Роберт Курц. Експропріація часу
Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.
Від редакції “Комуни”: Тема абсурдності сучасної роботи та “робочого часу” вже неодноразово піднімалася в радикальній літературі. Тим не менше, видається, що саме ця стаття Роберта Курца - відомого німецького мислителя-антикапіталіста - являє собою найбільш змістовний аналіз сутності цієї проблеми.
Короткий нарис з історії сприйняття людством поняття часу і його трансформації від циклічної моделі часу Середньовіччя і життя, наповненого моментами дозвілля, до лінійного вигляду часу в капіталістичному світі, що його ділить навпіл розбіжність між “порожнім і мертвим” часом роботи та “несамовитим гедонізмом, породженим божевільним споживацтвом”.
Після краху утопії праці зазнала поразки і утопія дозвілля, оскільки суспільство перетворило його на посилене споживання благ і зручностей цивілізації.
В останні роки все більш очевидним став вельми неприємний факт народження літератури, орієнтованої на категорію часу. Радіопрограми та постановки, академічні семінари і навіть ток-шоу підхопили цю тему; час зараз став, у своєму роді, зіркою медіа-простору. Це вже не тільки наукова теорія Стівена Хоукіна, популярного фізика, котра привертає стільки уваги, але, понад усім, - це культурна і соціальна складові часової концепції, чия динаміка демонструє повний провал сучасності у всьому, що стосується поняття часу. Хоч і не нова, ця проблема набула нового виміру наприкінці ХХ століття. Час, як всім відомо, - це гроші; відповідно, час завжди відігравав вирішальну роль при капіталізмі. Сьогодні, втім, використання часових ресурсів, вочевидь, досягло історичної межі, і неможливо не помітити, що проблема часу - яка зараз досягає пікової гостроти - уже постала у свідомості громадян.
Вирішальні філософські роздуми на тему сучасного розуміння часу, котрі вважаються актуальними до сьогодні, з’явились у праці Іммануїла Канта (1724-1804). Кант зробив висновок, що час і простір не є структурами, що співвідносяться зі змістом людської думки, але вони являють собою апріорні форми нашої здатності мислити і сприймати. Ми можемо пізнавати світ через форми часу і простору, які є закарбованими у наш розум раніше за будь-яке знання. Але Кант визначає ці форми часу і простору в абсолютно абстрактний і неісторичний спосіб, актуальний для всіх епох, культур і соціальних утворень. За його висновками, час - це “чиста і проста тимчасовість”, оскільки час і простір - це “чисті форми інтуїції”. У кантівському світогляді, час - це абстрактний часовий потік, завжди однорідний і беззмістовний, чиї частки є однаковими; “різні часи - це тільки частини одного й того самого часу”.
Космічні цикли
Історичні і культурні дослідження давно довели, що таке визначення сприйняття і розуміння часу не є обґрунтованим. Передусім, було доведено, що давні аграрні культури послуговувались не поняттями однорідного лінійного часу, але часом циклічним, складеним із відрізків, що постійно повторювались у ритмі зміни пір року та космічних циклів.
Якщо час розуміти як форму, апріорі закарбовану у людській здатності до мислення, стає не менш очевидним той факт, що під цією формою лежать культурні та історичні зміни. Найновіші дослідження поняття часу в різноманітних культурах підтверджують це відкриття. В усіх культурах, котрих не торкнувся вплив капіталістичної сучасності, час не тільки “минає” у певному вигляді; крім того, існують ще абсолютно різні форми часу, які течуть паралельно, і дотримання яких варіюється в залежності від об’єкта та сфери життя, до якої застосовується цей спосіб: “На все свій час”.
Капіталістична революція по суті полягала у від’єднанні так званої економіки від будь-якого культурного контексту і від усіх людських потреб. Після перетворення соціально абстрагованих грошей, що були до того часу маргінальним інструментом, на тавтологічну “річ-у-собі”, автономна економіка також перевернула взаємовідносини між абстрактним і конкретним: абстракція вже не є вираженням конкретного світу; всі конкретні об’єкти і зв’язки між ними фігурують тільки як вираження соціальної абстракції, що керує суспільством під матеріалізованою егідою грошей. Підпорядкування культурних процесів, що були колись конкретними і реальними, абстрактним грошам і було тим фактором, котрий призвів до перетворення виробництва у загальну абстрактну “працю”, яка, у свою чергу, вимірюється часом. А цей час, відповідно, не є тим часом, котрий має якісні відмінності відповідно до контексту, але є абстрактним тимчасовим потоком капіталістичного накопичення, що його Кант уже сліпо прийняв як даність.
Диктатура абстрактного часу, підсилена механізмом анонімної конкуренції, створила свій відповідний абстрактний простір, функціональний простір капіталу, відокремлений від решти життя. У такий спосіб утворилося капіталістичне поняття часу і простору, без усякого натяку на дух культури, і тіло суспільства почало руйнуватись.
