, переглядаючи світлини з сімейних фотоальбомів. - Hat sie sich immer bemüht, Nancy Sinatra nachzuahmen?
- Weiße Go-go Boots waren wirklich Danielas Lieblingsschuhe, - підтвердив Томас. - Sobald ein Paar Go-go Boots kaputt gegangen war, hat Daniela sofort ein anderes Paar derselben Stiefel gekauft. Natürlich hat sie auch andere Stiefel und Schuhe getragen. Zum Beispiel, im Winter hat sie dunkle Winterstiefel getragen. Aber am häufigsten ist sie genau in solchen weißen Stiefeln gegangen… Sie ist in weißen Go-go Boots am häufigsten gegangen; sie ist in weißen Go-go Boots gestorben und ebenso wurde sie weißen Go-go Boots bestattet…
Томас пояснив, що коли Даніелу ховали, з її ніг не стали стягувати її улюблені білі чоботи - тільки замість повсякденної сукні її одягли в жовту похоронну сукню. А Сергій, тим часом, уявив собі, як лежить Даніела в могилі у своїх білих чоботях ґоу-ґоу. І якщо ті чоботи зроблені не з натуральної шкіри, а з якогось синтетичного матеріалу, навряд чи вони згниють колись.
- Вони й через тисячу років не згниють, - мовчки подумав Сергій.
Ось і уявив він собі, як через кілька століть якісь археологи роблять ексгумацію тієї могили, де спочиває Даніела, витягують звідти її домовину, очищують її від ґрунту, відкривають, а там - скелет у білих чоботях…
Одразу ж у Сергієвій голові почав лунати перероблений варіант відомої пісні у виконанні Ненсі Сінатри:
These boots are made for dying,
For lying in the coffin…
These boots are made for lying in the grave…
- Хтось спочиває в домовині в білих капцях, - тихо промовив Сергій сам собі, - а Даніела спочиває в білих чоботях…
На багатьох світлинах люди були сфотографовані на тлі портрету Че Ґевари.
- Ich sehe, - зазначив Сергій, - Che Guevaras Bildnis hängt fast überall.
- Che Guevara war für uns wie ein Gott, - пояснив Томас. - Wir haben alle ihn buchstäblich angebetet!
Несподівано для себе Сергій побачив іще один маленький портрет Команданте та Вічного Революціонера, що висів на одній зі стін вітальні.
Коли Сергій закінчив переглядати фотоальбоми, Томас та Інґе запропонували йому прогулянку вечірнім Ганновером. Сергій погодився. Бенно зі своєю сім’єю залишився в батьківській оселі, натомість Томас та його дружина повезли Сергія до середмістя, аби показати йому, що собою являє столиця Нижньої Саксонії, відома на цілий світ своїми міжнародними ярмарками.
Припаркувавши авто неподалік від колійного двірця, Томас, Інґе та Сергій вирушили на прогулянку Ганноверським середмістям...
...
Через двадцять п’ять годин після відправлення з Берліна потяг прибув до Києва. Перед тим, як вирушити до Львова, Сергій спочатку мусив зайти до консульського відділу німецького посольства, аби відмітитися про повернення на Батьківщину. Інакше він ризикував позбавитися не лише грошової застави, але й подальшого права на отримання німецьких віз. Була вже вісімнадцята година. Звичайно ж, консульський відділ був тоді вже зачинений. Тому Сергій спустився в метро та поїхав до своїх київських родичів, у котрих він постійно зупинявся під час кожної своєї поїздки до столиці.
І ось тут, у тісному вагоні київського метро, дивлячись на похмурі та стурбовані обличчя пасажирів, Сергій по-справжньому почав жалкувати Даніелу. Тепер йому по-справжньому було шкода, що Даніела через свою дівочу бздуру, через бажання випробувати на собі дію ЛСД, «відійшла у вічність» зовсім молоденькою двадцятидворічною дівчиною, внаслідок чого народився він, Сергій, переймаючи на себе неначе естафету духовне тіло нещодавно померлої Даніели разом з усіма її гріхами, аби в своєму нинішньому житті за ті гріхи розплачуватися.
І Сергій розплачувався за повною програмою.
Якби Даніела не випробовувала на собі всіляку модну хімію, від котрої кайфували молоді західні «шістдесятники», вона б зараз була жива. Вона була б повноцінною громадянкою Німеччини. І не мусила б вона мешкати в Україні, а до Німеччини їздити лише після проходження цілої низки принизливих процедур як у німецькому посольстві, так і на українсько-польському та за сумісництвом українсько-європейському кордоні. А так Сергій тепер мусив їздити до Німеччини лише як гість, проходячи щоразу всі ті приниження людської гідності. І ще невідомо, що буде далі, адже українська влада може в будь-який момент просто закрити кордон та навіки зробити всіх українських громадян невиїзними заручниками - за винятком, хіба що, маленької жменьки олігархів, максимально наближених до владного Олімпу.
