Даниэла под арестом
После покушения на Руди Дучке накануне Пасхи 1968 года студенты многих западногерманских вузов поднялись на акцию протеста против издательства «Axel Springer AG». Наиболее жаркими бои на улицах Западного Берлина и других западногерманских городов пришлись на 13 апреля. Когда западноберлинской полиции удалось оттеснить демонстрантов, Даниэла тоже попала под арест, однако ночь, проведённая в полицейском участке, оказлась для Даниэлы далеко не самым серьёзным испытанием. Куда более сильные потрясения ждали её после освобождения на следующий день.
І ось настав вирішальний день - Великодня неділя, чотирнадцяте квітня. Весь гуртожиток гудів вранці немов стривожений вулик. Вранці, одягнувшись знов у старі джинси та старі роби, Даніела з Рамоною спочатку зайшли до Бриґіти з Дорою, після чого - разом з усіма іншими студентами - вирушили до Технічного університету.
Вранці всі учасники акції протесту знову зібралися на подвір’ї Технічного університету. Підійшовши до доричних колон головного корпусу з тильного боку, Даніела та її подруги зустріли там спочатку Аслана з його приятелями, а потім, прогулюючись далі парковими алеями університетського подвір’я, вся та компанія побачила Отто з Йозефом, Мартою та Анною-Марією, що стояли посередині того подвір’я біля пам’ятника Францові Рьоло.
Спочатку був мітинґ, до учасників котрого приєднувалися не лише члени СДС та Позапарламентської опозиції, але й пересічні студенти та навіть старшокласники. Після закінчення того мітинґу весь натовп вирушив до центру міста. Проте, не пройшовши й кілометру, кількатисячна студентська колона зіткнулася з силами поліції. І знов у поліцейські шеренги полетіли каміння, арматура та пляшки з коктейлем Молотова. Невдовзі всі автівки, припарковані навколо, перетворилися на палаючі смолоскипи. Студенти завзято кидалися на поліцію, а поліція - у свою чергу - не менш завзято колотила юних крамольників ґумовими кийками. Бої ставали все запеклішими. Обидві сторони, переповнені взаємною ненавистю одна до одної, билися між собою неначе дві ворожі армії, що зустрілися одна з одною в смертельній сутичці. Таких запеклих вуличних боїв Берлін не знав із сорок п’ятого року. Студенти вже не бажали відступати ні за яких обставин. Усі прагнули воювати до переможного кінця. То було справжнісіньке пекло.
Кілька разів, усвідомлюючи всю безглуздість збройного опору, Даніела намагалася просто залишити те поле битви. Проте якийсь стадний інстинкт штовхав її знов і знов на бойові позиції. Знову Даніела відчувала себе немов маріонеткою в ляльковому театрі: хтось тримав її за невидиму нитку; хтось керував нею, маніпулював її свідомістю. Проте позбутися того впливу було практично нереально: Даніела залишалася складовою та невід’ємною часткою того величезного студентського натовпу, котрий під впливом якихось невідомих сил узявся за зброю, аби помститися за свого важко пораненого ватажка. То був суцільний хаос.
Театр воєнних дій, котрий фактично охопив усю центральну частину Західного Берліна, знов поступово пересувався все ближче до шпринґерівського хмарочосу. І знову навколо палали шпринґерівські фургони та зовсім сторонні автівки, котрі суто випадково опинилися біля місць масових заворушень. І знов у вікна видавництва полетіли каміння, арматура та пляшки з коктейлем Молотова.
Непомітно для себе Даніела залишила осторонь будь-який страх, будь-яку невпевненість. Разом з усіма вона кидала «зброю пролетаріату» в намічені цілі; разом з усіма вона завзято та відчайдушно відбивалася від поліції, від шпринґерівської приватної охорони та від воєнізованих робітничих загонів. Даніелою ще сильніше почав керувати стадний інстинкт - та ще й у поєднанні з жагою помсти. Вона відчувала, нібито все, що відбувалося навколо, відбувалося зовсім не з нею, а з кимось іншим. То було для Даніели якесь марення. Вона воювала неначе робот, запрограмований якимось злим генієм на аґресію, руйнування та погроми. Сама собі Даніела вже давно не належала: вона цілком належала натовпу.
