Сколько сто́ит Устав?
Как принимали в Комсомол в середине 80-х годов (отрывок из романа «До и после пятнадцатого»)…
У вівторок, дванадцятого вересня, мало відбутися перше в цьому навчальному році засідання комітету комсомолу, на якому планувалося прийняти до цієї організації чергову партію учнів, яким вже виповнилося чотирнадцять років. Усі ті учні чекали на ту подію з великим нетерпінням, адже після прийому до комсомолу вони вже починали відчувати себе дорослішими. Ще б пак: вони вже після цього не були зобов’язані носити на шиї такий ненависний, такий огидний піонерський галстук! Яке щастя було для них виглядати дорослими, адже до них починали зовсім по-іншому ставитися всі навколо - менше хаміти, менше «тикати»… Коротше кажучи, прийом до комсомолу був для них, перш за все, свого роду, посвятою в дорослі. Конфірмацією, так би мовити. З іншого боку, ніхто з них навіть і не прагнув наслідувати комсомольців-героїв, військові та цивільні подвиги котрих (частіше за все - ціною власного життя) підносилися офіційною пропаґандою як зразки для наслідування. Ніхто власним життям ризикувати не хотів. Тим більше, ніхто не хотів помирати невідомо заради чого. Усі просто хотіли спокійно жити, але при цьому виглядати старшими за свій справжній вік…
Саме з таким бажанням прагнули вступити до комсомолу й Марійка, й Павло, та й інші восьмикласники…
Павлові Константинову чотирнадцять років виповнилося ще влітку, отже він заздалегідь придбав брошуру зі Статутом ВЛКСМ та належним чином учив положення статуту про так званий демократичний централізм та інші важливі пункти.
Напередодні він підійшов до Наді Романенко, яка була на той час комсоргом 8-Б класу, та взяв у неї бланк заяви.
- А як його треба заповнювати? - поцікавився він у Наді.
Надя дала йому зразок, з якого він дослівно переписав текст заяви.
- Там іще на звороті є анкетні дані, - сказала Надя. - Дивися, не перепиши все так, як у зразку!
- За кого ти мене тримаєш? - сказав Павло. - Невже я є такий дурень, аби переписувати чиюсь чужу анкету?
- Ну, якщо ти є такий розумний, - відповіла Надя, - тоді дай мені той зразок назад.
- Please! - сказав Павло.
Він почав розглядати пункти анкети та відповідати на запитання.
Прізвище: Константинов.
Ім’я: Павло.
Дата народження: 21 червня 1970 року.
Місце народження: місто Володимир-Волинський, Волинська область.
Національність: …
- А що писати про національність? - спитав Павло. - Мати в мене є українка, а батько - грек. До речі, правильно його прізвище звучить як Константіну. Це його батьки змінили прізвище, бо греки тоді переслідувалися.
- Пиши тоді «українець», - порадила Надя. - Якщо ти не хочеш мати зайвих проблем - не вказуй про те, що ти є наполовину греком. До того ж, Греція є капіталістичною країною. Ось якби ти був наполовину поляком, чи угорцем - тоді можна було б це вказувати. А про грецьке походження ліпше нічого не кажи. У моєї мами є одна знайома з Казахстану. Її чоловік є німець, проте для того, аби вступити до університету, він змінив своє прізвище на російське, а в паспортному столі дав хабара, аби його в паспорті записали росіянином.
- Добре, - сказав Павло. - Буду українцем… Далі… Соціальне походження… Яке в мене може бути соціальне походження?
- Ну хто в тебе батьки - робітники, чи службовці?
- Службовці, - відповів Павло. - Мати в мене є бухгалтером, батько - інженером.
- Пиши: «Зі службовців», - відповіла Надя.
- Далі… Освіта… Яка освіта може бути? Неповна середня?
- Початкова, - відповіла Надя. - Неповна середня буде в наступному класі, коли ти складеш іспити за восьмий клас.
- Добре, пишу «початкова». Далі питань більше нема.
Павло заповнив анкету до кінця та віддав її Наді.
- А ось коли тебе приймали до комсомолу, - поцікавився Павло, - які питання тобі при цьому ставили?
