АСАВ радянського розливу або «Як криворіжці міліцію любили»
Відкриваючи кожного дня Інтернет можна наштовхнутися на новини на кшталт "Віталій Запорожець розстріляв начальника міліції", «У Харкові майор міліції, погрожуючи ножем, зґвалтував дівчину», «У Львові міліціонери вибивали з жінки свідчення еклекрошокером», «Міліціонера, який збив жінку з дитиною, оштрафували на 225 гривень», «Працівників МВС та СБУ на Львівщині підозрюють у вимаганні $100 тис»
Зараз такими новинами мало кого можна здивувати. При цьому представники старшого покоління будуть настійливо стверджувати, що «за радянських часів такого не було» і в деякій мірі вони будуть праві. Праві в тій мірі, що такі новини не висвітлювалися в ЗМІ. Наприклад, відомий одеський журналіст та депутат міської ради Одеси Григорій Кваснюк, що постійно в усіх бідах звинувачує українських націоналістів, був вигнаний з органів міліції за пиятику на робочому місці, а також за те, що у нетверезому вигляді справив малу фізіологічну потребу на бюст Леніна. Його просто виперли з органів і віддавали цю подію широкому розголосу. Адже «Моя міліція мене береже»…
В кінці 80-х років почала випливати дуже цікава і водночас страшна новина. Виявляється, в СРСР були погроми! Але не єврейські, як міг би подумати дехто, а погроми відділків міліції. І рахунок йшов на десятки! Ліберальні письменники та деякі західні науковці стверджували, що це були масові виступи жителів Радянського Союзу проти влади. Це було не зовсім правильно. Звичайно, найвідоміший бунт у Новочеркаську дійсно був викликаний незадоволенням економічною політикою Хрущова. Але ліберали не люблять згадувати той факт, що робітники йшли з портретами Леніна і вимагали не скинення радянської влади, а просто зміщення з посади Хрущова, як порушника ідей марксизму-ленінзму. (Це дуже нагадує розстріл у Криваву Неділю 1905 року, коли робітники Путилівського заводу йшли до царя-батюшки з його портретом, з іконами, з церковними піснями). Цей виступ широко висвітлювався в телепрограмах, збереглися архівні фото, документи. Але були виступи народу, про які мало хто знає, а отже настав час про них розказати.
Після смерті Сталіна та розстрілу Берії народ трішки відчув себе розкутим у своїх діях. Наближалася «відлига». І почалися речі, які в 30-ті роки були просто неможливі. Люди громили відділки міліції та міськкоми, били міліціонерів та чиновників. Список міст постійно поповнювався: Муром, Александров, Слов’янськ, Краснодар, Бійськ, Теміртау. Потрапив до цього списку і Кривий Ріг. Але усе по порядку.
Все почалося з того, що пасажири, які їхали у трамваї, виступили проти п’яного солдата Тараненка, що повертався з відпустки. Він палив цигарку, пускав дим в обличчя дівчини. За їх вимогою міліціонер Панченко зробив зауваження, і військовик перестав хуліганити. Але тут трапився парадокс. Міліціонер, теж будучи напідпитку, сам допустив порушення закону. На зупинці став затримувати солдата. Цього він не мав права робити, бо військовика міг затримувати тільки військовий патруль. На допомогу міліціонеру прийшли його колеги, які чергували на проспекті Металургів. Солдат став утікати, міліціонери застосували зброю, поранили юнака та дівчину (хтось викликав швидку допомогу, поранених відправили до лікарні). Коли представника армії впіймали, грубо потягли до відділку, настрої людей змінилися. Тепер вони стали захищати солдата, вимагаючи відпустити його. В такій ситуації вони виступали не як хулігани (так їх характеризували на партійних засіданнях), а правозахисники. У міліції з солдатом повелися грубо, прямо знущалися над ним.
Звістка про те, що міліціонери арештували та б’ють солдата, проливають людську кров миттю облетіла весь квартал міста. Біля міліції зібрався великий натовп людей, який швидко зростав. Їх обурення ще більше посилилось, коли вони дізналися про нові факти жорстокості міліціонерів Сташкевича і Хандоса. Разом зі своїм начальником Майстриком вони не дозволили лікарю перев’язати рану потерпілому (швидку викликала сторож Музиченко). Юнаки зупинили автомобіль, на руках підняли і віднесли його назад. Вони заставили бездушних садистів виконувати свої обов’язки. Медична допомога була надана.