А навколо панував суцільний хаос. Студенти, переповнені якоюсь незрозумілою люттю, кидалися на поліцію та загони робітничої самооборони. А ті, в свою чергу, так само брутально та безжалісно колотили студентів, залишаючи після себе криваві калюжі та покалічені тіла. Ситуація все більше нагадувала громадянську війну. Квітень шістдесят восьмого все більше нагадував кінець квітня та початок травня сорок п’ятого. На Великдень весь Західний Берлін був охоплений заворушеннями. Студенти блокували пункти розповсюдження друкованої продукції видавництва, що заплямувало себе кров’ю, перешкоджаючи доставку ґазет та часописів. І знову були поранені… Марксистський міф про «революційний» та «прогресивний» робітничий клас стрімко руйнувався на очах, адже пересічні робітники, котрі, здавалося б, мали приєднатися до революційного студентства, виступаючи проти консервативної влади єдиним фронтом, навпаки, показували себе найзапеклішими реакціонерами, воюючи проти студентів на боці поліції та беручи активну участь у лінчуванні демонстрантів, допомагаючи це робити поліціянтам та навіть інколи переймаючи таку ініціативу на себе.
Зненацька хтось позаду підбіг до Даніели та щосили вдарив її по голові. Даніела миттєво втратила свідомість та одразу ж відключилася.
- Я помираю! - промайнула думка, коли Даніела знову прийшла до тями.
А тим часом якийсь невідомий чоловік - чи то з поліції, чи то з воєнізованих робітничих загонів, - міцно тримав Даніелу за руку та з усією люттю колотив її якимось важким предметом по голові та по спині. Потім Даніела відчула потужні удари по ногах, проте адекватно реаґувати на все, що з нею відбувалося, вона вже була не в змозі. Даніела відчувала дикий біль в усьому тілі.
Фігура, що лінчувала Даніелу, штовхнула її різко вперед. Одразу ж Даніелу підхопили під руки двоє кремезних хлопців та кудись її поволокли. Даніела так і не зрозуміла, чи то була поліція, чи воєнізовані робітники, чи, може, приватна охорона Шпринґера. Однозначно було лише те, що Даніела вже не в змозі була чинити будь-який опір: її було заарештовано. Вона чудово усвідомлювала, що битва для неї вже скінчилася: тепер її ведуть невідомо куди.
А навколо картина нагадувала справжнє поле бою: повсюди горіли автівки, повсюди були розкидані уламки бруківки, уламки арматури, уламки тротуарної плитки, бите скло… І понівечені тіла… Гори понівечених тіл… І невідомо було, чи ще живі були ті покалічені хлопці та дівчата, чи вже мертві… Якась дівчина лежала в кривавій калюжі та, катаючись по землі, карлючилася від дикого болю. Вона затуляла долонями свій живіт, з якого безперервним потоком сочилася кров. Що то було за поранення та скільки ще тій дівчині лишалося жити - було зовсім невідомо. А ось - юнак із вибитим оком, котрий плентався посеред того пекла крізь густий чорний дим неначе зомбі, затуляючи закривавлену очницю долонею правиці…
Йдучи під конвоєм, Даніела теж відчувала себе неначе зомбі. Їй було вже цілком байдуже, скільки часу вона тепер мусить провести за ґратами - день, тиждень, місяць, півроку, рік, десять років… Дивлячись на всі ті важкі поранення, Даніела лише раділа, що сама вона відбулася лише незначними травмами - без переламів, без пошкодження кісток… Про долю своїх товаришів, разом з котрими вона того дня вийшла на акцію протесту, не було відомо нічого. Даніела лишалася на самоті, нічого не знаючи ані про Аслана, ані про Рамону, ані про Бриґіту, ані про приятелів з Технічного університету.
Підвівши Даніелу до поліцейського фургона з ґратами на віконцях, ті двоє чоловіків передали її бійцям поліцейського спецназу, котрі, в свою чергу, відкривши дверцята автівки, брутально штовхнули Даніелу всередину, після чого одразу ж зачинили ті дверцята. Поліцейський, що чергував усередині фургона, миттєво схопив Даніелу, вдарив її щосили кілька разів ґумовим кийком, після чого потягнув її в глибину салону та штовхнув до тильної стінки, біля котрої вже знаходилося багато затриманих під час тієї акції протесту. Хтось із тих затриманих сидів на підлозі, хтось лежав. Дехто стояв, дехто - від болю - не міг знайти собі якоїсь зручної пози, постійно то сідаючи, то встаючи.
