Про революцію в моєму житті.
В моє життя вона увірвалась в листопаді далекого 2004-го. Я тоді була студенткою другого курсу і в ніч з 21 на 22-е писала реферат з мікроекономіки. В 5-ій ранку лягла щоб проспати першу пару фізкультури і з більш-менш свіжою головою здати реферат на другій. Але не склалось... з-під навчального корпусу студенти дружно завертали в центр, штурмувати "білий дім", вимагати перевиборів і Ющенка в ролі президента. Скільки віри в світле майбутнє. скільки бажання творити добро, скільки надій на краще в нас тоді було... Так тривало рівно місяць: зранку на пари, ввечері хлопці-сусіди в гуртожитку замість запрошень на чай-каву кликали "на революцію". Ми тримались за руки всім містом, грілись безкоштовним чаєм, що виносили нам офіціанти з кафешок, ми мріяли, закохувались, і кричали "ТАК". Все місто було помаранчевим. А люди точно знали - правда буде за ними.
А рівно через місяць - 23 грудня - помаранчева революція так само різко покинула моє життя. В той день померла найдорожча мені людина - мій тато. І життя, здавалось, втратило сенс. Я виросла татовою доцею і смерть найдорожчого чоловіка вибила в мене грунт з під ніг.
На перевиборах я не голосувала. І коли ще через місяць, в січні, Ющенко присягав як президент, я не дивилась телевізор... Політика різким поворотом на 180 градусів пішла з мого життя.
Як розвивались події наступних років знає кожен українець і не тільки. Віра відступала, надії танули, мрії розбивались як кришталеві вази. Політики не могли поділити крісла, а люди не розуміли за що мерзли на площах своїх міст. І теперішня влада вже не раз нам показувала якою мізерною і нічого не вартою є думка народу.
А те що відбувається на Майдані сьогодні важко назвати революцією. Це більше схоже на війну. Я не маю телевізора і не дивлюсь на ті побоїща. І інтернетних новин уникаю. Вчора по місті ходила колона не зовсім тверезих школярів з синьо-жовтими прапорами і вигуки "Слава Україні" доповнювали застільним "Будьмо!Гей!" Як на мене ці діти повинні сидіти вдома хоч би з тої причини, що вони ще діти. А слово "Європа" вже настільки проїлось, що втратило свій основний зміст. Нам, в тій Україні, яку ми зараз маємо, далеко до Європи і не лише через президента. Бо доки ми плюємо в ліфтах, смітимо у власних під'їздах, даємо/беремо хабарі, ображаємо старих і не допомагаємо потребуючим ніяка Європа нас не прийме.
А рівно через місяць - 23 грудня - помаранчева революція так само різко покинула моє життя. В той день померла найдорожча мені людина - мій тато. І життя, здавалось, втратило сенс. Я виросла татовою доцею і смерть найдорожчого чоловіка вибила в мене грунт з під ніг.
На перевиборах я не голосувала. І коли ще через місяць, в січні, Ющенко присягав як президент, я не дивилась телевізор... Політика різким поворотом на 180 градусів пішла з мого життя.
Як розвивались події наступних років знає кожен українець і не тільки. Віра відступала, надії танули, мрії розбивались як кришталеві вази. Політики не могли поділити крісла, а люди не розуміли за що мерзли на площах своїх міст. І теперішня влада вже не раз нам показувала якою мізерною і нічого не вартою є думка народу.
А те що відбувається на Майдані сьогодні важко назвати революцією. Це більше схоже на війну. Я не маю телевізора і не дивлюсь на ті побоїща. І інтернетних новин уникаю. Вчора по місті ходила колона не зовсім тверезих школярів з синьо-жовтими прапорами і вигуки "Слава Україні" доповнювали застільним "Будьмо!Гей!" Як на мене ці діти повинні сидіти вдома хоч би з тої причини, що вони ще діти. А слово "Європа" вже настільки проїлось, що втратило свій основний зміст. Нам, в тій Україні, яку ми зараз маємо, далеко до Європи і не лише через президента. Бо доки ми плюємо в ліфтах, смітимо у власних під'їздах, даємо/беремо хабарі, ображаємо старих і не допомагаємо потребуючим ніяка Європа нас не прийме.