Тепер вже добре видно, що трудящі виступили як справжні правозахисники. Вони протестували проти порушення законів і кровопролиття, нелюдського ставлення до людей. Правозахисний рух став масовим. Були сформульовані його програмні вимоги: негайно покарати правопорушників і винуватців кривавої трагедії, не допускати подібного в майбутньому. Оскільки міліцейська влада намагалась приховати правду про свої злочини, було вирішено звернутися до верхів. Правозахисниками була створена ініціативна група (прізвища її членів та керівника не вдалося встановити). Група звернулася з телеграмою до уряду і особисто до М.С.Хрущова. Її змістом були вищеназвані вимоги. Журналіст Пономарьов-Беседін пише, що натовп захопив телеграф, намагався зв’язатися з самим Хрущовим (10). В партійних документах про це не говориться (можливо свідомо). Із спогадів видно, що ніякого захоплення не було. Мова йде лише про посилку телеграми. Ставлення до телеграми показало, що коло порушників закону збільшилося. Виконуючий обов’язки прокурора міста Закоморний заборонив її відсилати (34,7). Таке беззаконня викликало обурення не лише правозахисників, але і окремих представників влади. Начальник Криворізького комітету безпеки Н.Ф.Кучма виступив проти таких незаконних дій. Зрештою, інформація про події була доставлена до Москви спеціальним літаком. Це зробив один з керівників правоохоронних органів Т.М.Афанасьєв.
Як тільки в урядових колах стало відомо про події в Кривому Розі, секретар обкому КП України Толубеєв відрядив сюди групу керівних працівників для вжиття заходів. З Києва прибули представники ЦК партії. Такими заходами, які могли задовольнити правозахисників мали бути лише одні - зняття з них обвинувачень у хуліганстві, визнання як рівноправних партнерів для переговорів і виконання, викладених у телеграмі вимог засудження правопорушень і негайного покарання злочинців, арешт і віддання їх до суду з повідомленням про це в пресі та по радіо. На інших умовах повсталі не бажали припиняти боротьбу. В партійних документах замовчуються ці вимоги трудящих, їх мирна ініціатива, спроба зв’язатися з самим Хрущовим. В них підкреслюється, що розгніваний натовп вимагав видати злочинців для самосуду. Можливо в натовпі і були такі окремі вигуки, проте не вони визначали настрій всіх людей.
Влада обіцяла розібратися, але дійових, швидких заходів у цьому напрямку не приймала. Республіканські та обласні керівники, місцеві діячі (люди ставилися до них доброзичливо, про це також іде мова в документах ), йшли в народ і розповідали, що приїхала бригада ЦК КПУ, ведеться слідство, винуваті будуть покарані, просили і благали розійтися, не збиратися, припинити підтримувати хуліганів. Мітингуючі таким заявам не довіряли, були переконані, що серед них хуліганів нема, вони знали про факти, які свідчили, що готується розправа над ними. І все ж таки, поведінка людей мала мирний характер, що спостерігалося 16 та більшу половину 17 квітня.
“На протязі дня, - говориться в одному з виступів на розширеному засіданні бюро обкому, - люди все прибували. Обурення натовпу наростало. Але все-таки натовп мав мирний настрій” . Ця цитата засвідчує, що правозахисний рух з самого початку і майже протягом всіх цих днів мав мирний характер. Коли ми говоримо про це, то маємо на увазі мирну поведінку маніфестантів. Вони апелювали до влади, аж до самого Хрущова (телеграма) з проханням вжити заходів. І терпляче чекали їх, не зважаючи на кровопролиття, побиття і т.д.
Відбулися гострі сутички трудящих з владними структурами. В цей час демонстранти, у відповідь на провокації міліції стали застосовувати каміння (основну зброю пролетарів), биту цеглу, в сутичках з міліціонерами пускали в хід кулаки, особливо коли вони стали застосовувати таке нововведення Хрущова, як гумові палиці. Вперше робітники вдалися до силових методів під час зустрічі із заступником республіканського прокурора (прізвище на вдалося встановити). Він вирішив вплинути на мітингуючих авторитетом своєї посади, нагадуючи людям про карний кодекс. Йому радили не робити цього, бо це призведе до ще більшого загострення обстановки. Але він не послухав і виступив з промовою з балкону, (інші говорять, що він виступав з бульдозера, яким закрили прохід до приміщення міліції. У своєму виступі він ганьбив хуліганів, які підбили людей на дії проти влади, обіцяв їх виявити та жорстоко покарати. Закликав слухатися не злочинців, а його, який представляє закон. Це викликало загальне обурення мітингуючих. І тут вперше хтось кинув камінь, який розбив високому чиновнику окуляри і поранив голову. Терміново викликали нейрохірурга і відправили постраждалого літаком до Києва.