Слідом за Даніелою до того фургона поліцейські пхали й багато інших демонстрантів. Так тривало години півтори - аж поки салон не заповнився вщент. Допіру після цього фургон зрушив з місця.
Їдучи разом з іншими затриманими, Даніела не мала ані найменшої уяви, куди її везли та що на неї чекало далі. Навколо було вкрай тісно, отож, Даніела не мала ніякої можливості вільно рухатися: її було притиснуто практично з усіх боків. До того ж, було дуже душно та спекотно.
В якогось пораненого в руку юнака, що сидів неподалік від Даніели, зненацька відкрилася артеріальна кровотеча, проте поліцейські, що чергували усередині салону, лише пасивно спостерігали за агонією нещасного хлопця, коли яскраво-червона кров фонтаном била з його правиці. Дивлячись на все це, поліцейські, мабуть, сподівалися на те, що той важко поранений юнак невдовзі помре, отож, одним затриманим менше буде. Несподівано для всіх якась дівчина, що сиділа поруч у спідниці та рваних колготках, миттєво стягнула з себе ті колготки разом з трусиками, після чого, не коливаючись, наклала свої трусики немов тампон на рану хлопця, а потім обвила своїми колготками руку хлопця вище рани та щосили затягнула ті колготки неначе джгут - аж поки кров не зупинилася.
Хвилин за п’ятдесят фургон зупинився. Дверцята відчинилися. Чергові поліцейські почали виштовхувати всіх затриманих назовні, а надворі цілий загін оперативної поліції брутально хапав усіх затриманих, надягаючи всім наручники, після чого заводив кожного всередину поліцейської дільниці. Дівчину, що пожертвувала своєю білизною та колготками заради порятунку важко пораненого хлопця, кілька поліцейських відвели вбік та почали по-звірячому бити - мабуть, за те, що не дала хлопцеві померти.
І ось черга дійшла й до Даніели. Чергові по салону різко схопили Даніелу під руки та, підтягнувши її до дверцят фургона, брутально виштовхнули назовні, а двоє поліцейських одразу ж схопили Даніелу, миттєво начепили наручники та, вдаривши її кілька разів ґумовими кийками по спині, поволокли дівчину до входу в поліцейську дільницю. Провівши її довгим та вузьким коридором до якоїсь відкритої камери, відгородженої від коридору лише ґратами, поліцейські зняли з Даніели наручники та різко штовхнули її всередину камери, де вже сиділо кільканадцять затриманих, після чого наглядач миттєво закрив ґратчасті дверцята на ключ.
Для Даніели почалися довгі години невизначеності та чекання, що, здавалося, тривали цілу вічність. Вона навіть не могла зрозуміти, котра то була година, адже її наручний годинник було вилучено в неї ще в момент затримання.
- Що з нами збираються робити? - запитав у наглядача один з затриманих.
- Чекайте до середи, - сухо відповів наглядач. - Зараз у відділенні нікого нема… Правильно, до речі, вашого Дучке бахнули… Таким запеклим бандитам не місце в нашому цивілізованому суспільстві… Він, бачите, протестував проти в’єтнамської війни - так поїхав би до того В’єтнаму та розібрався б, що до чого, після чого сам дійшов би висновку, а чи варто взагалі підтримувати тих в’єтконґівців, чи, все-таки, американці мають рацію, рятуючи в’єтнамський народ від отих бандитів, що підтримуються Ханоєм, Москвою та Пекіном, і котрих в’єтнамці не в змозі позбутися самотужки… Ні, він цілком справедливо одержав свої три кулі - нехай тепер усе життя розплачується власним здоров’ям за помилки молодості… За ним, до речі, давно вже плакала в’язниця. Але тепер він одержав набагато суворіше покарання, ніж ув’язнення, бо коли ти є здоровим та сидиш за ґратами, в тебе ще є надія на звільнення та повернення до нормального життя. Коли ж ти є інвалідом, прикутим до ліжка, то жодних шансів на таке звільнення в тебе вже нема - тільки смерть буде тобі звільненням. Ось тепер і на вашого Дучке чекає така перспектива… Так йому й треба…
- Ви, напевно, є провокатором, - не без іронії зауважив один з затриманих студентів. - Вас, напевно, спеціально до нас підіслали, аби ви штучно підтримували наше обурення… І взагалі, де Ви раніше служили - в Бухенвальді, чи в Освенцимі?
