Як йоги ходили у похід
Знайшла звіт про перший свій похід по печерним містам із заїздом в Балаклаву. Часто його перечитую і приємні спогади зігрівають душу))) Вирішила його тут розмістити навіть більше для себе, тому дозволяю не читати)) Хоча він з гумором, має сподобатись)))
До від’їзду
Ну ось і настав той самий день відїзду. Я вся така натхненна, намагаюся запрограмувати себе як би чогось не забути. Аж раптом у магазині, де я домовилася про прокат спальника мені підсовують велику жирну свиню (тільки зараз дійшло, що на роль цієї свині міг би підійти і сам продавець:))) Корочше кажучи, виявилося, що спальника вони мені дати не можуть, бо нібито мого прізвища ніде немає, та і давати їм мені, власне кажучи, немає чого, бо перед святами вже все розібрали.
Швидко починаю думати де б його краще придбати той самий спальник. Добре, що є «Спортмастер»... Без нього не знаю навіть якби я... Спеціаліст по спальникам з мене не надто великий. Хапаю той, який не на плюсову температуру та й по ціні підходить і біжу додому.
Вдома вирішую все ж таки краще роздивитися свою обновку. Задоволена намагаюся його скласти... От чорт!!! І яка нечиста підбила мене його розкласти?! Десь через півгодини із супроводом нецензурних слів я врешті-решт запхала його у мішок. На цьому звісно мої муки не закінчилися, бо ще було складання рюкзака, але то вже окрема історія...
В останню хвилину виходжу з дому. Та що там, думаю, йти?! Я ж швидко ходжу! Ага, де там! Без цього гігантського рюкзака може й швидко. Ті 20 хвилин до метро, здалися мені найстрашнішими у моєму житті. По дорозі готова була вмерти. Але мене так просто не налякаєш)) В метро всіх розпихую, ноги трусяться від тяжеленного рюкзака, але я знаю одне - мені треба встигнути на поїзд! Червона як рак, забігаю в поїзд. Перші мої слова після «здравствуйтє», було освідчення в коханні моєму рюкзачку...
День перший (1 травня 2008 року)
Ноги болять ще після вчорашнього. Ого, думаю, а як же ходити далі)). Починаємо наш маршрут від Чуфут-Калє. Піднятися туди було не так вже й легко, але згадуючи «матрасничну» екскурсію без рюкзачків, по складності то десь приблизно однаково. Піт сходить ріками і ми прямуємо на зупинку до Тепе-Кермена.
Наші супутники-туристи набагато старші нас із Ксюхою, але різниці у віці я анітрохи не відчуваю. Постійно лунає сміх, але наш із Ксюхою найголосніший, за що й починають нас називати «хохотушками». Всі дружно вирішили, що ми куримо якусь траву)).
Впродовж всього маршруту ми зустрічаємо групу туристів з палками (“палочники”). Зустрічаючись - вітаємось. Приємно)).
Близько шостої прийшли до Тепер-Кермена. Ділимося по палатках. Сусідка наша не найгірший варіант - серйозна, керівницького характеру Оксана, яка втім намагалася завжди бути милою. Показує як ставити палатку. Ця наука
приходить не одразу. Та й зараз я без проблем її складу, а от щодо поставити - можуть бути проблеми)).
Я, Ксюха і Андрій зголошуємося ще сьогодні сходити на Тепе-Кермен. З горем та Андрюхою ми якось туди залізли. Але воно було того варте - красиве печерне
місто, неймовірні краєвиди... У багатьох кімнатках тепекерменців бачимо ямки вирізьблені у печері. Спочатку я висуваю версію, що то їхні ліжка. Потім нам починає подобатися більше версія, що то ванни в них такі були. З Ксюхою залазимо туди і демонстративно миємося. Андрій нас паралельно фотографує. В якому ж шоці ми були, коли більш досвідченіші люди сказали нам, що то тепекерменські могили! Лякали нас, що прийдуть духи. Але вони, слава Богу, так і не прийшли.