- Ну, наприклад, «Скільки комсомольців брало участь у Великій Жовтневій Соціалістичній революції?».
- Але ж тоді ще не було Комсомолу, - упевнено відповів Павло. - Його заснували роком пізніше.
- Отже, будь уважним із такими хитрими запитаннями, - застерегла Надя. - Багато хто на цьому вже проколовся!
- А коли було утворено комсомол? - захотів уточнити Павло. - Двадцять дев’ятого жовтня вісімнадцятого року?
- Вірно, - відповіла Надя. - А які ордени має Комсомол?
Павло перелічив усі ордени.
- Добре, - відповіла Надя. - А коли був останній з’їзд ВЛКСМ?
- У 1982 році.
- Вірно, - сказала Надя. - А який це був з’їзд на рахунок?
- Дев’ятнадцятий, - відповів Павло.
- А коли буде наступний, двадцятий?
- У 1987 році.
- Молодець, - сказала Надя. - А що ти відповісиш, коли тебе запитають, чому ти бажаєш вступити до Комсомолу? Тільки не кажи, що це ніби почесно чи ще якимись загальними фразами… І не кажи, що ти ніби хочеш кудись вступати до якогось навчального закладу і ніби лише для того тобі потрібен комсомольський квиток у кишені…
- Я відповім, що я прагну бути в перших рядах передової радянської молоді, хочу бути в перших її рядах - сказав Павло. - Так піде?
- Мабуть, піде, - сказала Надя. - Отже, повторюй усе це, а завтра о другій годині буде засідання комітету Комсомолу. Обов’язково повинна в тебе бути біла сорочка, обов’язково - піонерський галстук та значок старшого піонера, бо ти ще формально є піонером, а згідно зі Статутом, як ти знаєш, кандидати у віці чотирнадцяти років можуть вступати до Комсомолу лише через піонерську організацію. Отже, все повинно бути як слід…
Разом із Павлом заяву подала й Марійка Федорчук, якій чотирнадцять років виповнилося зовсім нещодавно, а саме, другого вересня.
Марійка також взяла зразок заяви та переписала його майже дослівно. Перегорнувши сторінку, вона почала заповнювати анкету:
Прізвище: Федорчук
Ім’я та по-батькові: Марія Степанівна.
Дата народження: 02.09.1970.
Місце народження: м. Чернівці.
Національність: українка.
Соціальне походження: зі службовців.
Освіта: початкова…
Заповнивши свою анкету, Марійка віддала її Наді…
Наступного дня перед дверима кімнати засідань комітету комсомолу скупчилися вже чотирнадцятирічні учні та учениці восьмих класів, які напередодні подали заяви про вступ. Тремтячими руками вони стискали брошури зі статутом, стоячи майже під самими дверима, та повторювали його положення наче питання екзаменаційних білетів. Чимось це навіть нагадувало вступний іспит до якогось вищого навчального закладу…
Дівчата - майже всі - були в білих фартушках із причепленими значками старших піонерів, із червоними галстуками, у біленьких гольфиках чи в біленьких шкарпетках. Деякі були вже у блакитних «московських» одностріях, отож вони під жакетами були в білих блузках, і теж із червоними галстуками та зі значками старших піонерів на лацканах.
Першим викликали Миколу Адамчука з 8-А класу.
- Адамчук є? - спитала представниця від восьмого класу, що була членом комітету.
Микола Адамчук зайшов до кімнати засідань первинної організації.
У кімнаті сиділи члени комітету на чолі з Євгеном Чоботарем, учнем 10-А класу, який на той час був головою первинної комсомольської організації школи. Разом із ним за столом сидів Сергій Бреда, учень 10-Б класу, його заступник, а поруч - старша піонервожата Марина Самуїлівна Мендельсон. Крім них у кімнаті був присутнім вчитель праці Георгій Борисович Малиновський, який за сумісництвом був парторгом школи. Були там також по одному представникові від кожного комсомольського класу, яких на останніх комсомольських зборах було обрано до комітету.
- Добрий день! - сказав Адамчук, увійшовши до кімнати засідань комітету.
