Історія однієї любові
Ця історія зародилась в моєму житті давно-давно. Ще в школі. Класі десь в дев'ятому ми з подругами на кілька днів літніх канікул поїхали в село, в хатину моєї бабусі. І хтось з дівчат взяв з собою касету (так, так, то були часи касетних магнітофонів :)) ОЕ. Тоді, пригадую, вони мені (любителю сльозоточивої російської попси) геть не сподобались: ні голос, ні пісні, ні музика... Але "Там, де нас нема" я ще довго наспівувала - бо чомусь засіло в голові. А потім якось в голові все перемішалось - чи то якийсь ураган попереставляв все на мозгових полицях, чи то якийсь струс стався в моїй голові... а, може, дівчинка просто подорослішала (?) і раптом все, що якоюсь мірою було пов'язано з ОЕ і з її вокалістом, мене стало дуже гостро цікавити. Я скуповувала всі глянцеві журнали, де на обкладинках красувався Славко, або ж там була хоч манюсінька стаття з їх життя... В мене й досі є папка з вирізками інтерв'ю, просто розповідями, фотографіями... квитками з концертів. Так-так, тоді, в школі, я мріяла потрапити на їх концерт і сама собі не вірила, що ця мрія колись здійсниться...
Отак мріючи, я жила своїм життям. Поступила в універ. Переїхала до Франківська. Почепила над ліжком величезний плакат із гламурно-стильним Славком (дівчата навіть жартували, що я почала зустрічатись з хлопчиком-сусідом через його схожість на ту Славкову постать з плакату). ... І якось в місті побачила оголошення - "ОЕ приїжджає з черговим концертом..." У мене всередині все запищало. А потім так само затихло і засумувало - 60 гривень (а саме стільки коштував найдешевший квиток) то були шалені гроші і надії, що батьки дадуть мені їх, щоб я сходила на концерт, не було абсолютно ніякої... То був початок березня. Починався Великий Піст. Нам випало кілька вихідних і дівчата роз'їжджались по домівках. Я проводжала Іринку в Почаїв і вона мені на прощання зробила просто шалений подарунок - дівчата, що жили зі мною в кімнаті скинулись по 10 грн (!! то була половина тижневих моїх грошей !!) мені в подарунок на 8 березня - такий собі маленький вклад до моєї мрії, щоб я змогла купити квиток на концерт... То було не просто диво, то було ВЕЛИЧЕЗНЕ ЧУДО (!!!) що дало мені віру у здійснення мрій. А далі в мене загорілись очі і ніяких перешкод я вже не бачила - все те, що було закрите темною непролазною тьмою, раптом освітилось сонячним світлом і заграло барвистими кольорами :)
Загорілось все всередині, а через очі назовні вивалювався не дим, а вогонь :) Через тиждень я тримала в руках квиток в першому ряду. 180 гривень. (як я їх знайшла, де взяла...) Ейфорія понесла мене до мрії. Одна моя подруга тоді сказала: "Ти знаєш, я тобі заздрю. І не тому, що ти йдеш на концерт, а тому. що твоя мрія здійснилась". Це відчуття метеликів в животі, коли я купила квиток в касі, не можливо передати і порівняти ні з чим не можливо. Воно потім ще кілька разів з'являлось в моєму житті. І це те, що я називаю щастям :)
На концерт мене проводжали всім поверхом гуртожитку і так само мене зустрічали. Я заходила по черзі в кімнати до знайомих, однокурсників, друзів і розказувала про враження. І сказати не могла практично нічого - в голові бушувала ейфорія, в животі танцювали метелики. Мене не гнітило відчуття самотності і чужості, коли я сиділа в першому ряду сама, коли я сама йшла на концерт. Мене не переслідувало відчуття страху, коли я сама поверталась додому нічним містом. Мене накрила з головою хвиля "Океану" і здійсненої мрії...
...то був 2003 рік. То був тур в підтримку альбому "Суперсиметрія". То був перший в моєму житті концерт "Океану Ельзи". Тоді ще можна було фотографувати і я мала з собою свою плівкову мильницю. Але за іронією долі один непослушний маленький хлопчик відкрив задню кришку фотоапарату і вся плівка засвітилась - фото не збереглись :(
Були ще концерти. Вони стали своєрідною традицією - кожного року ОЕ представляв новий альбом у всеукраїнському турі, а я кожного року на них чатувала :) У 2004 був "Тихий Океан" з симфонічним оркестром; у 2005 - "Глорія" в тому ж франківському драмтеатрі, а тоді понеслись концерти під відкритим небом.
Коли Львів святкував 750 років я бігла через пів міста до тої сцени, де співав Вакарчук (і тоді за руку зі мною біг ще один хороший хлопчик, якого зачарувала ця моя жага до мрії, а я не розпізнала його залицянь :))
Ще був фестиваль "Ніч у Луцькому замку" і "Старе місто" у Львові. Там ми були вдвох вже з коханим... А проект "Брюссель" я дивилась в прямому ефірі в навушниках і робочому кріслі мого чоловіка... І я досі відчуваю тих метеликів, коли розглядаю фото, або просто згадую :) Я однозначно люблю більше концерти під відкритим небом. А моя любов до Славка і його творчості з часом видозмінилась і зміцнилась... але не зникла.
Коли на Майдані вони співали старим складом, я ледь стримувала сльози вдома перед комп'ютером і прямим ефіром. Я випадаю з реальності на його концертах...