Зморені, але бадьорі повертаємося на нашу палаткову зупинку. Вечеря вже зварена, але їжа нам може тільки снитися: ще перед нами дівчата пішли по воду, і от ми вже повернулися, а їх ще немає. Починається паніка, бо ніхто не знає навіть де їх шукати. Але, нащастя, десь через пів годинки вони повернулися і навіть з водою... Проте у нас виник власний фразеологізм - “ходити по воду”, яким нерідко і користувалися.
Всі втомлені, тому після вечері швидко розходяться по своїх палатках.
День другий (2 травня)
Льоша, Паша і ми, ті хто ходили вчора на Тепе-Кермен, залишаємося на зупинці, решта ж пішла туди на екскурсію. Ми неквапливо збираємося... Спальник складається вже більш-менш, згодом ця справа взагалі дійде до автоматизму)).
Всі манатки складені, туристи готові до нових пригод. На нашій уявній кухні стоїть недоїдена банка згущеного молока. О, я не забуду її ніколи!!! В той ранок ми так понажиралися (по-іншому просто не скажеш), і тільки вкінці виявили ту нещасну баночку. Коротше кажучи, її долю вирішив Льоша - просто викинув у смітник.../заливаюся гіркими сльозами/. А ще в той ранок я їла ненависну овсянку, яку доречі я і носила. Як я нею давилася - треба було знімати на камеру))
Нарешті вийшли (десь об 11). Наша золота п’ятірка як завжди попереду (за це Льошу прозвали конем-педальним, як прозвали нас у цьому значенні я навіть не хочу знати)). Льоша розказує і показує ще одне печерне місто Кіс-Кермен (чи може то нам так почулося, бо тепер я вже розумніша і знаю, що правильно - Киз-Кермен)). Влаштовую для Ксюхи експрес-опитування по місцях, де ми були. Назви даються їй нелегко, особливо важко їй було запам’ятати Тепе-Кермен, який вона називала “Тирпир-Кермен”)), проте в поїзді додому Ксюха вже знала всі назви. Моя гордість!
Виходили то ми радісні, бо не знали, що чекає нас попереду. Екстрим-спортивний день нас тільки чекав. Пів дня ми перлися через хащі на якусь гору. А потім почалися наші блукання... У тих хащах стежки дуже раптово з’являлися, а потім знову зникали. Найбільша загадка для мене те, що в лісі на тій горі ми зустріли дуже дивних хлопців на машині. Спитали у них куди йти і вони нам показали у неправильну сторону. Те, що в тій стороні ми ходили-блукали по прямовисним скелям с тяжеленними рюкзаками і вистачило б одного неправильного кроку для великого биточка внизу, то таке... Але як ті чуваки потрапили на ту гору... бо дороги ми так і не знайшли...
В кінці-кінців вирішили зробити свою стежку і поперли на жопках вниз. У всіх прихована паніка, бо ми цілий день блукаємо по цій горі, вже вечоріє, екстриму навідчувалися на рік наперед, а зараз ще й ліземо по якійсь горі вниз. Але все добре, що добре закінчується - ми спустилися як горні барани на якусь полянку. Валимося з ніг, по темному ставимо палатки... Мабуть, то був найгірший день для чергування...
Напевно, той самий екстрим ще й якось збуджує людей, бо попоївши ми почали так заливатися сміхом, що із сусідньої зупинки палаточників прибігла якась нагла діваха. Почала зі стандартного питання “а ви откуда”, потім запитала, що ми тут куримо. Побачивши, що з нас толку мало почала приставати до Сірьоги і просити ковбаси (ага, найшла в кого просити поїсти - він сам постійно голодний)). Потім їй захотілося випити чогось. Але більше чаю вона в нас не отримала. Бідолашка... Розказала, що вони з Донецька, їх там багато і стоять вони тут вже давно. Все поз’їдали, а тепер бомжують. От і таке буває...