Після цього в керівних колах остаточно сформувалася думка, що виступ трудящих мав хуліганський характер, що з ними потрібно розмовляти силою закону. Ця думка очевидно вплинула і на керівників міліційних органів. Про це свідчить дальший розвиток подій.
Людей, які підняли бунт вражала дволикість представників влади. З одного боку вони обіцяли об’єктивно розібратися, ішли в натовп і там закликали до спокійного розв’язання конфлікту, а з іншого боку готували розправу. Зі всього міста прибували міліцейські підрозділи. Вони зосереджувалися в палаці культури металургів. В кінцевому рахунку, як показує полковник Чорний, їх зібралося біля 500. Прибуття кожного нового підрозділу викликало зростання обурення демонстрантів. Про це свідчить партійний документ. “Обурення натовпу помітно посилилось, коли був викликаний наряд міліції. З боку міліції стали застосовуватись гумові палиці, почалася стрілянина, внаслідок були поранені невинні люди. Натовп розсіяли, але він затаїв злість”. В документах не говориться, хто був ініціатором цієї стрілянини. Полковник О.Чорний пише, що це був підполковник В.І.Огурцов, відповідальний по гарнізону. Він теж грубо порушив закон, вийшов на роботу у цивільному одязі. Коли молоді правозахисники не послухали його команди розійтися, він дав команду застосувати зброю. Пролунали постріли - кількох громадян було поранено.
Директор заводу М.С.Галатов провів нараду дружинників (заводська дружина була найбільшою в місті. Зал де вони збиралися вміщував до 1000 чоловік і був переповнений), партійних та комсомольських активістів, готував їх до розправи над своїми ж робітниками, давав інструкції, як і чим озброюватися. Як вони діяли буде видно далі . Люди це бачили, але відступати не бажали, бо вже вдихнули повітря свободи.
Зранку 17 червня стали збиратися невеликі групи, які з часом збільшувалися. “На другий день, - говориться в партійному документі, - у дворі районного відділу міліції увесь час перебували люди, обмінюючись думками про те, що трапилося, але в другій половині дня зібралася досить велика група людей, які вимагали видачі міліціонерів, що застосували зброю .
Досить було вжити заходів, викладених в телеграмі і конфлікт був би полагоджений. Але і на цей раз нічого не робилося. В розгніваному натовпі поширилась чутка про смерть поранених дівчини та юнака. Представників від мітингу возили до лікарні, де вони побачили, що поранені живі і в хорошому стані. Це не заспокоїло людей. Деякі факти свідчать, що з ними ще можна було домовитись. П.Саворський, (він був тоді першим секретарем райкому) у своїх спогадах пише, що він разом із секретарем міському Ф.Пічужкіним намагались відвести людей від міліції на стадіон. Вони охоче пішли на це. Там в ході гострих суперечок було обіцяно виконати їх вимоги. Люди почали розходитись. Але тут трапилось непередбачене. Всі плани мирного врегулювання провалилися. В палац культури подзвонив заступник начальника УВС підполковник В.І.Юсупов. Трубку взяв О.І.Чорний. Було наказано розділити резерв на два загони і рухатися до міліційного відділку, заблокувати всі виходи. Озброєні міліціонери швидко вишикувались і рушили по Проспекту Металургів на місце визначеної дислокації. Першу колону очолив начальник центрально-міського РВС підполковник В.К.Соболєв, а другу - підполковник О.І.Чорний. Очевидно, вони сподівалися, що така поява міліцейських сил перелякає бунтівників і вони розбіжаться. Але цього не сталося. Юнаки освистали їх і стали кидати в них камінням. Пізніше полковник Чорний розповідав, що йому довелося пройти через всілякі воєнні труднощі і визволяти Будапешт, але такої ганьби він не переживав ніколи.
Заблокувавши виходи до арки, підрозділ Соболєва перекрив всі підходи з тильної сторони. А їх колеги - підходи з вулиці Революційної (тоді там різних прибудов не було). Натовп прорвав міліцейські заслони. Виникла загроза рукопашного бою. Частині командирів і рядових міліціонерів довелося відступити і рятуватися у приміщенні міліції (біля 100 чоловік). Інші втікали хто куди, їх доганяли і били. Серед міліціонерів були поранені. Для розгону маніфестантів спробували використати пожежну машину. Хто каже, що людей поливали, а інші, що лише хотіли. Але спроба не вдалася. Бунтівники перерізали шланги, перевернули автомобіль, закрили всі крани. Водія не зачіпали і він пішов додому. Беззбройний натовп (якщо не рахувати биту цеглу та каміння) розсіяв майже півтисячний підрозділ міліції на чолі з полковником та підполковником. І це після вчорашнього застосування міліцією зброї!!! Зрозуміло, що результати переговорів втратили сенс. Міліція, посилаючи сигнали про порятунок, чекала підкріплення. Ще раніше, відчуваючи небезпеку, керівники області та міста просили М.С.Хрущова дозволу використати війська. Тут особливу активність проявили секретар обкому Чебриков та обласний прокурор Чубар. Раз-по-раз телефонували до Москви на предмет своїх клопотань. Як вони зраділи, коли дізналися, що до Соцміста вирушили підрозділи місцевої танкової частини. А з Дніпропетровська на автомобілях - воїни внутрішніх військ. Армія йшла на Кривий Ріг, щоб воювати з беззбройним народом.