“Праця”, абстрактна форма діяльності у межах цієї моделі часу і простору, повинна була очиститись від будь-яких нефункціональних елементів життя, котрі могли би порушити лінійну течію часу: праця і дім, праця і приватне життя, праця і культура, та ін. систематично розмежовувались. Тільки так стала можливою поява сучасного поділу дня на робочий і вільний час.
Хоч ми уже цього не помічаємо, але у поняття “робочий час” закладено значення “невільний час”; час, нав’язаний особистості (спочатку навіть силоміць), чужою волею і визначений диктатурою однорідних і абстрактних часових вимірів капіталістичного суспільства.
Порожній і мертвий час
Незважаючи на те, що цей час забирає більшу частину кожного дня, приголомшлива більшість працюючих людей не мають відчуття, що робочий час - це частина їхнього життя, навпаки: порожній і мертвий “робочий” час краде в них життя, як нічне жахіття краде сон. З точки зору капіталістичного сприйняття часу і простору, вільний час робітника є, навпаки, часом порожнім і абсолютно беззмістовним.
З огляду на це, капіталізм має на меті мінімізувати вільний час, або, у крайньому випадку, жорстко його раціоналізувати. У цьому полягає парадокс: люди сучасного світу мусять жертвувати більше й більше вільного часу на роботу, ніж доводилось їхнім попередникам, людям аграрного суспільства, незважаючи на фантастичний розвиток засобів виробництва.
Ця абсурдність проявляється як у кількісному, так і в якісному аспекті. В античності та в Середні віки, попри низький рівень розвитку технологій, денний, місячний і річний час, відведений на роботу, був значно меншим, ніж за часів капіталізму. Коли релігія взяла гору над економікою, святковий час та час, відведений на виконання релігійних обрядів мав значно більшу вагу, ніж час для роботи. Святкові дні були численні, але шляхом до сучасності в більшості своїй вони були скасовані. На додачу, аграрні суспільства старої Європи характеризувались величезними сезонними розбіжностями в об’ємі робіт. Найтепліший час року ніс найбільше навантаження, тоді як зима була для селянства відносно спокійною і залишала час, що часто-густо використовувався для особистих свят; пам’ять про це збереглась до сьогодні у кількох популярних піснях.
Ремісницьке населення міст не мало такої сильної розбіжності у об’ємі праці в залежності від пори року, але натомість мало коротший робочий день у своїх майстернях. Британські історичні документи XVIII століття свідчать, що вільні ремісники працювали всього три або чотири дні на тиждень, залежно від бажання або необхідності. Звичайним було продовжувати вихідні і на понеділок. Історія капіталістичної дисципліни - це також історія боротьби із цими “вільним понеділками”, котрі вдалося викорінити тільки драконівськими методами покарання, але котрі все ж продовжували деінде практикуватись аж до XX століття (а деякі перукарі дотримуються цієї традиції й дотепер).
Якісна різниця між капіталістичним і досучасним поняттям робочого часу очевидна як ніколи. Низький рівень виробничих технологій у аграрному секторі виливався у низку обмежень, а часом і в проблеми забезпечення (наприклад, неврожай). Утім, метою виробництва, навіть із такими скромними засобами, були не теперішні абстрактні результати, але задоволення і дозвілля. Античне і середньовічне поняття дозвілля не варто змішувати із сучасним поняттям вільного часу. Дозвілля було не шматком життя, відокремленим від процесу діяльності, але було присутнє, так би мовити, у самій сутності виробничої діяльності як такої. Раніше, ніж капіталістичне розуміння часу і простору розбило життя людини на дві частини, ритм “зусилля-відпочинок”, “робота-дозвілля” був частиною всеохоплюючого життєвого процесу.
У системі, де виробництво, особисте життя і культура йшли пліч-о-пліч, з першого погляду впадає у око той факт, що 12-годинний робочий день не значив 12 годин інтенсивної праці під наглядом втіленої економічної влади. Час, відведений на виробництво, був пронизаний моментами відпочинку; існували довгі перерви, передусім, на обід, коли за столом збиралась ціла спільнота, - цей звичай зберігся у cередземноморських країнах довше, ніж на півночі, але і він був змушений зникнути, щоб дати дорогу абстрактному потоку робочого часу, прийнятому капіталістичною індустріалізацією.
Докапіталістична виробнича діяльність, крім своєї просоченості дозвіллям, характеризувалась меншою концентрацією, тобто, була повільнішою і менш інтенсивною за теперішню. У самодостатній діяльності, без конкурентного тиску, цей помірний темп виробництва більшою мірою відображає “природну” манеру поведінки людини.