День третій (3 травня)
Ми з Ксюхою досміялися до того, що нас призначили черговими. Мене це не надто тішить, але колись же мав настати цей день.
Сьогодні наш курс лежить на Мангуп. Ще в дорозі помічаємо дощові хмарки. До стоянки під Мангупом прибігаємо під дощ. Дехто ще й встигає поставити палатки, але то не про нас. Наша сусідка Оксана, яка носила клійоночку під палатку, любить ходити десь позаду. Все, що ми встигли - це накрити наші рюкзачки і самі сховатися під клійоночкою. Сиділи ми там дофіга, бо дощ все йшов і йшов... Навіть пофотографуватися встигли)).
Дощ закінчується. Вивішуємо свої манатки сушитися. І тут для наших друзів-туристів почався повний розгул: тут тобі і озеро в якому можна покупатися (душі ще не включили), і цивілізований туалет, і магазини, і кафешки... Але ми намагалися тримати себе в руках))
Вечеря. Толку з чергових мало. Варимо курячий суп, але його треба розмішувати в холодній воді, тому у кип’ятку плавають комочки. Варто відмітити, що то не зовсім наша вина. То Льоша його узгодив!
....Бухаловка йде по повній. Я валюся з ніг. А народ, допиваючи другу кастрюлю чаю, кричить хочу ще. І коли вже нап’ються?! Льоша-великий чи то зп’яну чи ще з якихось причин починає проявляти до мене якісь знаки уваги. О, як мені то неприємно!!! Я вже й так і сяк, а він все не второпає. І на що він тільки сподівався?
День четвертий (4 травня)
Зранку біжимо на Мангуп, бо сьогодні ще по плану від’їзд на море. Ех, як там гарно, стільки гарних краєвидів, що можна звідти не виходити або й взагалі жити там. Ми б мабуть так би й зробили, якби не загрозливі дощові хмарки.
Двє звєзди))
Приходимо в наше наметове містечко, а там виявляється був дощ. А ми ж такі красавци все повитягали на вулицю - сохнути. Ага! Де там! Добре, що хоч дощ був маленький.
Їдемо в маршрутці у напрямку Балаклави. Мабуть, цього дня я чекала найбільше. Бо, яким би гарним не був краєвид - ще гарнішим його робить МОРЕ.
Вже, коли ми були у маршрутці, почалася сильна злива. Як ми не сподівалися, що вона закінчиться, коли ми приїдемо, але так сталося як хотілося. Хто де ми якось перечекали той злощасний дощ.
Їдемо у лодочках до Ласпійської бухти. Йде дощ. Романтика...
Ксюха з Андрюхою роздавили маленьку пляшечку горілки, заїдаючи при цьому яблуками)) Ой, п’яна Ксюха, то такий ходячий сміх...
А я тим часом насолоджуюся краєвидами... Пахне море... Красааа!
Приїхали. Але до берега дістатися не така вже й легка справа: кладка вся розібрана, а рюкзачечок ой як недоречно був. З горем пополам якось видерлися на берег. Проте без жертв не обійшлося: Льоша-великий зачепився за щось ногами і шубовснувся у воду (щоб знав як приставати до дівчат!... це я жартую))
Місце вибране, палатки встановлені. Ми з Ксюхою для нашої зайняли найкрасивіше місце)) Вийшло сонечко і вирішено йти на море купатися. Ми ж завтра їдемо! Та й пахне від мене якось недобре.... Я ж пожежник з досвідом, речі схопила і бігом побігла.
На пляжі розговорилася з одним туристом, він виявився екскурсоводом, але зараз у нього відпуска і він подорожує сам. Хлопчик нічогенький, хоч і з Москви. Та головне, що між нами за п’ять хвилин встановився такий контакт, нібито я його знала все життя... Але тут прибігли наші і стали мене звати (от йолки палки!). Поки ми збиралися з духом, щоб залізти в ту холоднючу воду, мій новий знайомий вже купався голячка. Уммм...