- День добрий! - відповів Чоботар. - Як твоє прізвище?
Микола представився. Чоботар узяв заяву, подану від Миколи, та оголосив:
- Заява на вступ до ВЛКСМ поступила від Миколи Адамчука, учня 8-А класу, 1970 року народження, українця. Отже, моє перше запитання до тебе, Миколо: чому ти вирішив стати комсомольцем?
- Я прагну бути в перших рядах передової молоді, - відповів Микола - саме так, як його проінструктували.
- А коли було засновано Комсомол?
- У вісімнадцятому році, - відповів Адамчук. - Двадцять дев’ятого жовтня.
- Молодець, - відповів Чоботар.
- А що таке демократичний централізм? - запитала Марина Самуїлівна.
Микола процитував положення Статуту.
- А скільки коштує Статут? - запитав Сергій Бреда.
- П’ять копійок, - відповів Адамчук.
- Я не питаю про те, скільки коштує брошура, на якій цей статут надруковано, - пояснив Бреда. - Я питаю, скільки коштує сам статут. А статут є безцінним! Отже, до зустрічі через місяць на наступному засіданні комітету! Сподіваюся на те, що ти тоді будеш трохи розумнішим та уважнішим!
- Отже, пробач, друже, - звернувся до нього Чоботар, - але зараз ми не можемо задовольнити твоє клопотання. Іди, готуйся до засідання в наступному місяці.
Невдоволений Адамчук вийшов у коридор.
- Ну, що? - всі кинулися до нього з запитаннями. - Пройшов?
- Ні, - відповів Адамчук, - не пройшов. Мене зрізали на питанні про те, скільки коштує статут. Треба казати, що він є безцінним.
- А ти, що, - хтось його запитав, - сказав, що він коштує п’ять копійок?
Микола опустив очі.
Двері знову відчинилися. У дверях з’явилася все та ж сама учениця.
- Константинов, - промовила вона.
Павло зайшов до кімнати засідань комітету.
- Як твоє прізвище? - запитав Чоботар.
- Константинов, - відповів Павло.
- Отже, - оголосив Чоботар, - заява надійшла від Константинова Павла, тисяча дев’ятсот сімдесятого року народження, українця, неодруженого, учня 8-Б класу. Отже, скажи нам, Павлику, чому ти хочеш бути членом Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді?
- Я хочу завжди бути попереду, - відповів Павло.
- Гаразд, - сказав Чоботар, - а як ти розумієш слова «Бути попереду»?
Павло поміркував трохи та відповів:
- Бути попереду - це брати найактивнішу участь у роботі школи, у роботі комсомольської організації, а далі - брати найактивнішу участь у громадсько-політичному житті на підприємстві, де я працюватиму.
- Дуже гарна відповідь! - похвалив його Чоботар. - Отже, ти бажаєш бути членом ВЛКСМ… А що ти знаєш з історії цієї організації?
- Багато чого! - відповів Павло.
- Ну, наприклад, коли й за що Комсомол було нагороджено орденом Червоного прапору?
- У двадцять восьмому році, - відповів Павло. - За активну участь у громадянській війні.
- Вірно, - сказав Чоботар. - Мабуть у когось іще з членів комісії будуть до Павла запитання. В кого ще є якісь запитання?
- У мене є запитання, - сказала Марина Самуїлівна. - Яких комсомольців-героїв та знаєш?
- Олега Кошового, - бадьоро відповів Павло, - Зою Космодем’янську, Кузьму Галкіна, Олександра Матросова…
- Дякую, досить, - сказав Чоботар. - У кого ще будуть запитання до Павла?
- У мене є ще таке запитання, - сказав Бреда. - Ось ти кажеш, що хочеш бути завжди попереду. Ти ось знаєш добре про комсомольців-героїв… А скажи нам відверто, чи хочеш ти вмерти за Батьківщину… Тільки чесно!
- Якщо чесно… - відповів Павло, - Якщо чесно, то я вам хочу відповісти словами Селлінджера. У романі «Над прірвою в житі» мені сподобався такий афоризм: «Ознакою незрілості є прагнення вмерти за правду, а ознакою зрілості є готовність жити заради правди та справедливості».