- Що за провокаційне запитання? - обурено відповів наглядач питанням на питання. - Це Ви є провокатором! Я так само можу й про Вас стверджувати: Вас підіслали, аби Ви штучно підігрівали обурення серед студентів… І взагалі, чому ви всі так люто ненавидите поліцію? Зображуєте нас якимись страхітливими монстрами з фанатичною жагою до насильства… Але ж ми є теж людьми, ми тільки виконуємо наказ як робітники правопорядку. Як і будь-які робітники, ми просто виконуємо ту роботу, котру нам доручено виконувати.
- Есесівці, що знищували євреїв тільки за те, що вони були євреями, - зазначив інший затриманий, - теж тільки виконували наказ. Вони теж вважали себе лише робітниками так званого «Нового порядку», котрим так само просто дали доручення виконати якусь певну робітничу операцію. І вони виконували - йой як творчо дехто з них до цієї операції ставився! А як творчо вони ставилися до спалення цілих сіл разом з мешканцями, аби ті села не слугували базою для ведення партизанської війни - це так само було лише виконанням наказу. Те ж саме зараз роблять американські вояки у В’єтнамі, посилаючись при цьому на накази вищого командування. Головним є як виконувати всі ці накази. Можна виконувати їх механічно - немов запрограмований робот. А можна підійти до виконання тих наказів творчо, та ще й від цього одержувати задоволення та навіть насолоду.
- Що ви всі від мене хочете? - роздратовано крикнув наглядач. - Ви не бажаєте усвідомити те, що ми є теж людьми. І нас усіх підняли по тривозі цілком несподівано, зруйнувавши нам через ваші заворушення всі плани на Великдень. І замість того, аби святкувати цьогорічний Великдень, ми мусимо воювати з вами! Усе! Я не бажаю більше вступати з вами в будь-які балачки! Усе одно, ми ніколи не зможемо знайти спільної мови, адже ставлення до законної влади у вас завжди було й залишиться антагоністичним! У вас навіть ставлення до цілого світу, що вас оточує, є вкрай антагоністичним! Тому будь-які дискусії з вами я негайно припиняю. До того ж, спілкування з затриманими нам катеґорично забороняє посадова інструкція. І я не хочу цю інструкцію порушувати, тому на ваші репліки я тепер ніяк не реаґуватиму!
На коротку мить у камері запанувала тиша, котру дехто з затриманих і намагався порушити, проте черговий поліцейський своє слово стримав: на всі ті провокації він ніяк не реаґував, зберігаючи при цьому олімпійський спокій. Кілька разів інший поліцейський підходив до камери та приносив якусь незрозумілу баланду в одноразових пластикових мисках, котрої, до того ж, не вистачало на всіх затриманих. Щасливчики, що отримували ту баланду, мусили ділитися нею з іншими. Ось і Даніела так само ділилася тією баландою з іншими, якщо їй щастило її одержувати. І так само з Даніелою ділилися інші, якщо черга до неї не доходила.
Так тривало й упродовж великоднього понеділка, що був вихідним, й упродовж усього наступного дня: хоча то був вже робочий день, проте, скоріше за все, більшість поліцейських одержала відгул за непередбачену мобілізацію у святкові дні. І весь той час Даніела сиділа в переповненій камері попереднього затримання на лавці, чи навіть на підлозі, абсолютно не знаючи при цьому, що чекало на неї далі. Тим більше, вона нічого не знала про долю своїх друзів, перебуваючи при цьому в повному інформаційному вакуумі.
У середу, сімнадцятого квітня, співробітники тієї поліцейської дільниці в повному складі повернулися до своїх робочих місць після великодніх свят, зіпсованих масовими заворушеннями. До камери підійшли четверо поліцейських. Черговий наглядач відімкнув їм ґратчасті дверцята. Зайшовши всередину, вони вихопили звідти двох якихось юнаків, начепили на них обох наручники, вивели їх із камери, а потім наглядач знову закрив дверцята. Через кілька хвилин усі в камері почули брутальну лайку співробітників відділення, потужні та гучні удари, а потім - крики та стогін тих двох хлопців, обраних, напевно, цапами-відбувайлами, адже одразу всіх покарати було просто неможливо.