Ще перед вечерею я збиралася до нього зайти в гості. Але наші професійні гумористи так з нього сміялися, що мабуть весь район Балаклави те чув, не кажучи вже про нього. “Одягни свою футболочку “Дякую тобі Боже, що я не москаль” і сходи до нього”. От же ш! Я розумію, що це смішно, але не тоді, коли ця людина знаходиться в десяти метрах від нас.
Сиділи довго, ніяк не хотіли розходитися - половина ж наших завтра їде додому... І я... Ой, як не хочеться їхати... Особливо звідси... Грець з ним, що від мене смердить і волосся стоїть дибки, зате яка тут краса!
День п’ятий (5 травня)
Підірвалася я дуже рано, як тільки сонечко встало. Взагалі на природі спати довго не хочеться, тільки сонечко виходить, пташки починають співають і будильника не треба)) Знайшла собі гарну місцинку і позаймалася там йогою. Ото кайф. Думаю, на природі від йоги отримуєш подвійний ефект))
Командир Льоша вирішує, що краще виїхати раніше і погуляти по Севастополю. Вже потім ми всі зрозуміємо, що то було неправильне рішення. Бо на носі парад. Все фарбується, ремонтується і на реконструкції. Але я анітрохи не пошкодувала, що ми туди заїхали. Не маю такої звички взагалі. Місто чудове, хоч я там вже й була колись малою.
Часу у нас було придостатньо, тому ми вперше за п’ять днів ходили спокійно, ну тобто гуляли)) Згадували про свої рюкзачки у камері схову. Без них було якось не звично... Доречі, у камері схову я зустріла свою одногрупницю Машу. Вона в Севастополі відпочивала. Ото була несподіванка.
Гуляли ми так гуляли, а потім на поїзд бігти довелося. Через той клячий парад все перекрили! Та ми ж не могли не встигнути))
За неповні п’ять днів я нібито прожила пів свого життя. Купа емоцій. Звісно без ванної було важко, важко було носити рюкзак, а іноді і себе, але воно того варте і я сподіваюся, що це був не останній похід у моєму житті.
До від’їзду
Ну ось і настав той самий день відїзду. Я вся така натхненна, намагаюся запрограмувати себе як би чогось не забути. Аж раптом у магазині, де я домовилася про прокат спальника мені підсовують велику жирну свиню (тільки зараз дійшло, що на роль цієї свині міг би підійти і сам продавець:))) Корочше кажучи, виявилося, що спальника вони мені дати не можуть, бо нібито мого прізвища ніде немає, та і давати їм мені, власне кажучи, немає чого, бо перед святами вже все розібрали.
Швидко починаю думати де б його краще придбати той самий спальник. Добре, що є «Спортмастер»... Без нього не знаю навіть якби я... Спеціаліст по спальникам з мене не надто великий. Хапаю той, який не на плюсову температуру та й по ціні підходить і біжу додому.
Вдома вирішую все ж таки краще роздивитися свою обновку. Задоволена намагаюся його скласти... От чорт!!! І яка нечиста підбила мене його розкласти?! Десь через півгодини із супроводом нецензурних слів я врешті-решт запхала його у мішок. На цьому звісно мої муки не закінчилися, бо ще було складання рюкзака, але то вже окрема історія...
В останню хвилину виходжу з дому. Та що там, думаю, йти?! Я ж швидко ходжу! Ага, де там! Без цього гігантського рюкзака може й швидко. Ті 20 хвилин до метро, здалися мені найстрашнішими у моєму житті. По дорозі готова була вмерти. Але мене так просто не налякаєш)) В метро всіх розпихую, ноги трусяться від тяжеленного рюкзака, але я знаю одне - мені треба встигнути на поїзд! Червона як рак, забігаю в поїзд. Перші мої слова після «здравствуйтє», було освідчення в коханні моєму рюкзачку...
