Забрало
И я хотел уйти куда попало закрыть свой дом и не найти ключа.
Інколи так тягне і так хочеться просто взяти і вийти.
І ти берешся за ключі.
За ручку.
І. Виходиш. За двері.
І відчуття рваних ниточок трошки тебе коробить, але ти бачиш, що так треба. І на це зразу знаходяться тисячі причин.
Бо нема віддачі. Бо нема довіри. Бо нема того, що ти можеш віддати і взяти. Нестикування. Щось НЕ, яке може тобі не сподобатися в один момент.
І запобіжник всередині робить своє невмолиме щолк!
і вже у тебе на голові шолом, викований десь у підвалах зі старої ресори.
І ти стоїш такий відсторонений, дивишся на людей, які не розуміють, що відбувається і просто дивляться на тебе.
І тут в того шолома просто різко падає забрало. Так холодно і голосно, що мурашки біжать по спині і обливає потом. А ти нічого не можеш вдіяти, крім того як стояти там у своєму шоломі, дивитися на них крізь шпарки у забралі і нічого абсолютно не чути.
Повільно ти розвертаєшся і йдеш. Не чуючи, що тобі кричать вслід. Хіба що найвідважніші підберуть своє лайно і схоплять тебе за руку. Мову дій ти ще розумієш.
Зазвичай її немає.
Зазвичай двері вдається закрити.
Як і загубити ті ключі.
І ти повільно крокуєш собі невідомо куди в сторону подалі.
І місяць вкривається інієм.
І тобі всередині холодно та спокійно. Ніби все твоє гаряче нутро переселили в космічну кріокамеру.
А як марно все це та мізерно, коли потім виявляється, що дарма.
Бо якось одного разу крізь шолом і лати капає тобі у холодний розум розуміння, що ти надто наслідив в житті тих, від кого крокуєш.
І навіть коли ти взявся за дверну ручку і вийшов - по факту ти все одно залишаєшся у тому ж домі.
Домі, де є твої сліди.
Залишаєшся в людях, які просто виткані тобою.
У речах.
У думках.
Як би далеко ти не зайшов.
І як би моторошно не клацнуло забрало.
То може нєхуй шастать?
Б. Бєзисходнасць)
***
Сміливо перекресливши усе минуле, поставивши усі розділові знаки над і, провернувши непристойно жорстокі речі з мостами, гордо скачеш вперед по життю. Як самонадіяно. Крапки над і нестабільні. Мости і далі стоять. Тільки ти як дебіл віриш у те, що назавжди прогнав споріднених тобі душею, бо ж 'так треба'. А насправді нічого особливо не змінилося. Крім того, що взаємовідбили абсолютно все бажання повертатися у життя одне одного. А мости стоять і штиняють паленим, а крапки над і теліпаються як твій з'їхавший дах
Інколи так тягне і так хочеться просто взяти і вийти.
І ти берешся за ключі.
За ручку.
І. Виходиш. За двері.
І відчуття рваних ниточок трошки тебе коробить, але ти бачиш, що так треба. І на це зразу знаходяться тисячі причин.
Бо нема віддачі. Бо нема довіри. Бо нема того, що ти можеш віддати і взяти. Нестикування. Щось НЕ, яке може тобі не сподобатися в один момент.
І запобіжник всередині робить своє невмолиме щолк!
і вже у тебе на голові шолом, викований десь у підвалах зі старої ресори.
І ти стоїш такий відсторонений, дивишся на людей, які не розуміють, що відбувається і просто дивляться на тебе.
І тут в того шолома просто різко падає забрало. Так холодно і голосно, що мурашки біжать по спині і обливає потом. А ти нічого не можеш вдіяти, крім того як стояти там у своєму шоломі, дивитися на них крізь шпарки у забралі і нічого абсолютно не чути.
Повільно ти розвертаєшся і йдеш. Не чуючи, що тобі кричать вслід. Хіба що найвідважніші підберуть своє лайно і схоплять тебе за руку. Мову дій ти ще розумієш.
Зазвичай її немає.
Зазвичай двері вдається закрити.
Як і загубити ті ключі.
І ти повільно крокуєш собі невідомо куди в сторону подалі.
І місяць вкривається інієм.
І тобі всередині холодно та спокійно. Ніби все твоє гаряче нутро переселили в космічну кріокамеру.
А як марно все це та мізерно, коли потім виявляється, що дарма.
Бо якось одного разу крізь шолом і лати капає тобі у холодний розум розуміння, що ти надто наслідив в житті тих, від кого крокуєш.
І навіть коли ти взявся за дверну ручку і вийшов - по факту ти все одно залишаєшся у тому ж домі.
Домі, де є твої сліди.
Залишаєшся в людях, які просто виткані тобою.
У речах.
У думках.
Як би далеко ти не зайшов.
І як би моторошно не клацнуло забрало.
То може нєхуй шастать?
Б. Бєзисходнасць)
***
Сміливо перекресливши усе минуле, поставивши усі розділові знаки над і, провернувши непристойно жорстокі речі з мостами, гордо скачеш вперед по життю. Як самонадіяно. Крапки над і нестабільні. Мости і далі стоять. Тільки ти як дебіл віриш у те, що назавжди прогнав споріднених тобі душею, бо ж 'так треба'. А насправді нічого особливо не змінилося. Крім того, що взаємовідбили абсолютно все бажання повертатися у життя одне одного. А мости стоять і штиняють паленим, а крапки над і теліпаються як твій з'їхавший дах