- Вони, напевно, зривають свою злість за зіпсований Великдень, - припустив хтось із затриманих.
- Це, напевно, вони кожного з нас так викликатимуть та лінчуватимуть під час допиту, - відповів інший студент.
Хвилин за сорок крики припинилися. Усі в камері почули, як тих двох хлопців кудись уводили. Скоріше за все, їх повезли до в’язниці, де їх мали тримати до суду.
Невдовзі один зі співробітників повернувся до решти затриманих.
- Хтось буде наступним, - промайнула думка в голові Даніели. - Невже я?
Наглядач знову відімкнув ґратчасті дверцята.
- Виходьте всі! - скомандував поліцейський, увійшовши за ґратчасту перегородку. - Усі вільні!
Піднявшись із підлоги, Даніела почала виходити слідом за іншими. Вона не могла зрозуміти, чи всіх насправді звільняли, чи просто переводили під конвоєм до в’язниці.
Пройшовши блокпост при вході до дільниці, Даніела вийшла надвір. Ніякого конвою навколо не було. Затриманих насправді відпустили на волю. Не знаючи, котра то була година, Даніела поволі попленталася вулицями, залитими квітневим сонцем, відчуваючи при цьому сильне запаморочення та слабкість. Вона навіть не могла зорієнтуватися, в якій частині міста знаходилася, адже до поліцейської дільниці її було привезено в закритому фургоні.
Ледве пересуваючи ноги від слабкості, Даніела побачила раптово вивіску з великою літерою U, що означала станцію метро, та одразу ж зраділа. На щастя, поліція в неї не вилучила ані гаманець із місячним студентським абонементом, ані студентське посвідчення, ані ключі від гуртожитку. Спустившись до платформи, Даніела вперше за весь той час змогла, нарешті, побачити, котра то була година. Годинник над платформою показував дванадцяту годину сорок хвилин. Зорієнтувавшись, що то була за станція та як звідти доїхати до гуртожитку, Даніела сіла на лавку, чекаючи на потяг. За годину вона вже стояла біля гуртожитку.
Повернувшись до гуртожитку, Даніела відімкнула спочатку вхідні двері під’їзду, а потім- двері свого номеру. У передпокої вона несподівано зустріла стривожену Рамону в довгій сукні-сарафані та з перебинтованим плечем.
- Даніело, де ти була весь цей час? - занепокоєно запитала Рамона. - Я вже навіть не знала, що з тобою. Не знала, чи вважати тебе загиблою, чи просто зниклою без вісті.
- Мене тримали в поліції весь цей час, - пояснила Даніела. - Допіру зараз мене звільнили разом з іншими затриманими.
- Який страхітливий розгром! - прошепотіла Рамона. - Ти навіть не уявляєш, яка страшна трагедія сталася! Скільки втрат одразу!
- Є вбиті? - перелякано запитала Даніела. - Що з Асланом? Його вже нема? Інші теж загинули?
- На місці загинули лише двоє, - повідомила Рамона. - І не в Берліні, а в Мюнхені. Але в Берліні є багато важко поранених - понад чотириста осіб. І це є занижена офіційна версія. За неофіційними даними, поранених набагато більше… Ти питаєш, що сталося з Асланом… Він є живий, але його дуже сильно побили в неділю - не знаю, чи робітники, чи поліція… Аслана було доставлено до лікарні, проте ті поранення виявилися не надто серйозними, тому його було виписано вже наступного дня. Але набагато серйозніше постраждав Йозеф - він і досі лежить у лікарні з переломом руки. Дора так само лежить із черепно-мозковою травмою - її хтось щосили вдарив уламком арматури по голові та ледь не вбив. Проте найсерйозніше за всіх постраждала Анна-Марія. Вона зараз лежить в опіковому відділенні та буквально балансує між життям та смертю.
Даніелу охопив жах.
- Анна-Марія? - перелякано запитала Даніела тремтячим голосом після нетривалої паузи. - Ось ця приємна дівчина з Технічного університету, кохана подруга Йозефа та близька приятелька Бриґіти? В опіковому відділенні? Що з нею сталося?