День перший (1 травня 2008 року)
Ноги болять ще після вчорашнього. Ого, думаю, а як же ходити далі)). Починаємо наш маршрут від Чуфут-Калє. Піднятися туди було не так вже й легко, але згадуючи «матрасничну» екскурсію без рюкзачків, по складності то десь приблизно однаково. Піт сходить ріками і ми прямуємо на зупинку до Тепе-Кермена.
Наші супутники-туристи набагато старші нас із Ксюхою, але різниці у віці я анітрохи не відчуваю. Постійно лунає сміх, але наш із Ксюхою найголосніший, за що й починають нас називати «хохотушками». Всі дружно вирішили, що ми куримо якусь траву)).
Впродовж всього маршруту ми зустрічаємо групу туристів з палками (“палочники”). Зустрічаючись - вітаємось. Приємно)).
Близько шостої прийшли до Тепер-Кермена. Ділимося по палатках. Сусідка наша не найгірший варіант - серйозна, керівницького характеру Оксана, яка втім намагалася завжди бути милою. Показує як ставити палатку. Ця наука
приходить не одразу. Та й зараз я без проблем її складу, а от щодо поставити - можуть бути проблеми)).
Я, Ксюха і Андрій зголошуємося ще сьогодні сходити на Тепе-Кермен. З горем та Андрюхою ми якось туди залізли. Але воно було того варте - красиве печерне
місто, неймовірні краєвиди... У багатьох кімнатках тепекерменців бачимо ямки вирізьблені у печері. Спочатку я висуваю версію, що то їхні ліжка. Потім нам починає подобатися більше версія, що то ванни в них такі були. З Ксюхою залазимо туди і демонстративно миємося. Андрій нас паралельно фотографує. В якому ж шоці ми були, коли більш досвідченіші люди сказали нам, що то тепекерменські могили! Лякали нас, що прийдуть духи. Але вони, слава Богу, так і не прийшли.
Зморені, але бадьорі повертаємося на нашу палаткову зупинку. Вечеря вже зварена, але їжа нам може тільки снитися: ще перед нами дівчата пішли по воду, і от ми вже повернулися, а їх ще немає. Починається паніка, бо ніхто не знає навіть де їх шукати. Але, нащастя, десь через пів годинки вони повернулися і навіть з водою... Проте у нас виник власний фразеологізм - “ходити по воду”, яким нерідко і користувалися.
Всі втомлені, тому після вечері швидко розходяться по своїх палатках.
День другий (2 травня)
Льоша, Паша і ми, ті хто ходили вчора на Тепе-Кермен, залишаємося на зупинці, решта ж пішла туди на екскурсію. Ми неквапливо збираємося... Спальник складається вже більш-менш, згодом ця справа взагалі дійде до автоматизму)).
Всі манатки складені, туристи готові до нових пригод. На нашій уявній кухні стоїть недоїдена банка згущеного молока. О, я не забуду її ніколи!!! В той ранок ми так понажиралися (по-іншому просто не скажеш), і тільки вкінці виявили ту нещасну баночку. Коротше кажучи, її долю вирішив Льоша - просто викинув у смітник.../заливаюся гіркими сльозами/. А ще в той ранок я їла ненависну овсянку, яку доречі я і носила. Як я нею давилася - треба було знімати на камеру))
Нарешті вийшли (десь об 11). Наша золота п’ятірка як завжди попереду (за це Льошу прозвали конем-педальним, як прозвали нас у цьому значенні я навіть не хочу знати)). Льоша розказує і показує ще одне печерне місто Кіс-Кермен (чи може то нам так почулося, бо тепер я вже розумніша і знаю, що правильно - Киз-Кермен)). Влаштовую для Ксюхи експрес-опитування по місцях, де ми були. Назви даються їй нелегко, особливо важко їй було запам’ятати Тепе-Кермен, який вона називала “Тирпир-Кермен”)), проте в поїзді додому Ксюха вже знала всі назви. Моя гордість!