А тим часом прибув новий підрозділ міліції, що мав допомогти оточеним. Але прибулі також змушені були сховатися за дверима відділення міліції. Прибуття підмоги, ще більше розізлило повстанців. Вони кидали каміння у вікна, стали проникати у приміщення райвідділу, викидати на вулицю сейфи, документи, палити їх. Це видовище було гнітючим, воно супроводжувалось вигуками, криками. Полковник Чорний згадує, що в повстанців була зброя. Але офіційні документи це не підтверджують.
Міліціонери з кабінетів перебралися в коридор, зачинили двері і забарикадувалися. Був перерізаний кабель телефонного зв’язку. Двічі бунтівники штурмували двері. Чи уявляли вони, що їх чекало, якби вони прорвалися? Вони були беззбройні, а їх противники озброєні до зубів. Чи думали вони, що йдуть на вірну смерть? Очевидно, що їх охопив азарт тих людей, які звільнилися від страху і билися на барикадах.
Скільки людей приймало участь в подіях? Іван Глінка називає цифру 600. Свідчення багатьох очевидців говорять, що їх було набагато більше. Вся територія, підходи та виходи, прилеглі двори були заповнені, їх було більше тисячі. Пономарьов-Беседін вірно пише, що на мітинг прибували люди з інших районів. Він зазначає, що присутніх було кілька тисяч.
Саме в цей час міліціонери, які сховалися в підвалі, через вікна почали стріляти в натовп. Були вбиті та поранені. Скільки? Скажемо далі.
Пономарьов-Беседін пише, що Соцмісто буквально вибухнуло, був захоплений телеграф, перевертались і підпалювались міліцейські і пожежні машини, люди били міліціонерів. Дійсно міліціонерів били і їм небезпечно було з’являтися на вулицях. Що до інших фактів то тут перебільшення. Було спалено 2 мотоцикли, перекинуто пожежну машину, порізали її шланги, вогнем знищено частину меблів, вибито вікна. Ранком була викликана бригада житлового управління, яка швидко ліквідувала пошкодження. Люди, які приходили, майже нічого не помічали. Міліція (очевидно малися на увазі тактичні міркування) більше в це приміщення не поверталось, їм було виділено інший будинок.
Але повернімося до баталії на Соцмісті. Оточених в будинку охопив панічний настрій. Серед них були не лише криворізькі міліціонери, але й інші представники влади. Наприклад зав.відділом обкому Божко, начальник обласного управління, генерал Мельник, прокурор області Чубар. Їм дійсно загрожувала сумна перспектива. Хоча бунтівникам не вигідно було палити приміщення, бо верхні поверхи були їх житлом.
Дійшли чутки про інші виступи, дійсно хуліганського характеру. Про це пише в своїх спогадах полковник В.Коваль. Коли вся криворізька міліція була мобілізована на Соцмісто, в районах майже не стало міліціонерів. Справжні кримінальні елементи почали грабувати магазини, перехожих.
Охоплені панікою представники правлячої еліти стали думати про порятунок. Окремі з них перевдяглися в жіночий одяг і через вікно другого поверху втекли. Паніка уляглася, коли стало відомо, що до міста вирушили війська. Таким чином, проти повсталих виник єдиний фронт армії, міліції, дружинників, партійного керівництва. Керувала їх діями бригада ЦК КПУ, яку очолював другий секретар обкому Чебриков, йому допомагав перший секретар міськкому Олейніков, який покинув Московський пленум і повернувся до міста.
