коробки тільки в наших головах. 9 поверхів рок-н-ролу
Увертюра.
З зародження нас поміщують в обмежений простір.
Утроба. Колиска. Манеж. Каляска. Дитсадок. Все своє життя ми живемо у коробках: будинках чи квартирах.
В такому обгородженому зі всіх боків світі й самому можна стати коробочкою.
Завжди має бути стіна збоку й накриття над головою - вбачається у тому захист.
А потім - надійність, стабільність. Так і живемо.
У деяких способом такого самоообмеження є черепна коробка, проте не про таких людей тут.
Комусь у коробочках комфортно. Заточені в 4 кутки бетонних конструкцій, люди притискають самі себе до лінолеуму/паркету/ламінату. Спочатку тісно й незручно, а потім звикають.
А є одиниці, яким у позі "зю" приземлено повзати по підлозі не дуже приємно, і вони рвуться подалі від тих 9-поверхових коробок, які б не здавлювали, не здушували і не задихали. І це їм настільки важко й надривно....
Можна й не так. Можна все це переступити, вбите у голову, утрамбоване моральними асфальтоукладниками в мізки, зафаршироване у серця й полите зверху цементом.
Навіть у 9 таких ненависних поверхів можна вмістити кілометрогодини рок-н-ролу, рідного, шаленого, звичайно ж дурнуватого та наївно-дитячого. Звести зАмки, відкрити всі замкИ, палити багаття до самого кінця цієї галактики, шити світові кілометри різноманітних доріг.
І його, таке життя, дихаюче, легке, трішки схміліле й піддане періодичним меланхоліям можна розгорнути у тих коробках.
Перетворити ці "скворєшніки " на чисте поле. Без даху та без стін.
І випустити у те поле свою душу.
І бачити крізь стелю та вікна небо. І любити зверху вниз усі вогні міста.
І говорити в ніч.
І слухати співрозмовників, не знаючи їх прізвищ ніколи чи не дізнавшись взагалі. Бо це неважливо (ти ж знаєш цю людину тут і зараз - навіщо тобі її прізвище?)
І відчуваючи себе на найвищій вершині світу.
Тільки у кожного до цього шлях свій. Свій метод і спосіб. Просто більшість бачить зовні просту 9-поверхову коробку, навіть не здогадуючись, що для мешканців її немає обмежень. Що коробка ця - для тих лише, хто має такий же ящик в себе в голові.
...
Якось же маленькі хрущовські кухні вміщають по 20 чоловік.
Якось же квартири перетворюються на місця, де на стінах осідають найцікавіші розмови.
Якось же перебування у коробках розчиняється й не гнітить, а натомість з*являються прекрасні ідеї, які потім втілюються у життя.
Якось можна зіграти у телепорт на кухні в Рівному і прекрасно провести час, наприклад, на зимовому морі в Одесі.
Якось же можна вилетіти з реальності, слухаючи чиюсь нову пісню, й забути повернутися.
Якось же можна вийти за виміри й малювати на стелі.
Не зациклюйтеся на коробках. Краще хай вони будуть під пальцями лише коли ви відкриватимете подарунки життя.
У кожного з нас може бути свої 9 поверхів рок-н-ролу.
А тут я писатиму про свої, і тих, хто знає, про що йдеться ;)
З зародження нас поміщують в обмежений простір.
Утроба. Колиска. Манеж. Каляска. Дитсадок. Все своє життя ми живемо у коробках: будинках чи квартирах.
В такому обгородженому зі всіх боків світі й самому можна стати коробочкою.
Завжди має бути стіна збоку й накриття над головою - вбачається у тому захист.
А потім - надійність, стабільність. Так і живемо.
У деяких способом такого самоообмеження є черепна коробка, проте не про таких людей тут.
Комусь у коробочках комфортно. Заточені в 4 кутки бетонних конструкцій, люди притискають самі себе до лінолеуму/паркету/ламінату. Спочатку тісно й незручно, а потім звикають.
А є одиниці, яким у позі "зю" приземлено повзати по підлозі не дуже приємно, і вони рвуться подалі від тих 9-поверхових коробок, які б не здавлювали, не здушували і не задихали. І це їм настільки важко й надривно....
Можна й не так. Можна все це переступити, вбите у голову, утрамбоване моральними асфальтоукладниками в мізки, зафаршироване у серця й полите зверху цементом.
Навіть у 9 таких ненависних поверхів можна вмістити кілометрогодини рок-н-ролу, рідного, шаленого, звичайно ж дурнуватого та наївно-дитячого. Звести зАмки, відкрити всі замкИ, палити багаття до самого кінця цієї галактики, шити світові кілометри різноманітних доріг.
І його, таке життя, дихаюче, легке, трішки схміліле й піддане періодичним меланхоліям можна розгорнути у тих коробках.
Перетворити ці "скворєшніки " на чисте поле. Без даху та без стін.
І випустити у те поле свою душу.
І бачити крізь стелю та вікна небо. І любити зверху вниз усі вогні міста.
І говорити в ніч.
І слухати співрозмовників, не знаючи їх прізвищ ніколи чи не дізнавшись взагалі. Бо це неважливо (ти ж знаєш цю людину тут і зараз - навіщо тобі її прізвище?)
І відчуваючи себе на найвищій вершині світу.
Тільки у кожного до цього шлях свій. Свій метод і спосіб. Просто більшість бачить зовні просту 9-поверхову коробку, навіть не здогадуючись, що для мешканців її немає обмежень. Що коробка ця - для тих лише, хто має такий же ящик в себе в голові.
...
Якось же маленькі хрущовські кухні вміщають по 20 чоловік.
Якось же квартири перетворюються на місця, де на стінах осідають найцікавіші розмови.
Якось же перебування у коробках розчиняється й не гнітить, а натомість з*являються прекрасні ідеї, які потім втілюються у життя.
Якось можна зіграти у телепорт на кухні в Рівному і прекрасно провести час, наприклад, на зимовому морі в Одесі.
Якось же можна вилетіти з реальності, слухаючи чиюсь нову пісню, й забути повернутися.
Якось же можна вийти за виміри й малювати на стелі.
Не зациклюйтеся на коробках. Краще хай вони будуть під пальцями лише коли ви відкриватимете подарунки життя.
У кожного з нас може бути свої 9 поверхів рок-н-ролу.
А тут я писатиму про свої, і тих, хто знає, про що йдеться ;)