- Ну та й що? - іронічно запитав Бреда.
- Ну, наприклад, якщо мені випаде здійснити якийсь подвиг, - почав пояснювати Павло, - я намагатимуся зробити все, аби й подвиг довести до кінця, й лишитися при цьому живим, наскільки це буде можливо.
- А якщо не буде? - перепитав Бреда.
- Ну, не буде - так не буде, - відповів Константинов. - Але я, все одно, прагну здійснити подвиг та залишитися при цьому живим.
- Уяви собі таку ситуацію, - сказав Бреда. - Ти десь за містом ідеш дорогою та раптом бачиш, що горить колгоспне поле. Горить хліб, котрий є нашим багатством, нашою святинею. Що ти робитимеш, коли побачиш, як у вогні гине наша найголовніша святиня?
- По-перше, викличу пожежну команду, - відповів Павло. - А далі намагатимуся локалізувати цю пожежу, аби цей вогонь не поширювався далі по полю. І так робитиму аж поки не приїдуть вогнеборці.
- А якщо навколо нема жодного телефону-автомату. - наполягав на своєму Бреда. - Уяви собі, навіть не в кожному селі є телефон, а тут - просто дика місцевість, тільки колгоспне поле - і більше нічого.
- Але ж колгоспне поле повинно охоронятися, - сказав Павло. - А в охоронців повинен бути прямий зв’язок з усіма службами спецвиклику - і з вогнеборцями, і з міліцією… Отож, я спочатку спробую відшукати сторожів, аби повідомити їм про пожежу. І разом із ними почну намагатися її гасити, чи, принаймні, локалізувати її до приїзду вогнеборців.
- Але уяви собі: нема того охоронця, - продовжував заперечувати Бреда. - Нікого нема - лише ти посеред колгоспного поля, що горить. А погода суха та спекотна, і тому той вогонь поширюється дуже швидко. Що ти робитимеш?
- Ну тоді я почну гасити той вогонь власними зусиллями, - відповів Павло.
- Ну а якщо ця пожежа є настільки сильною, що самотужки загасити її просто неможливо?
- Тоді я побіжу до найближчого населеного пункту, - почав пояснювати Павло. - Викличу там пожежників, міліцію…
- Поки ти бігатимеш за міліцією - весь врожай згорить!
- Ну а як мені тоді діяти, якщо я самотужки не зможу загасити пожежу? - здивовано запитав Павло. - Якщо я сам не можу впоратися, я мушу викликати вогнеборців. Нехай вони приїдуть із запізненням, але хоч щось врятують.
- А якщо, коли вони приїдуть, не буде вже чого рятувати?
- Ну, це вже залежить від того, наскільки швидко вони приїдуть…
- Ні! - різко відповів Сергій. - Ти повинен намагатися гасити полум’я навіть якщо ти бачиш, що це неможливо зробити! І якщо треба - ти повинен загинути разом із врожаєм! Бо це - не по-радянськи, не по-комсомольськи! Якщо ти був свідком загибелі врожаю, загибелі соціалістичної власності, і не мав ніякої можливості врятувати цю соціалістичну власність, ти повинен загинути разом із нею! Ти не повинен залишитися живим, якщо ти був свідком того, як гине соціалістична власність! Отже, ти ще не готовий вступити до лав Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки молоді! Твоя громадська свідомість знаходиться ще на дуже низькому рівні! Ти не пройшов випробування!
- На жаль, так воно і є, - додав Чоботар. - Отже, роби відповідні висновки та до зустрічі наступного місяця!
Павло у стані дикої люті залишив кімнату засідань.
- Прийняли? - спитали його друзі, коли він вийшов до коридору.
- Ні, - відповів Павло. - Бо я не хочу загинути, якщо я бачу те, як гине соціалістична власність.
- Дурень ти, Пашко, - сказала Марійка. - Невже ти не міг відповісти, що хочеш?
- Ну а як можна хотіти згоріти живцем? - не вгамовувався Павло. - Це - якась фіґня. Інша річ, коли людей рятувати… А нащо я маю згоріти, якщо я не можу врятувати колгоспний врожай?