Із такими депресивними думками Сергій вирушив наступного ранку до німецького посольства. Відмітившись у консульському відділі, він вирішив пройтися київськими вулицями, адже до відправлення львівського потяга лишалося ще досить багато часу.
Вийшовши до циркової будівлі, що навпроти готелю «Либідь», Сергій попрямував далі бульваром Тараса Шевченка до центру.
- І що тут і досі робить оцей Щорс? - мовчки запитав сам себе Сергій, маючи на увазі пам’ятник Щорсові на початку Бульвару. - Доки ми терпітимемо всі ці тоталітарні символи? Доки ми одних окупантів та їхню «п’яту колону» вважатимемо поганими, а інших - гарними, хоча між першими та другими нема ніякої різниці? Напевно, й вулиця, що веде до вокзалу, й далі носить ім’я Комінтерну… А, ні, дякувати Богу, її вже перейменували на вулицю Симона Петлюри… Але що з того від такого поодинокого перейменування, якщо тоталітаризм так міцно укорінився в нашій свідомості?
Йдучи бульваром Тараса Шевченка в бік Бессарабської площі, Сергій згадав, як він у листопадові дні 2004-го їздив до Києва разом з іншими співробітниками своєї фірми, аби підтримати народні виступи проти фальсифікації результатів президентських виборів. Сергій згадав, яке піднесення тоді панувало на Майдані…
- Але куди все це поділося? - подумав Сергій, проходячи повз університетські корпуси. - Які ми тоді були наївні… У шістдесят восьмому році студентські виступи були набагато результативнішими та продуктивнішими. І нехай влада ніде не змінилася - за винятком Франції, - все одно, студенти тоді домоглися набагато більшого, ніж усі учасники Майдану разом узяті… Невже Даніела так рано померла, аби народитися в наступному житті українцем та нести на собі важкий хрест та хвилюватися за долю своєї нової нещасної батьківщини лише через численні спокуси часів Студентської революції, перед котрими молоденька західнонімецька блондинка не встояла? А, може, вона ось таким чином мусила розплачуватися за надто активну участь у самій революції? За свою сміливість, за свою надмірну хоробрість, за боротьбу з безнадійно застарілими моральними підвалинами, що вже давно віджили своє? Але що тут робити? Студенти в усі часи та в усіх суспільствах завжди були крамольниками… Завжди вони були чимось незадоволені. Завжди вони проявляли надмірну соціальну активність…
Вийшовши на Бессарабську площу, Сергій завернув ліворуч та пішов Хрещатиком у бік Майдану Незалежності. На Хрещатику людей було дуже мало, адже то було в розпал робочого дня. Повсюди відчувалася якась соціальна апатія: люди просто втомилися від безплідної боротьби, так нічого й де домігшись від влади. Прямо як у Лесі Українки: «Навколо темнота тяжка, навколо все спить, як в могилі». Люди з похмурими, пригніченими обличчями ходили міськими вулицями в депресивному стані, дбаючи виключно про елементарне виживання. На Майдані Незалежності під «Статуєю Свободи», скопійованою з аналогічних монументів у Будапешті та в Ризі, купчилися нечисленні туристи та просто гості міста, «озброєні» фото- та відеокамерами. У цілому ж, на Майдані майже не спостерігалося ніякого особливого пожвавлення - попри гарну осінню погоду. А колись Майдан вирував, не зважаючи на сильний мороз. Сергій добре пам’ятав, як і він - разом з колеґами - так само стояв тут упродовж кількох днів, аж поки не надійшла новина про перегляд результатів президентських виборів. Тоді люди піднялися на боротьбу, бо більше не в змозі були існувати по-старому, терпіти старі порядки. І це знову нагадало Сергієві аналогії з подіями 1968 року, в котрих Даніела брала найактивнішу участь. Раптом у Сергія в голові почала несподівано та цілком спонтанно крутитися пісня про Майдан на мотив популярного шляґеру часів Студентської революції «Downtown», котру він почув якось під час Помаранчевої революції:
Якщо тобі важко та нема на що жити, то виходь на Майдан,
Майдан!
Якщо ти не в змозі більше терпіти, то виходь на Майдан,
Майдан!
Відстоюй разом з іншими ти право на життя,
Об’єднуйся ти з друзями заради майбуття.
Щоб влада знала, з ким має вона справу,
Щоб ніколи про це вона не забувала.
Тож виходь на Майдан, інакше ти згинеш,
На Майдан, якщо хочеш жити,
На Майдан, та нагадай, яким мусить бути життя!
- Знала б Петула Кларк, - мовчки подумав Сергій, - які крамольні рядки люди співали на мотив її відомого шляґеру.
Якщо цей роман Вас зацікавив, надсилайте, будь ласка, свої запити на адресу czerjoszyn@mail.ru
Ще уривки:
Уривок 1
Уривок 2
Уривок 3
Уривок 4