- Вона дуже сильно обгоріла, - повідомила Рамона. - Хтось їй просто в спину під час сутичок із поліцією та робітниками щосили метнув пляшку з коктейлем Молотова, котра миттєво розбилася, перетворивши Анну-Марію на живий смолоскип. Її вдалося-таки врятувати - якийсь хлопець повалив її на землю та накрив своїм пальтом. На щастя, поблизу знайшовся мішок із піском, котрий було використано для спорудження барикади. Отож, цей мішок хтось розрізав та висипав весь пісок на Анну-Марію. Інакше б вона загинула на місці. Але, все одно, вона обгоріла відсотків на шістдесят.
- Обличчя теж обгоріло? - стривожено запитала Даніела, почувши подробиці такої страшної новини.
- Ні, на щастя, обличчя майже не постраждало, - запевнила Рамона. - Проте хребет у неї постраждав від вогню дуже сильно, адже це він прийняв на себе основний удар від пляшки. Лікарі буквально вишкрябували вугілля з її спини - так мені, принаймні, Бриґіта розповідала. І ноги нижче колін у неї вигоріли буквально до кісток. Правиця в неї так само майже вся покрита опіками третього та четвертого ступенів. Зараз лікарі відчайдушно борються за її життя. По-перше, їй терміново треба переливати кров, бо всі, хто одержує сильні опіки, втрачає багато крови. А, по-друге, в неї буде ампутовано обидві ноги та, можливо, ще й правицю. Лише лівиця постраждала набагато менше.
- Бідна Анна-Марія! - вигукнула Даніела. - Можу собі уявити, як їй зараз важко; від яких нелюдських страждань вона потерпає! До неї хоч можна?
- До неї зараз нікого не пускають, - повідомила Рамона. - Адже її стан є вкрай важким.
Почувши про такі жахи, Даніела побіліла неначе сніг. Вона навіть забула поцікавитися, що сталося з плечем Рамони.
- А коли тебе заарештували? - запитала Рамона.
- У неділю, - відповіла Даніела. - На мене накинулися якісь двоє молодиків - я навіть не встигла побачити, чи вони були в поліцейських одностроях, чи в цивільному вбранні. Вони мене щосили вдарили по голові. Я втратила свідомість, а коли отямилася, мене вже вели під поліцейським конвоєм. А потім мене привезли до поліцейської дільниці, де всі камери попереднього затримання були переповнені вщент. Мене так і не встигли допитати, бо нас було надто багато. Поліція обрала лише двох хлопців як цапів-відбувайлів, а решту просто тримали до сьогоднішнього дня, так і не пред’явивши нам жодних звинувачень.
- Мене так само в неділю заарештували, - сказала Рамона, проте… Ти навіть не запитала, чому в мене плече перев’язане… А, між іншим, мене ця травма від арешту врятувала.
- Серйозно? - здивувалася Даніела.
- Авжеж, - підтвердила Рамона. - Мене - як і тебе - схопили двоє кремезних молодиків, скрутили мені руки, запхали в фургон із ґратами на вікнах… Після численних сутичок із поліцією та загонами робітничої самооборони мій старий велюровий жакет був вже повністю рваним та закривавленим. Вже в поліцейській дільниці я помітила, що жакет мій червоніє й далі. Я гадала, що то були лише легкі подряпини, проте коли зняла його, то ледь не знепритомніла: моя різана чи рвана рана на плечі була такою глибокою, що навіть кістки були оголені. Хтось із поліцейських підбіг до мене, дістав аптечку та перев’язав мою рану бинтом. А черговий зателефонував до «швидкої допомоги». Коли ж вона приїхала, мене відвезли до лікарні, де мені було накладено п’ять швів. Більше поліція мною не цікавилася, а я тепер мушу щодня ходити на перев’язку.
- Тобі ще пощастило, - зауважила Даніела, - що ти потрапила до порядних поліцейських. Адже коли мене затримали, по дорозі до поліцейського відділення в одного хлопця відкрилася артеріальна кровотеча. Поліція поводила себе при цьому цілком пасивно, натомість якась дівчина надала-таки першу допомогу, але її за це ще й по-звірячому побили.