- Такою є наша комуністична мораль, - хтось не без іронії сказав Павлові. - Наступного разу будь розумнішим!
- Калашникова! - покликала дівчина у дверях.
Люда увійшла до кімнати.
- А ти чому хочеш бути комсомолкою? - прямо так, із ходу, поставив питання Євген. - Теж хочеш бути попереду?
- Хочу! - заявила Люда. - Я завжди хочу бути попереду!
- Ну, зараз ми подивимося, як ти завжди йдеш попереду, - сказав Чоботар, потираючи руки. - Якою в тебе була успішність у сьомому класі?
- Без трійок, - відповіла Люда.
- А четвірок багато було?
- П’ятдесят на п’ятдесят, - відповіла Люда.
- Бачиш, - сказав Чоботар, - ти вже не попереду! Ось якби ти була круглою відмінницею - тож тоді ти, насправді, була б попереду. А так - ні!
- Але я намагаюся гарно вчитися, - спробувала оправдатися Люда.
- Ну, добре, - сказав Чоботар. - Відповіси ліпше, скільки комсомольців брало участь у штурмі Зимового палацу?
- Не було тоді комсомольців, - відповіла Люда.
- А коли було засновано комсомол?
- У вісімнадцятому році, - відповіла Люда. - Двадцять дев’ятого вересня… Пробачте, жовтня…
- Так вересня, чи жовтня? - перепитала старша піонервожата.
- Жовтня, - твердо відповіла Люда. - Я точно знаю - жовтня!
- Добре, - відповів Чоботар. - Жовтня - так жовтня. У кого будуть іще якісь питання?
Ніхто більше нічого не питав.
- Якщо ніхто більше не має питань, - сказав Чоботар, - тоді голосуємо. Хто за те, щоб ученицю 8-В класу Калашникову Людмилу рекомендувати до прийому до лав ВЛКСМ?
Усі підняли руки догори.
- Одноголосно, - сказав Чоботар. - Завтра о третій годині відбудеться засідання в райкомі Комсомолу. Бажаю успіху! До побачення!
- До побачення! - відповіла Люда та вийшла до коридору.
- Ну що? - спитали її інші.
- Усе гаразд! - радісно відповіла Люда. - Завтра мою справу розглядатимуть у райкомі!
- Вітаю тебе! - сказала Марійка.
- Федорчук! - крикнула дівчина у дверях.
Марійка увійшла до кімнати та привіталася з усіма.
- Заява надійшла від учениці 8-Б класу Федорчук Марії, 1970 року народження, українки, - оголосив Чоботар. - Отже, Марійко, чому ти хочеш вступити до комсомолу?
- Я хочу брати найактивнішу участь у роботі цієї організації, - бадьоро та впевнено відповіла Марійка. - Я хочу брати активну участь у діяльності комсомольських молодіжних бриґад, я хочу максимально себе проявити та залишити свій вагомий внесок у роботі цієї організації.
- Молодець, - відповів Чоботар. - Дуже гарна відповідь. А скільки орденів має комсомол? Я тільки прошу назвати лише цифру, без переліку.
- Шість, - відповіла Марійка
- А скільки комсомольців брали участь у штурмі Зимового палацу? - запитав Бреда.
- Комсомол було засновано роком пізніше, - відповіла Марійка, а саме, двадцять дев’ятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року.
- Вірно, - сказав Бреда. - А ти можеш перелічити Хотинських комсомольців?
- Звичайно ж, можу, - відповіла Марійка. - Кузьма Галкін, Володимир Манченко, Дмитро Салтанчук, Володимир Семенчук, Олександр Нєпомнящій…
- А ти готова ось так само віддати своє життя заради світлого майбутнього? - спитав Бреда.
- Готова! - твердо та впевнено заявила Марійка, не бажаючи повторювати помилок Константінова.
- А ти хочеш померти молодою? - стояв на своєму Бреда.