Сьогодні цей вид діяльності нам не знайомий. Після того, як нам тихцем насадили конкуренцію між неспецифічними ринками, сучасний робочий день, що вже функціонально деградував, став щільнішим, спершу завдяки механізації, а потім - за допомогою ідеального способу поглинання життєвої енергії - так званої раціоналізації. З тих пір як американський інженер Фредерік Тейлор (1856-1915) розробив на початку XX століття “науку праці”, що спершу знайшла застосування на автомобільних підприємствах Генрі Форда (1863-1947), ці методи “раціоналізації часу” зазнали удосконалень і глибоко вросли у тіло суспільства.
Нервова молода людина
Ми вже не помічаємо абсурдного характеру людожерської концентрації на капіталістичному розумінні часу і простору. Тейлор був невротиком, котрий у молоді роки прискіпливо вираховував свій кожний крок. У Німеччині концентрація робочого часу була легітимізована науковою асоціацією так званих “енергетиків”, чий лідер Вільгельм Оствальд (1853-1932) зробив практики Тейлора і Форда філософською базою під поняттям “енергійного спонукання”.
Його принцип, що недвозначно говорить: “Не марнуй енергію, використовуй її!”, є абсолютно відірваним і незалежним від конкретних потреб. Оскільки Всесвіт через якісь десять мільйонів років може скотитись в ентропію через брак “вільної енергії”, то, суворо кажучи, “безцільне блукання” або занадто довге перебування у ванній - це марнотратність! Невротичність такого виду мислення, що являє собою зразок втіленої невротичності ділової раціональності і її логіки “заощадження часу”, здається здатною довести суспільство до межі параної уже в кінці XX століття.
В ім’я капіталізму, ця дурнувата логіка призводить до все більшого ущільнення простору до однакових відрізків абстрактного часового потоку. Так створюється система постійного і беззмістовного прискорення. Всесвітня пісня про “наш світ, що стрімко змінюється” базується на всесвітній же параної, котру філософ Пол Віріліо влучно охарактеризував як “повношвидкісну інерцію”, і описав її парадокс: “Спіймані нелюдською силою прискорення, ми йдемо в нікуди; ми робимо своєю метою життя на користь всепоглинаючої порожньої швидкості”.
Але Віріліо припускається тієї самої помилки, що й інші теоретики абсурдного прискорення після початку індустріалізації: у своїй помилковій прямоті він пов’язує ущільнення часу з технологіями, не беручи до уваги історичну форму капіталістичного розуміння часу і простору. Це не самі по собі технології диктують необхідність прискорення, адже можна вимкнути машину, або налаштувати її на повільніший темп роботи. Насправді, головною причиною є порожнє капіталістичне поняття часу і простору, відірване від життя і не прив’язане до культури, яке перетворює технології на повністю незалежний від суспільства механізм, що його не можна відключити.
Беззмістовність прискорювання
Гротескна диспропорція між постійним збільшенням виробничої потужності і відповідним скороченням вільного часу призвела до певного збурення навіть у некритично налаштованих душах. Але оскільки капіталістична модель часу залишається недоторканною у функціональному просторі абстрактної праці, у XX столітті людські сподівання були все більше сконцентровані на вільному часі, чий обсяг, за версією таких теоретиків як Жан Фурасті або Деніел Белл, зазнає поступового зростання.
Утім, ці надії зазнали подвійної поразки. Із тим, як вільний час перетворився на все більш пожадливе споживання благ цивілізації, порожнеча прискорення виявилась достатньо сильною і поглинула те, що поки залишилось від життя; пасивні форми відпочинку змінились жадібним гедонізмом шаленого споживання, гедонізмом, що стискав вільний час так само щільно, як перед тим був стиснутий робочий день. З іншого боку, ця параноїдальна логіка “корпоративної економії часу” перетворює досягнення третьої індустріальної революції на нову невідповідність. Результатом її, попри очікувані більші обсяги вільного часу для кожного, є ще більше прискорення в рамках капіталістичної моделі часу і простору для одних і масове структурне безробіття для інших.
Відсутність роботи в часи капіталізму, однак, це не є вільний час, це час зубожіння. Ті, хто є виключеними з кола беззмістовного прискорення, мають не прибуток у дозвіллі, але скоріше, вважаються практично недолюдьми. Так було зруйновано утопію вільного часу, одразу за утопією праці. Терор нестримно зростаючої економіки можна зупинити не розширенням меж вільного часу, що буде орієнтуватись на споживання, але введенням часу, розколотого на робочу і дозвільну частини, у всеохоплюючий культурний процес, позбавлений конкурентної злості. Дорога до волі пролягає через звільнення від моделі часу, нав’язаної капіталізмом.
Роберт Курц
Статтю опубліковано в 1999 р. в бразильському журналі “Folha de Sao Paulo”.
Джерело: тов. Лінгво А.С.