Божевільні дядьки Америки
Донедавна Бронсон Олкотт (а може, Алькотт - хто як пише) був для мене просто якимось іменем із підручника, яке асоціювалося зі словом "трансцеденталізм". Тепер він обріс плоттю і став дуже цікавим персонажем. Олкотт був людиною принципу, через що нерідко прирікав родину на голод і страждання. Ще він був веганом. Я не висловлюю ні захоплення, ні якоїсь в'їдливості з цього приводу, просто для мене цей факт значний. Але найпринциповішим він був щодо дитячої освіти. Олкотт мав свою школу, яку фінансувала і підтримувала уроками латини така собі Елізабет Пібоді (раніше теж прізвище з підручника). Потім, коли колега її дістав (і зовсім не приставаннями)), вона передоручила цю місію більш відомій Маргарет Фуллер. У цій школі Олкотт і Пібоді проводили дітям семінари з Євангелія, які, за дотепним визначенням одного автора, нагадували погано зіграний театр абсурду. Вони цитували епізоди з Біблії в довільному порядку і будували навколо них сократичну дискусію, що мала би підвести дітей до розуміння унітаріанських істин (Христос хотів, щоб Бог був радше в кожної окремо взятої людини в душі, ніж у якихось заможних інституціях, і загалом мав тілесну людську природу; людська природа достатньо піднесена і духовна, щоб довіряти їй і шукати в ній істин, а не нав'язувати). Людською мовою: ставили провокативні питання із серії "А як би ви вчинил на місці...?". Діти, хоч і любили своїх екстравагантних учителів, усе ж нерідко їх розчаровували: наприклад, один хлопчик на питання про божественне призначення своєї душі встав і заявив, що Бог призначив його душу, щоб вона торгувала нафтою. Інший хлопчик ствердив, що ангел не міг навідати Йосифа в убогій кімнаті, бо це непристойно для особи такого високого походження. Усі ці діалоги Пібоді і Олкотт опублікували у двох томах. Причому Пібоді просила не публікувати деяких моментів, де вони обговорювали з дітьми теми зачаття. дітонародження і обрізання, - хоч і досить невинно, але небезпечно для тодішнього американського суспільства, де сам натяк на відкриту дискусію "про ето" сприймався вкрай непристойно. Олкотт повівся на 5 балів і все-таки опублікував усе, причому "ті самі" розмови - у примітках під грифом "відновлено редактором", щоб усі точно прочитали і помітили. Невідомо, це іронія долі чи іронія Олкотта. Найбільш непристойним, однак, виявилось те, як дітки (6-12-річні) виявилися непідвладними принципам і божественної благодаті, і віри в чистулюдську природу.