- Я протестую! - заявив, немов прокурор у залі суду, Георгій Борисович, користуючись правом представника партійної організації школи на засіданні комітету комсомолу. - Це питання вже заходить за межі! Я впевнений, що Марійка не пошкодує свого життя, якщо в цьому буде необхідність.
- Не пошкодую! - погодилася Марійка, бажаючи дати таку відповідь, котру від неї очікували присутні.
- У кого ще є якісь питання до Марії Федорчук, - запитав Чоботар. - Ні в кого нема?... Тоді, якщо так, то дозволь, Марійко, від імені всього комітету Комсомолу привітати тебе з успішним проходженням твоєї кандидатури на засіданні первинної комсомольської організації. Завтра о п’ятнадцятій годині відбудеться засідання у райкомі Комсомолу. Питання в тебе ще є?
- Питань нема, - відповіла Марійка.
Марійка з радісним настроєм вийшла до коридору.
- Ну як? - усі кинулися до неї з питаннями.
- Є! - радісно вигукнула Марійка. - Я пройшла!
- Ми вітаємо тебе! - вигукнули дівчата у відповідь.
- Щастить же людям проходити з першого разу! - невдоволено пробуркотів Павло.
Прийшовши додому, Марійка нікого там не зустріла. Мабуть, Богдан вже заходив, але він далі пішов на тренування. О пів на п’яту прийшов Максим.
- Задовбала мене ця викладачка з англійської мови! - невдоволено вигукнув Максим.
- А що таке? - спитала Марійка.
- Вона нас усіх за людей не вважає! - розлючено відповів Максим. - Ми всі для неї тупі! Вона постійно погрожує нам, що ми не здамо залік у цьому семестрі! У школі я любив англійську мову, але ця мерзотна, довбана викладачка відбиває в нас будь-яку любов до цього предмету! Вона вважає, що англійська мова - це ледь не найголовніший предмет на матфаку! І якщо вона не встигає когось запитати під час заняття - вона одразу ж призначає відробку! Це жах якийсь!
Тут раптом зайшов Степан Вікторович.
- Що сталося, Максиме? - схвильовано запитав тато, помітивши сина в надзвичайно розгубленому стані, неначе той потрапив у якусь халепу.
- Нам призначили якусь садистку! - пояснив ситуацію Максим. - Англійську мову в нас веде така жахлива викладачка! Вона постійно над нами знущається! По-перше, вона нас постійно ображає, називаючи нас тупими дурнями. По-друге, вона призначає відробки навіть у тому випадку, якщо якийсь студент хоч і був на занятті, але не отримав жодної оцінки за це заняття. З її ж, до речі, вини, бо з усієї групи вона встигає опитати лише десь половину студентів. Решта ж має складати відробки. А, по-третє, вона всіх нас примушує записатися до себе на платні курси з англійської мови, бо вона заявила, що під час уроку вона не встигає викласти весь матеріал.
- А як її прізвище? - поцікавився тато.
- Матряшина, - відповів Максим. - Любов Миколаївна Матряшина.
- Гаразд, - сказав тато, - я поговорю з нашим деканом. Нехай він зв’язується з кафедрою іноземних мов. А там, якщо вона, насправді, так себе поводить, вам можуть її замінити…
Заспокоївши Максима обіцянкою поговорити з деканом, тато одразу ж після цього звернувся до Марійки.
- А ти, Марійко, як пройшла співбесіду на засіданні комітету Комсомолу?
- Чудово пройшла! - радісно відповіла Марійка.
- Можна тебе привітати? - спитав Степан Вікторович.
- Завтра ще буде засідання в райкомі, - сказала Марійка.
- То вже не так страшно, - сказав батько. - У райкомі зазвичай багато не питають.
Увечері Куцачка зателефонувала до Марійки.
- Ну, Як твої справи зі вступом до Комсомолу? - запитала Віра Павлівна.
- На засіданні первинної я пройшла, - відповіла Марійка.
- А відзначати це будеш? - спитала Куцачка. - Бо вже можна пекти святковий пиріг.
- Та ще ж завтра у райкомі…, - відповіла Марійка.
