Емоційні консерви
Я так хотіла кинути нарешті всі ці купідонські замашки. Нащо мені знов упхали в руки цей треклятий лук?
Але я не про те. Насправді я оце вчора дивилася один зі моїх майже улюблених, недовгих і душевних серіалів - “Joan of Arcadia”. І там головна героїня розходилася зі своїм болісно коханим хлопцем. Так-от, в минулій серії відбувся цей типово американський обмін коробками з усіма пам’ятними речима, нажитими за час щасливого кохання, який мене вкотре неймовірно розхарив. Я б ніколи не додумалася взяти і викинути зі свого життя все, що стосується людини, яку я справді любила. Навпаки, я відчуваю потребу зберігати речі, які дозволяють пам’ятати, яких можна торкнутися і відчути, як цілий рій асоціацій летить тобі в обличчя, лоскочучи крильцями щоки. Це щось схоже на консервування почуттів на випадок, якщо я постарію настільки, що втрачу здатність відчувати так гостро і яскраво. Життя стане схожим на захололу вівсянку. І от тоді я витягну на світ свої емоційні закрутки і буду насолоджуватися ними, як вишнями у власному соку. Хоча, може, я зберігатиму деякі емоції в цукровому сиропі, а деякі - в розсолі. Треба запастися всякими.
Уявляю, як із запилючених почуттєвих погребів я витягну запаси 2009 року і мої внуки подумають: «Ото рік був урожайний! Не то, шо зараз - засуха». А я просто хитро посміхатимусь, бо тільки я знатиму рецепти приготування тих емоційних салатів і варень. Одне вже точно вдалось - мені завжди стає неймовірно тепло, коли до чаю я додаю погляд окастого слоненятка, що ще з восьмого класу невинно позирає на мене з полички для статуеток та іншої дрібноти. Виходить чай з присмаком найчистішої та найдитиннішої любові.
Але я не про те. Насправді я оце вчора дивилася один зі моїх майже улюблених, недовгих і душевних серіалів - “Joan of Arcadia”. І там головна героїня розходилася зі своїм болісно коханим хлопцем. Так-от, в минулій серії відбувся цей типово американський обмін коробками з усіма пам’ятними речима, нажитими за час щасливого кохання, який мене вкотре неймовірно розхарив. Я б ніколи не додумалася взяти і викинути зі свого життя все, що стосується людини, яку я справді любила. Навпаки, я відчуваю потребу зберігати речі, які дозволяють пам’ятати, яких можна торкнутися і відчути, як цілий рій асоціацій летить тобі в обличчя, лоскочучи крильцями щоки. Це щось схоже на консервування почуттів на випадок, якщо я постарію настільки, що втрачу здатність відчувати так гостро і яскраво. Життя стане схожим на захололу вівсянку. І от тоді я витягну на світ свої емоційні закрутки і буду насолоджуватися ними, як вишнями у власному соку. Хоча, може, я зберігатиму деякі емоції в цукровому сиропі, а деякі - в розсолі. Треба запастися всякими.
Уявляю, як із запилючених почуттєвих погребів я витягну запаси 2009 року і мої внуки подумають: «Ото рік був урожайний! Не то, шо зараз - засуха». А я просто хитро посміхатимусь, бо тільки я знатиму рецепти приготування тих емоційних салатів і варень. Одне вже точно вдалось - мені завжди стає неймовірно тепло, коли до чаю я додаю погляд окастого слоненятка, що ще з восьмого класу невинно позирає на мене з полички для статуеток та іншої дрібноти. Виходить чай з присмаком найчистішої та найдитиннішої любові.