Почався розгром, безжальна розправа. З прибуттям солдат ті, які засіли в приміщенні міліції приготувалися до атаки. По сигналу, з криками “Ура” відкрили всі двері, оволоділи кабінетами, через вікно вискакували на двір, стали хапати всіх підряд, арештовувати і відправляти в управління ВС міста по вулиці Леніна. Солдати внутрішніх військ зняли пояси і били бунтівників по чому попало. Їм допомагали дружинники, як пише П.К.Саворський, теж озброєні поясами. Є свідчення, що вони застосовували обрізки труб, арматуру, які були загорнуті в папір або ганчір’я. Багато правозахисників було сфотографовані, щоб довести їх участь у подіях. Солдати танкових військ несли патрульну службу на вулицях, по декілька разів перевіряли кожного, хто входив у цей район або виходив з нього. По офіційним даним було вбито 4, поранено 15. Двоє поранених перебувало в тяжкому стані. Для їх порятунку з Києва було викликано професора. Очевидно, що і ці дані занижені. В усній бесіді, перед тим, як написати спогади, П.К.Саворський сказав, що з вікон підвалу було вбито 7 чоловік. Такі ж дані називає і газета “Хроніка”. Ветеран металургійного інституту Е.І.Лебедина, яка чергувала в ті дні, розповідала, що в неї склалося враження, ніби розпочалася війна. Стрілянина продовжувалась всю ніч. Небезпека була і для мешканців всіх будинків. Студенти педінституту рятувалися, закривши вікна матрацами. Ще й досі можна почути розповідь про хлопчика, який вийшов на балкон і був застрелений (ходить версія і про дівчинку). Під час масових арештів та побиття 86 чоловік було арештовано, 36 одержали важкі травми. Всі люди були приголомшені такою розправою. Доцент Скиба С.М. пише, що всі його 8 дядьків, які працювали на різних підприємствах, говорили про це з великим смутком. Тоді на вулицях можна було побачити побитих, закривавлених людей. Серед медиків ще й досі існує думка, що тоді по лікарнях було розміщено біля 200 поранених та понівечених.
Через три дні відбулися похорони вбитих. Полковник В.Р.Фесенко пригадує, що партійна та державна влада боялися, що в цей час відбудуться нові заворушення. Але жорстока розправа над людьми настільки їх деморалізувала, що заворушень не було.
На правозахисників чекали ще більші випробування. Найганебнішим було те, що ці мужні та благородні люди, що ризикували життям заради законності та правопорядку, проти нелюдського ставлення до людей, навіть комуністи та комсомольці, були охарактеризовані як хулігани і це тавро лежить на них досі. Це видно із постанови ЦК КП України “Про порушення правопорядку та хуліганських проявах у Кривому Розі”. В такому дусі приймали постанови інші інстанції. Всі вони вимагали покарати учасників тих подій, як хуліганів. “Прокурору Чубарю, - говориться в постанові бюро обкому, - В найкоротший термін провести слідство по виясненню активних учасників хуліганських дій, притягнути їх до кримінальної відповідальності”. Всього 41 чоловік були засуджені, як злісні хулігани, яких до такого злочину довело п’янство. Зараз важко читати ці матеріали. Так само за вказівкою партії в 1937р. людей судили, як ворогів народу. Всі інші бунтівники були піддані осуду на партійних, комсомольських та робітничих зборах. Секретар обкому Толубеєв із задоволенням відмічав, що тут робітники проявили зрілість, активно виступали і давали вірну оцінку. Так було і при Сталіні.
Із вище сказаного можна зробити висновок, що на Криворіжжі відбулася визначна історична подія, перший масовий правозахисний робітничий рух, який завдав значного удару по тоталітарному режиму. Вона показала, що незважаючи на масові репресії, в народі жило прагнення до свободи. І його не могли задушити ніякі жорстокості злочинної влади. Вони показали міфічність єдності партії і народу, народність міліції та піклування влади про народ.
Одночасно вони свідчили про страх партії і влади перед власним народом, нездатність мудро діяти в кризових ситуаціях, та рахуватися з думкою робітників. Трудящі міста можуть гордитися цим. Але разом з тим вони, а особливо металурги, повинні пам’ятати про моральний обов’язок перед учасниками тих подій. Влада зробила все для того, щоб знищити з пам’яті навіть спогади про ті події.
Сьогодні ми залякані діями людей у погонах. Тепер кожен сам за себе. Коли вбили Ігоря Індила, мало хто хотів перейматися цією справою. Людям було все одно. Але в той час серед робітників існувало поняття взаємодопомоги та взаємовиручки. Нехай же ті події далекого червня 1963 року стане для нашого народу прикладом мужності та солідарності у боротьбі з антинародним режимом, а прізвища убитого Верпеки, пораненого Пономарьова, засуджених Тацуна, Бочарова, Ковальського, Мажори, Ульянова, Бойка залишаться в історії Кривого Рогу як нагадування владі, що трудовий люд ніколи не можна знищити.