Ви колись рахували.Скільки разів прощались?
За життя деякі люди кажуть це слово більше, аніж слово "мама".А деякі просто не люблять казати його. От як я - боюсь, не хочу чи не можу.
Прощання затягуються. Інколи - на тижні. А частіше хочеться від них взагалі втекти.І ти тікаєш. З площі в Дубно, з вокзалів у Житомирі та Києві, з вулиць Луцька, з моря в Одесі, з фортеці у Камянці...
Інколи тобі вистачає мужності глянути в очі і сказати: "Ну, що ж прощай. Десь побачимось".Десь. Колись. Може.
Зазвичай це звучить на ходу чи навіть на льоту, коли вони (або ти) стрімголов сідають на автобус, маршрутку, попутку чи поїзд. Буває, не встигаєш попрощатися, бо ще спиш зранку, коли вони виїжджають. Або робиш вигляд, що спиш.Аби не плакати. Аби тільки не заплакати.
Обійми або необійми, два слова чи мовчання. Все. Фін. Завіса.І ти завзято несешся вулицею чи дорогою - назад у звичне життя у своєму місті.І щось не так. Щось завжди не так опісля.
Відкрию секрет -Бо ти - вже не ти. І вони - вже не вони.
Кожен забирає маленьку частинку тебе з собою. І залишає натомість частку себе тобі.
Сувенір. Презент. Дякую. Повісь на холодильник чи стіну. Випий чи з'їж. А хочеш - заховай усередині. Ти вже не ти, а залатане частинками інших людей панно. Як і вони - залатані тобою.
**
Я розумію тих, хто несвідомо чи свідомо не приходить проводжати. Або ж намагається за хвостик утримати час, відтягнути момент. Прощання - затягуюче, сумне, воно ковтає сльози, пробуджує лишні думки, нагадує про замизгане "недо". Навіть коли ти гониш та відриваєшся, посміхаєшся та дуркуєш. Глибоко у кожному сидить оце "недо" - Недоказане, недороблене, недотримане, недоспіване, недовипите, недобуте, недообняте.
Бігти чимдалі від цього недо. Адже воно - нікому непотрібна, проста людська правда, замовчені запитання, проковтнуті слова.
Побачу чи не побачу. І коли. Через місяць. Тиждень. Рік. Три. Десять. Чи не побачу взагалі. Якщо буде, куди й до кого повертатися.
І деяким є куди. І мені є до кого. Через рік, два, три чи 5.
Ми всі колись так тікали від прощання, бо думали, що побачимось ... ніколи.
2014
Прощання затягуються. Інколи - на тижні. А частіше хочеться від них взагалі втекти.І ти тікаєш. З площі в Дубно, з вокзалів у Житомирі та Києві, з вулиць Луцька, з моря в Одесі, з фортеці у Камянці...
Інколи тобі вистачає мужності глянути в очі і сказати: "Ну, що ж прощай. Десь побачимось".Десь. Колись. Може.
Зазвичай це звучить на ходу чи навіть на льоту, коли вони (або ти) стрімголов сідають на автобус, маршрутку, попутку чи поїзд. Буває, не встигаєш попрощатися, бо ще спиш зранку, коли вони виїжджають. Або робиш вигляд, що спиш.Аби не плакати. Аби тільки не заплакати.
Обійми або необійми, два слова чи мовчання. Все. Фін. Завіса.І ти завзято несешся вулицею чи дорогою - назад у звичне життя у своєму місті.І щось не так. Щось завжди не так опісля.
Відкрию секрет -Бо ти - вже не ти. І вони - вже не вони.
Кожен забирає маленьку частинку тебе з собою. І залишає натомість частку себе тобі.
Сувенір. Презент. Дякую. Повісь на холодильник чи стіну. Випий чи з'їж. А хочеш - заховай усередині. Ти вже не ти, а залатане частинками інших людей панно. Як і вони - залатані тобою.
**
Я розумію тих, хто несвідомо чи свідомо не приходить проводжати. Або ж намагається за хвостик утримати час, відтягнути момент. Прощання - затягуюче, сумне, воно ковтає сльози, пробуджує лишні думки, нагадує про замизгане "недо". Навіть коли ти гониш та відриваєшся, посміхаєшся та дуркуєш. Глибоко у кожному сидить оце "недо" - Недоказане, недороблене, недотримане, недоспіване, недовипите, недобуте, недообняте.
Бігти чимдалі від цього недо. Адже воно - нікому непотрібна, проста людська правда, замовчені запитання, проковтнуті слова.
Побачу чи не побачу. І коли. Через місяць. Тиждень. Рік. Три. Десять. Чи не побачу взагалі. Якщо буде, куди й до кого повертатися.
І деяким є куди. І мені є до кого. Через рік, два, три чи 5.
Ми всі колись так тікали від прощання, бо думали, що побачимось ... ніколи.
2014