комарики
все починається з малого. спочатку мініатюрненький комарик заздрості застромлює своє тендітне жальце у нашу шкіру і маленькими ковточками починає випивати із нас радість. а ми ж такі гуманненькі, такі золотосерденькі, що не можемо пролити кров біднесенької комашечки, тим більше, шо в неї ж і крилечка, як у ангелика (або як у нас) і ми занадто мудренькі, щоб вбивати свою кровиночку (крові ж то він нажлуктався чиєї?), якщо ми відженемо його, то втратимо свою автентичність, якщо недочуємо чогось, що злетіло із писочка нашого гніву чи наших ревнощів, то ж перестанемо бути собою… і через хвилину вже десятки комариків годують свої тендітненькі рильця нашою радістю. а ми, мужні і повільні до гніву, терпимо всі негоди, не нарікаємо на труднощі і в тихій медитації насолоджуємося, як створіннячка з крильцями своїми Богом створеними насосиками висмоктують із нас ра… як там далі? ми забуваємо це слово. лише тому, що переплутали його колись із прив’язаністю, непоганим ступенем жадності, неодмінним проявом заздрості