Живемо далі
Трохи.
Коли починаєш, то не думаєш- відчуваєш, живеш подихами, не бачиш нічого навкруги, але в той же час все хочеться знати, про все дізнатись, все відчути, все побачити.
Коли живеш, то не бачиш, не завжди помічаєш, не завжди вистачає сил, уваги, терпіння побачити, помітити те, що так хотілось би і запам"ятати назавжди щоб кожного разу мерехтіло в пам"яті теплими спалахами.
Коли доживаєш тим більше не помічаєш, думаєш про інше, гадаєш коли вже, чекаєш/нечекаєш і знову думаєш, і забуваєш про теплі спалахи, бо звертаєш увагу на щось..не варте і забуваєш.
А я давно вже не помічаю як росте те дерево, що за вікном. Мама каже, воно з Крима. Ще в дитинстві я дивилась на нього і думала, що коли буду на морі, то обов"язково побачу там такі. Не побачила. Чи просто не помітила?
Кожного дня випиваю майже два літра води, складаю прищепки і не помічаю відсутність всюдисущого пуху. Пропускаю непотрібне далі.
Вчора знову забула полити помідори. Тому буду їх їсти на день пізніше, але дні тепер летять..не те, що раніше. Тепер все рівно чи полила чи забула, тепер час не має значення.
Знову захворіла, але не звертаю уваги на те, що каже організм: на виснаженість, круги під очима, на те як важко щось зробити..і хочеться лежати і читати..і знову лежати і теплого чаю..з медом. з любов"ю.
Хочеться жити, а як це жити? Ніхто не знає, але ж всі живуть, бачать, іноді відчувають, іноді вбивають, плачуть, люблять, радіють, народжують, їдять морозиво і збирають раків на чистому березі озера, на яке завжди мріяли потрапити..і от, нарешті, потрапили, радіють, ходять, дивляться, помічають кожну частинку, не пропускають жодної секунди, але не відчувають, що всередині, бо завжди хотіли втекти кудись, на якесь гарне озеро, втекти від проблем і нарешті "пожити".
Живуть з проблемами. Їх вирішують і йдуть далі. Відчувають, нервують, не помічають/помічають прекрасного іноді відчувають себе, дивляться на інших, прискорюють час коханням, радістю, злетам. Проживають ці повільні секунди падіння і чекають наступного злету. І живуть. Радіють-сумують- це і є живуть. Пережити кожне почуття яке б не було і сміх, і гріх, радість, сум, насолоду, кохання, бажання, жалість, смерть, народження, старість, бадьорість. Кожен ранок. Не насолоджуючись ним, не дивлячись в вікно, а дивлячись в шафу, в подушку, в чашку. А дехто і в вікно. Але насправді лише день за життя ми насолоджуємось чудовим ранком. І цього вистачає. Кому так, кому ні, хтось не помітив, але щоб задоволені. Щоб всі як коти від сметани в кінці життя. Щоб перенасититись ним, щоб вже набридло споглядати захід сонця на морі з мохіто і гарячим піском чи бетонні коробки з маленькими вікнами і за ними захід сонця, бо живеш на 51 поверсі і захід сонця вже в печінках сидить. І не обов"язково кожної секунди відчувати насолоду. Досить просто знати, що сьогодні будуть нові босоніжки, а завтра цілий день для себе, для когось або цілий день пошуку їжі, завтра, щоб жити далі, щоб вижити!.
І швидкі усміхнені думки по всьому тілу. І далі жити.
Коли починаєш, то не думаєш- відчуваєш, живеш подихами, не бачиш нічого навкруги, але в той же час все хочеться знати, про все дізнатись, все відчути, все побачити.
Коли живеш, то не бачиш, не завжди помічаєш, не завжди вистачає сил, уваги, терпіння побачити, помітити те, що так хотілось би і запам"ятати назавжди щоб кожного разу мерехтіло в пам"яті теплими спалахами.
Коли доживаєш тим більше не помічаєш, думаєш про інше, гадаєш коли вже, чекаєш/нечекаєш і знову думаєш, і забуваєш про теплі спалахи, бо звертаєш увагу на щось..не варте і забуваєш.
А я давно вже не помічаю як росте те дерево, що за вікном. Мама каже, воно з Крима. Ще в дитинстві я дивилась на нього і думала, що коли буду на морі, то обов"язково побачу там такі. Не побачила. Чи просто не помітила?
Кожного дня випиваю майже два літра води, складаю прищепки і не помічаю відсутність всюдисущого пуху. Пропускаю непотрібне далі.
Вчора знову забула полити помідори. Тому буду їх їсти на день пізніше, але дні тепер летять..не те, що раніше. Тепер все рівно чи полила чи забула, тепер час не має значення.
Знову захворіла, але не звертаю уваги на те, що каже організм: на виснаженість, круги під очима, на те як важко щось зробити..і хочеться лежати і читати..і знову лежати і теплого чаю..з медом. з любов"ю.
Хочеться жити, а як це жити? Ніхто не знає, але ж всі живуть, бачать, іноді відчувають, іноді вбивають, плачуть, люблять, радіють, народжують, їдять морозиво і збирають раків на чистому березі озера, на яке завжди мріяли потрапити..і от, нарешті, потрапили, радіють, ходять, дивляться, помічають кожну частинку, не пропускають жодної секунди, але не відчувають, що всередині, бо завжди хотіли втекти кудись, на якесь гарне озеро, втекти від проблем і нарешті "пожити".
Живуть з проблемами. Їх вирішують і йдуть далі. Відчувають, нервують, не помічають/помічають прекрасного іноді відчувають себе, дивляться на інших, прискорюють час коханням, радістю, злетам. Проживають ці повільні секунди падіння і чекають наступного злету. І живуть. Радіють-сумують- це і є живуть. Пережити кожне почуття яке б не було і сміх, і гріх, радість, сум, насолоду, кохання, бажання, жалість, смерть, народження, старість, бадьорість. Кожен ранок. Не насолоджуючись ним, не дивлячись в вікно, а дивлячись в шафу, в подушку, в чашку. А дехто і в вікно. Але насправді лише день за життя ми насолоджуємось чудовим ранком. І цього вистачає. Кому так, кому ні, хтось не помітив, але щоб задоволені. Щоб всі як коти від сметани в кінці життя. Щоб перенасититись ним, щоб вже набридло споглядати захід сонця на морі з мохіто і гарячим піском чи бетонні коробки з маленькими вікнами і за ними захід сонця, бо живеш на 51 поверсі і захід сонця вже в печінках сидить. І не обов"язково кожної секунди відчувати насолоду. Досить просто знати, що сьогодні будуть нові босоніжки, а завтра цілий день для себе, для когось або цілий день пошуку їжі, завтра, щоб жити далі, щоб вижити!.
І швидкі усміхнені думки по всьому тілу. І далі жити.