Виходили то ми радісні, бо не знали, що чекає нас попереду. Екстрим-спортивний день нас тільки чекав. Пів дня ми перлися через хащі на якусь гору. А потім почалися наші блукання... У тих хащах стежки дуже раптово з’являлися, а потім знову зникали. Найбільша загадка для мене те, що в лісі на тій горі ми зустріли дуже дивних хлопців на машині. Спитали у них куди йти і вони нам показали у неправильну сторону. Те, що в тій стороні ми ходили-блукали по прямовисним скелям с тяжеленними рюкзаками і вистачило б одного неправильного кроку для великого биточка внизу, то таке... Але як ті чуваки потрапили на ту гору... бо дороги ми так і не знайшли...
В кінці-кінців вирішили зробити свою стежку і поперли на жопках вниз. У всіх прихована паніка, бо ми цілий день блукаємо по цій горі, вже вечоріє, екстриму навідчувалися на рік наперед, а зараз ще й ліземо по якійсь горі вниз. Але все добре, що добре закінчується - ми спустилися як горні барани на якусь полянку. Валимося з ніг, по темному ставимо палатки... Мабуть, то був найгірший день для чергування...
Напевно, той самий екстрим ще й якось збуджує людей, бо попоївши ми почали так заливатися сміхом, що із сусідньої зупинки палаточників прибігла якась нагла діваха. Почала зі стандартного питання “а ви откуда”, потім запитала, що ми тут куримо. Побачивши, що з нас толку мало почала приставати до Сірьоги і просити ковбаси (ага, найшла в кого просити поїсти - він сам постійно голодний)). Потім їй захотілося випити чогось. Але більше чаю вона в нас не отримала. Бідолашка... Розказала, що вони з Донецька, їх там багато і стоять вони тут вже давно. Все поз’їдали, а тепер бомжують. От і таке буває...
День третій (3 травня)
Ми з Ксюхою досміялися до того, що нас призначили черговими. Мене це не надто тішить, але колись же мав настати цей день.
Сьогодні наш курс лежить на Мангуп. Ще в дорозі помічаємо дощові хмарки. До стоянки під Мангупом прибігаємо під дощ. Дехто ще й встигає поставити палатки, але то не про нас. Наша сусідка Оксана, яка носила клійоночку під палатку, любить ходити десь позаду. Все, що ми встигли - це накрити наші рюкзачки і самі сховатися під клійоночкою. Сиділи ми там дофіга, бо дощ все йшов і йшов... Навіть пофотографуватися встигли)).
Дощ закінчується. Вивішуємо свої манатки сушитися. І тут для наших друзів-туристів почався повний розгул: тут тобі і озеро в якому можна покупатися (душі ще не включили), і цивілізований туалет, і магазини, і кафешки... Але ми намагалися тримати себе в руках))
Вечеря. Толку з чергових мало. Варимо курячий суп, але його треба розмішувати в холодній воді, тому у кип’ятку плавають комочки. Варто відмітити, що то не зовсім наша вина. То Льоша його узгодив!
....Бухаловка йде по повній. Я валюся з ніг. А народ, допиваючи другу кастрюлю чаю, кричить хочу ще. І коли вже нап’ються?! Льоша-великий чи то зп’яну чи ще з якихось причин починає проявляти до мене якісь знаки уваги. О, як мені то неприємно!!! Я вже й так і сяк, а він все не второпає. І на що він тільки сподівався?
День четвертий (4 травня)
Зранку біжимо на Мангуп, бо сьогодні ще по плану від’їзд на море. Ех, як там гарно, стільки гарних краєвидів, що можна звідти не виходити або й взагалі жити там. Ми б мабуть так би й зробили, якби не загрозливі дощові хмарки.
Двє звєзди))
Приходимо в наше наметове містечко, а там виявляється був дощ. А ми ж такі красавци все повитягали на вулицю - сохнути. Ага! Де там! Добре, що хоч дощ був маленький.