- Головне - ти тут пройшла, - сказала Віра Павлівна. - Отже, сміливо можеш святкувати. Тільки, будь ласка, не ходи до бару… Святкуй вдома…
- Я завтра вдома «омиватиму» комсомольський квиток, - пожартувала Марійка. - Якщо його, звичайно ж, отримаю…
- Отримаєш, нікуди не подінешся! - підбадьорила Куцачка. - Тільки не забудь завтра знову прийти в парадному шкільному однострії та з піонерським галстуком, а також зі значком старшого піонера.
- Не забуду! - пообіцяла Марійка.
- Тоді зичу тобі вдачі на завтра! - сказала Віра Павлівна та поклала слухавку.
Наступного дня Марійка знову прийшла до школи в білім фартушку, в білих шкарпетках та з двома великими білими бантами на голові. Після п’ятого уроку Марійка, разом з усіма тими, хто пройшов минулого дня на засіданні первинної організації, вирушила до райкому. Разом із кандидатами до райкому вирушили й комсорги класів - у тому числі й Надя Романенко.
У райкомі вже чекали на свою чергу восьмикласники та восьмикласниці з багатьох шкіл Першотравневого району. Майже всі вони тремтячими руками тримали брошури зі Статутом - так, як і днем раніше, перед співбесідою в первинній організації.
Нарешті викликали й Марійку.
Марійка увійшла до кабінету. Там був присутнім перший секретар райкому в солідному чорному костюмі та ще четверо членів комісії - два чоловіки та дві жінки.
- Ваше ім’я? - запитав перший секретар.
- Марія Федорчук, - відповіла Марійка.
Марійці вельми сподобалося те, що до неї звернулися на «ви».
- Прошу Вас сідати, - сказав перший секретар, вказавши на стілець, який стояв десь на відстані двох метрів перед широким столом, за котрим сиділи всі члени комісії.
- У якій школі Ви навчаєтеся? - спитав хтось із членів комісії.
- У другій, - відповіла Марійка.
Марійка раптом помітила, як перший секретар пильно уставився на її ніжки, але при цьому вона нічого не сказала - не підрубати ж сук, на якому сидиш.
- А куди думаєте вступати після закінчення школи?
- Мабуть, до історичного факультету, - відповіла Марійка.
- Ну, бажаємо Вам вдачі, - сказав секретар. - І останнє запитання: скільки орденів має Комсомол?
- Шість, - відповіла Марійка.
- Вітаємо Вас, - сказав секретар. - Почекайте в коридорі. Ми Вас знову викличемо, коли всі пройдуть співбесіду. Отже, будь ласка, не відходьте аж надто далеко.
- Десь через годину - півтори, - пояснила одна з жінок. - Наш співробітник викличе вас усіх, аби вручити вам квитки. Отже, приготуйте, будь ласка, тридцять п’ять копійок: п’ятнадцять - за значок та двадцять - за бланк квитка. А поки що підіть, погуляйте, але далеко не відлучайтеся, бо комісія невідомо коли закінчиться - може, через годину, а, може, - раніше, чи пізніше.
- Я Вас зрозуміла, - відповіла Марійка. - Чекатиму у вестибулі. До побачення!
- Бажаємо всього найкращого! - відповів секретар вельми лагідним та доброзичливим тоном.
Вийшовши з кабінету, Марійка одразу ж пішла надвір. Там перед входом вже стояли ті, хто ще до неї пройшов співбесіду. Вона довго балакала з іншими кандидатами. Нарешті через чотири години всіх покликали до приймальної першого секретаря.
- Треба спочатку сплатити збір, - нагадала помічниця. - А також придбати хоча б один значок за п’ятнадцять копійок.
Усі - в тому числі й Марійка - віддали по тридцять п’ять копійок та продовжили чекати. Нарешті, через годину до всіх вийшов співробітник райкому та виніс усім готові комсомольські квитки - підписані особисто першим секретарем та іншими членами комісії та проштамповані круглими печатками. Співробітник називав прізвища, а присутні відгукалися та радісно забирали свої квитки. Нарешті співробітник оголосив прізвище «Федорчук».
- Я, - відповіла Марійка.
- Вітаю Вас, - сказав співробітник та вручив Марійці її комсомольський квиток.