- Це залежить від того, - зазначила Рамона, - до чиїх рук ти ще потрапиш. Мене врятували, проте я ніколи тепер не зможу надягати сукні з відкритими плечима. Але все це є дурницею - порівняно з тим, яка страшна трагедія сталася з Анною-Марією. Навіть якщо вона й виживе, вона ж тепер, бідолашка, ніколи більше не зможе повернутися до нормального життя. На все життя Анна-Марія тепер приречена бути прикутою до ліжка, чи, в кращому випадку, до інвалідного крісла… Ліпше б вона не вижила…
- І яка це сволота кинула в неї цю пляшку? - гнівно запитала Даніела. - Я є впевненою на всі сто відсотків, що то не був нещасний випадок. Хтось хотів її спалити навмисно, тому й метнув ту пляшку щосили саме в її спину. До того ж, пляшки робляться з такого товстого скла, що вони не можуть миттєво розбитися, якщо випадково влучать у когось через чиєсь необережне поводження. Аби пляшка розбилася об людське тіло, треба докласти неабияких зусиль, причому метнути треба з дуже близької відстані. То був навмисний замах, а не просто нещасний випадок.
- Мабуть, - погодилася Рамона. - Скоріше за все, це скоїв або якийсь поліцейський, переодягнений у цивільне, або робітник, що захищав своє підприємство ось таким чином, або ж просто провокатор, що мав завдання дискредитувати студентський рух та посіяти паніку серед демонстрантів. Не виключено, що діяв він за дорученням Штазі - як і у випадку з Онезорґом. Але в будь-якому разі, ці великодні заворушення протверезили нашу свідомість капітально та поховали цілу низку шкідливих марксистських ілюзій. Ми засвоїли один дуже важливий урок: робітничий клас не є ніяким революційним класом - він готовий захищати навіть найреакційнішу владу, якщо він від тієї влади щось має.
- Саме так! - підтвердила Даніела. - Наприклад, нацистський режим якраз і тримався саме завдяки підтримці пересічних робітників, котрі свободу та демократію проміняли на пиво з ковбасою. А не завдяки середньому класові, як намагається переконати всіх комуністична пропаґанда.
- Ці великодні події стали для всіх нас жорстоким уроком, - дійшла висновку Рамона. - Ціною неймовірних втрат ми багато чого засвоїли.
- Насамперед, те, - уточнила Даніела, - що проти такого небезпечного противника, як «Axel Springer», ми мусимо діяти його ж власними методами, відповідаючи терором на терор.
- Але при цьому не опускатися до рівня Фракції Червоної Армії, - зауважила Рамона.
Даніела подивилася на годинник. Був початок сімнадцятої години. Вона мусила негайно привести себе в порядок та їхати на роботу. Тим більше, що один робочий день вона вже пропустила, не з’явившись на своє робоче місце через затримання в поліції, так і не маючи жодної можливості попередити свого шефа про відсутність.
Прийнявши душ та переодягнувшись у білу блузку й чорну міні-спідницю, Даніела дуже швидким темпом взулася босоніж у білі чоботи та, накинувши сіре велюрове пальто, стрімко побігла до станції метро. По дорозі Даніела забігла до телефонної будки та, зателефонувавши до Аслана, поцікавилася його станом. Рівно о двадцятій годині Даніела була вже на своєму робочому місці без запізнення.
- Я прошу у Вас вибачення за те, що вчора не вийшла на роботу та заздалегідь Вас не попередила, - сказала Даніела, зустрівши шефа в коридорі. - Мені дуже шкода, але справа в тому, що я була затримана поліцією. Учора не було жодної можливості комусь зателефонувати, бо мене тримали в камері попереднього ув’язнення.
- Я все розумію, - спокійно відповів пан Шнайдер, дивлячись на синці та подряпини на обличчі Даніели. - Я Вами пишаюся, що Ви так само брали участь у Великодній кампанії проти Шпринґера. Навпаки, це мені дуже шкода, що я сам не зміг там бути. Якби я був молодшим та якби від мене не залежала доля інших людей, я пішов би боротися разом з вами.
Слова шефа були для Даніели настільки несподіваними, що вона навіть не знала, що на це відповісти. Хвилини на три Даніела втратила дар мовлення, дивлячись на пана Шнайдера неначе заворожена, адже замість звільнення чи догани вона фактично одержала благословення від шефа.
- Дякую Вам щиро за Вашу підтримку та за Ваше розуміння! - виголосила Даніела після не вельми тривалої паузи.
У вкрай піднесеному стані Даніела приступила до виконання своїх службових обов’язків.