Їдемо в маршрутці у напрямку Балаклави. Мабуть, цього дня я чекала найбільше. Бо, яким би гарним не був краєвид - ще гарнішим його робить МОРЕ.
Вже, коли ми були у маршрутці, почалася сильна злива. Як ми не сподівалися, що вона закінчиться, коли ми приїдемо, але так сталося як хотілося. Хто де ми якось перечекали той злощасний дощ.
Їдемо у лодочках до Ласпійської бухти. Йде дощ. Романтика...
Ксюха з Андрюхою роздавили маленьку пляшечку горілки, заїдаючи при цьому яблуками)) Ой, п’яна Ксюха, то такий ходячий сміх...
А я тим часом насолоджуюся краєвидами... Пахне море... Красааа!
Приїхали. Але до берега дістатися не така вже й легка справа: кладка вся розібрана, а рюкзачечок ой як недоречно був. З горем пополам якось видерлися на берег. Проте без жертв не обійшлося: Льоша-великий зачепився за щось ногами і шубовснувся у воду (щоб знав як приставати до дівчат!... це я жартую))
Місце вибране, палатки встановлені. Ми з Ксюхою для нашої зайняли найкрасивіше місце)) Вийшло сонечко і вирішено йти на море купатися. Ми ж завтра їдемо! Та й пахне від мене якось недобре.... Я ж пожежник з досвідом, речі схопила і бігом побігла.
На пляжі розговорилася з одним туристом, він виявився екскурсоводом, але зараз у нього відпуска і він подорожує сам. Хлопчик нічогенький, хоч і з Москви. Та головне, що між нами за п’ять хвилин встановився такий контакт, нібито я його знала все життя... Але тут прибігли наші і стали мене звати (от йолки палки!). Поки ми збиралися з духом, щоб залізти в ту холоднючу воду, мій новий знайомий вже купався голячка. Уммм...
Ще перед вечерею я збиралася до нього зайти в гості. Але наші професійні гумористи так з нього сміялися, що мабуть весь район Балаклави те чув, не кажучи вже про нього. “Одягни свою футболочку “Дякую тобі Боже, що я не москаль” і сходи до нього”. От же ш! Я розумію, що це смішно, але не тоді, коли ця людина знаходиться в десяти метрах від нас.
Сиділи довго, ніяк не хотіли розходитися - половина ж наших завтра їде додому... І я... Ой, як не хочеться їхати... Особливо звідси... Грець з ним, що від мене смердить і волосся стоїть дибки, зате яка тут краса!
День п’ятий (5 травня)
Підірвалася я дуже рано, як тільки сонечко встало. Взагалі на природі спати довго не хочеться, тільки сонечко виходить, пташки починають співають і будильника не треба)) Знайшла собі гарну місцинку і позаймалася там йогою. Ото кайф. Думаю, на природі від йоги отримуєш подвійний ефект))
Командир Льоша вирішує, що краще виїхати раніше і погуляти по Севастополю. Вже потім ми всі зрозуміємо, що то було неправильне рішення. Бо на носі парад. Все фарбується, ремонтується і на реконструкції. Але я анітрохи не пошкодувала, що ми туди заїхали. Не маю такої звички взагалі. Місто чудове, хоч я там вже й була колись малою.
Часу у нас було придостатньо, тому ми вперше за п’ять днів ходили спокійно, ну тобто гуляли)) Згадували про свої рюкзачки у камері схову. Без них було якось не звично... Доречі, у камері схову я зустріла свою одногрупницю Машу. Вона в Севастополі відпочивала. Ото була несподіванка.
Гуляли ми так гуляли, а потім на поїзд бігти довелося. Через той клячий парад все перекрили! Та ми ж не могли не встигнути))
За неповні п’ять днів я нібито прожила пів свого життя. Купа емоцій. Звісно без ванної було важко, важко було носити рюкзак, а іноді і себе, але воно того варте і я сподіваюся, що це був не останній похід у моєму житті.