- Марійка взяла свій новенький квиток, який ще важко було згорнути удвоє, та побачила свою проштамповану світлину, а також напис двома мовами - українською та російською - про те, що власницею цього квитка є Федорчук Марія Вікторівна.
До комсомольського квитку додавався невеличкий буклетик - «Пам’ятка членові ВЛКСМ». Там писалося про те, що новий член ВЛКСМ «приєднався до великої сім’ї будівників комунізму» і що віднині Статут ВЛКСМ стає для нього законом. Там також писалося про те, що комсомольці повинні «рішуче боротися з усіма проявами буржуазної ідеології», а також із «приватновласницькими пережитками, міщанством та іншими проявами темного минулого». Далі писалося, як і при яких обставинах комсомолець повинен вставати на облік чи зніматися з обліку…
Вийшовши з приймальної, Марійка пішла до туалету, де зняла з голови обидва банти, розпустивши волосся. Після цього вона зняла з шиї піонерський галстук. Потім вона зняла з себе білий фартух з начепленим значком старшого піонера та підв’язалася широким шкіряним поясом, який вона дістала зі своєї шкільної сумки. Далі вона з ніг зняла білі шкарпетки та надягла свої чорні мешти, в яких вона була, на босу ногу. Все, що вона з себе зняла - й банти, й фартух, і галстук, і шкарпетки, - вона заховала у свою спортивну сумку. Комсомольський квиток вона заховала в потаємну кишеню своєї шкільної сукні, а комсомольський значок просто заховала в гаманець. Марійка причесалася, зробивши собі пряму зачіску під Роміну Power. В один момент, позбувшись усіх «дитячих» атрибутів, вона з дівчини-школярки перетворилася на дорослу панянку.
Додому Марійка йшла пішки - через усю вулицю Руську. Настрій у неї був дуже радісним. Нарешті вона завернула на вулицю Лук’яна Кобилиці, потім - на вулицю Воровського та вийшла на вулицю Шевченка, яку вона перетнула біля будинку Івасюка, та пішла далі вулицею Маяковського, аж поки не дійшла до свого будинку. Ноги, правда, в мештах без шкарпеток були після такої тривалої прогулянки трохи натертими, але, все одно, Марійка перебувала на сьомому небі.
Прийшовши додому, Марійка побачила плакатик, який, напевно, намалював Богдан. На цьому плакатику було намальовано комсомольський значок, а товстим червоним фломастером було виведено: «Вітаємо нашу любу Марійку зі вступом до ВЛКСМ!». Крім Богдана такий плакатик навряд чи хтось іще міг намалювати…
Знявши вуличне взуття, Марійка пройшла до спальні, дістала з шухлядки письмового столу свій заповітний щоденник та одразу ж написала в ньому:
«Сьогодні четвер, 13 вересня 1984 року. Сьогоднішній день є, мабуть, найщасливішим днем мого життя - я стала комсомолкою. Тепер мені не треба носити той клятий червоний галстук, бо я є вже доросла. Йой, як мені набридло його носити! Адже при цьому мене ніхто не любить і не розуміє. Усі до мене ставляться неначе до маленької дитини. Тикають мені. Мабуть, тепер вже мені не тикатимуть - особливо тоді, коли я з’являтимусь перед людьми з розпущеним волоссям, у довгій спідниці та в югославських чоботях! Я вже бажаю бути дорослою, бо мені йой як набридла оця батьківська опіка, ніби я в житті все ще нічого не розумію, ніби мені все ще п’ять років! І мене ніхто не розуміє! Отже я є вже комсомолкою! Лишається тільки ще трохи почекати, поки я закінчу оцю довбану школу з її маразматичними порядками! А там - чи вступлю я до університету, чи ні, - усе одно, життя після школи - це вже зовсім інша річ! Щастить Максимові - він вже є студентом. І нехай там важко навчатися - все одно, до студентів вже ставляться як до дорослих людей. Завтра я піду до школи вже не з піонерським галстуком, а з комсомольським значком. Бо я вже є доросла! Погода сьогодні дуже тепла - ніби то є не вересень, а початок серпня…»