...і як же мені прикро і сумно, що на "20 років разом" у Львові я не потрапила. На мить загорілась іскра, коли подруга в обід подзвонила і сказала, що є один квиток і треба вже їхати до Львова... і була б я студенткою - поїхала б. А тут зразу виплили відмовки - дощ, Катруся, одна не хочу їхати.... ех, куди ж поділась моя молодість і безтурботність... Ще 28.06 буде концерт в Одесі. Але коханий не відпустить і зі мною не поїде - події в країні не сприяють :(
Та ця історія завжди зі мною. І коли мені дзвонять - мене кличе до телефону моя улюблена "911" з симфонічним оркестром.
Навіяно суботнім концертом і моєю там відсутністю47/365
Отак мріючи, я жила своїм життям. Поступила в універ. Переїхала до Франківська. Почепила над ліжком величезний плакат із гламурно-стильним Славком (дівчата навіть жартували, що я почала зустрічатись з хлопчиком-сусідом через його схожість на ту Славкову постать з плакату). ... І якось в місті побачила оголошення - "ОЕ приїжджає з черговим концертом..." У мене всередині все запищало. А потім так само затихло і засумувало - 60 гривень (а саме стільки коштував найдешевший квиток) то були шалені гроші і надії, що батьки дадуть мені їх, щоб я сходила на концерт, не було абсолютно ніякої... То був початок березня. Починався Великий Піст. Нам випало кілька вихідних і дівчата роз'їжджались по домівках. Я проводжала Іринку в Почаїв і вона мені на прощання зробила просто шалений подарунок - дівчата, що жили зі мною в кімнаті скинулись по 10 грн (!! то була половина тижневих моїх грошей !!) мені в подарунок на 8 березня - такий собі маленький вклад до моєї мрії, щоб я змогла купити квиток на концерт... То було не просто диво, то було ВЕЛИЧЕЗНЕ ЧУДО (!!!) що дало мені віру у здійснення мрій. А далі в мене загорілись очі і ніяких перешкод я вже не бачила - все те, що було закрите темною непролазною тьмою, раптом освітилось сонячним світлом і заграло барвистими кольорами :)
Загорілось все всередині, а через очі назовні вивалювався не дим, а вогонь :) Через тиждень я тримала в руках квиток в першому ряду. 180 гривень. (як я їх знайшла, де взяла...) Ейфорія понесла мене до мрії. Одна моя подруга тоді сказала: "Ти знаєш, я тобі заздрю. І не тому, що ти йдеш на концерт, а тому. що твоя мрія здійснилась". Це відчуття метеликів в животі, коли я купила квиток в касі, не можливо передати і порівняти ні з чим не можливо. Воно потім ще кілька разів з'являлось в моєму житті. І це те, що я називаю щастям :)
На концерт мене проводжали всім поверхом гуртожитку і так само мене зустрічали. Я заходила по черзі в кімнати до знайомих, однокурсників, друзів і розказувала про враження. І сказати не могла практично нічого - в голові бушувала ейфорія, в животі танцювали метелики. Мене не гнітило відчуття самотності і чужості, коли я сиділа в першому ряду сама, коли я сама йшла на концерт. Мене не переслідувало відчуття страху, коли я сама поверталась додому нічним містом. Мене накрила з головою хвиля "Океану" і здійсненої мрії...
...то був 2003 рік. То був тур в підтримку альбому "Суперсиметрія". То був перший в моєму житті концерт "Океану Ельзи". Тоді ще можна було фотографувати і я мала з собою свою плівкову мильницю. Але за іронією долі один непослушний маленький хлопчик відкрив задню кришку фотоапарату і вся плівка засвітилась - фото не збереглись :(
Були ще концерти. Вони стали своєрідною традицією - кожного року ОЕ представляв новий альбом у всеукраїнському турі, а я кожного року на них чатувала :) У 2004 був "Тихий Океан" з симфонічним оркестром; у 2005 - "Глорія" в тому ж франківському драмтеатрі, а тоді понеслись концерти під відкритим небом.
Коли Львів святкував 750 років я бігла через пів міста до тої сцени, де співав Вакарчук (і тоді за руку зі мною біг ще один хороший хлопчик, якого зачарувала ця моя жага до мрії, а я не розпізнала його залицянь :))
Ще був фестиваль "Ніч у Луцькому замку" і "Старе місто" у Львові. Там ми були вдвох вже з коханим... А проект "Брюссель" я дивилась в прямому ефірі в навушниках і робочому кріслі мого чоловіка... І я досі відчуваю тих метеликів, коли розглядаю фото, або просто згадую :) Я однозначно люблю більше концерти під відкритим небом. А моя любов до Славка і його творчості з часом видозмінилась і зміцнилась... але не зникла.
Коли на Майдані вони співали старим складом, я ледь стримувала сльози вдома перед комп'ютером і прямим ефіром. Я випадаю з реальності на його концертах...
...і як же мені прикро і сумно, що на "20 років разом" у Львові я не потрапила. На мить загорілась іскра, коли подруга в обід подзвонила і сказала, що є один квиток і треба вже їхати до Львова... і була б я студенткою - поїхала б. А тут зразу виплили відмовки - дощ, Катруся, одна не хочу їхати.... ех, куди ж поділась моя молодість і безтурботність... Ще 28.06 буде концерт в Одесі. Але коханий не відпустить і зі мною не поїде - події в країні не сприяють :(
Та ця історія завжди зі мною. І коли мені дзвонять - мене кличе до телефону моя улюблена "911" з симфонічним оркестром.
Click to viewНавіяно суботнім концертом і моєю там відсутністю47/365