FaceBook, Robin Fishur, у "день тиші", субота, 24-10-15
Якби блокбастери знімали в Закарпатті. Короткі версії.
Хоббіт, або на Говерлу і назад
Хоббіт
Недалеко од Ужгорода за Перечином є невеликоє село Зарічево. Там все було тихо і дуже мирно. Жили там добрі зарічани, які ходили на гриби і радувалися життю. Жив серед них хлопіць Женя, який все мав даякоє новоє хоббі. То вун марки збирав. То етикетки од жвачок Турбо. Тому його вшиткі зачали називати Хоббіт. Женя був невисоки і худий. Жив Хоббіт сам у малів хижі і рідко запрошував когось до себе у гості, бо ся бояв, ош дако вкраде його колекції. Лем бувало ош до нього заходив його цімбор Федак з Ужгорода, коли йшов на гриби до Великого Березного. То ся стало і цього разу…
Хоббіт сидів у неділю на улиці на лавиці і позерав, як жіночки йшли з церкви. Ніжноє весняноє сонце гріло Хобітови писок, об чого вун почувався щасливим. Хоббіт ужек упив другоє пиво і думав йти за третім, як до його двору під’їхав його цімбор Федак. Федака не мож було назвати худим й се давало йму можливість упити бульше од вшитких. Вун ходив у сірій куртці і постійно розносив п’яних цімборів дому. Тому його називали «Федак-чарівник», вадь «Шоні Сірий».
Шоні Сірий подойшов до Хобіта:
- Йоу, як ся маєш?
- Одпочиваву. А ти як? Суть гриби?
- Ніт. Ушитко обійшов-ім і никус нич. Даш води ся напити?
- Айно.
Хобіт пушов до хижі за водов. А Шоні Сірий тим часом утягнув з жеба перманентний маркер і написав на капурі малими буквами, ош «туй був Шоні». Дале ми узнаємо, ош то не було просто так і йсе був таємний знак. Айбо вшитко по порядку.
Хоббіт приніс Шонійові води і тот ся напив. Пак утер руков писок і запитав Хобіта:
- Будеш дагде нись йти?
- Де до фраса? Ужек упив-ім і за руль не сяду. А завтра на роботу не треба, бо у нас на заводі шатдаун на два тижні. То буду лем собі вино цицяти.
- Файно, ош маєш два тижні отпуска. Може ся дашо цікавоє стане.
- Туй нигда нич цікавого ниє.
- Нигда не кажи нигда. Мушу ужек йти, бо маву ше на базар зайти розсаду купити. А ти позерай навколо. Може ся штось і стане файноє.
- Туй нигда нич ся не стає…
Гості
Хоббіт сидів ввечері у хижі, позерав телевізор і думав, што робити дале. Вун ужек нись упив чотири пива і пиво ся закончило. Мож було пуйти у генделик і купити пива. Вадь у пивницю за вином. Йсе була дилема, яку вун мусив рішити. Роздуми Хоббіта перервав стук у двері. Хоббіт никого не чекав і дуже ся зчудував. Спочатку вун рішив, ош никому не одкриє. Айбо у двері зачали дуркати ногов. Мусай було отворити. Хоббіт устав з дівана і пушов отворяти.
Не устиг Хоббіт отворити двері, як до хижі увірвався незваний гість. Вун був невисокого росту. Мало небритваний і у гУні. З порогу гість зачав говорити:
- Добридинь. Як ся маєш?
- До того, як ісь подуркав у двері, то було май файно.
- Но перебач. Увидів-ім тайний знак на капурі і зайшов-ім. Я Василь з Великих Лучок. Маєш дашто упити?
- Я - Хоббіт. Хочеш воду?
- Мачка най тти воду п’є. Маєш вино даякоє?
- Ізабелу.
- Най буде. І шовдаря наріж, бо мало ся змучив у електичці.
Од такої наглості Хоббіт мало не скам’янів. Айбо вун був порядний заричанин і не міг угнати гостя просто так. Лем кидь той ся напиє і дашто глупоє уповість. На ватних ногах Хоббіт пішов у пивницю за вином. Єдиноє, што його мало веселило - ош дилему з пивом і вином вирішено.
Не устигли вни упити по погарчику вина і закусити шовдарьом з в’єтнамської свині, як у двері ізясь подуркали. Хоббіт аж пудскочив. Василь лем хитро на нього побзерав і вказав руков на двері, оби той отворив.
На порозі стояли ще двоє у гУнях.
- Добрий вечур. Ми Федя і Пішта з Великої Доброні. Ми не опоздали?
- Думаву, ош опоздали.
- Но най бде і так. Ми доженеме.
Нові гості отодвинули Хоббіта набік і зайшли до хижі. Файно поставленими носами вни одразу учули запах вина і шовдаря і пройшли у перенню комнату. Хоббіт лем ся усміхнув і пішов за новими погарами.
Не устигли нові гості щикнути од поприги, якою заїдали солонину з вином, як у двирі ізясь подуркали. Хоббітови ужек було все рівно і вун пішов отворяти. На улици стояли нараз десять чабанів в гУнях.
- Добрий вечур. Ми не опоздали?
- Опоздали!!!
- Но нич. Доженеме. Давайте ся знакомити. Іштван і Лоці, Дюрі і Мішо, Дюси і Дюло, Іван і Стьопа, Йончі і Вова.
- Йтак вас не запомню.
Гості пройшли до передньої комнати, захопивши на ходу погари на вино.
Но йсе ся зачала п’янка. Хоббіт лем устигав у пивницю бігати за вином. А шовдарі і пикниці вшиткі вже були на столови.
І туй у двирі ізясь подуркали. Хоббіт якраз розповідав історію, як вун проводив інвентаризацію і дуже не хтів йти отворяти. Айбо мусай. Вун пушов до двері і отворив. На порозі стояла циганка Ілдика з Радванки. Вона йшла на електичку і почула, ош у Хоббіта весело. Подумала, ош не гріх зайти і дашо попросити. Побзеравши на Хоббіта вна почала до нього затягувати свою пісню:
- Добр-и-ий ди-инь. Не дасте ма-а-ало дашо пару гри-и-ивень? Маву двайця-я-ять діточ-о-о-к і не маву што їсти-и-и-и.
- Іди у гузицію!
Хоббіт зачинив перед циганкою двері і побіг дорозказати історію про інвентаризацію.
Йсе була моцна п’янка…
У подорож
Ранок. Хоббіт лежав межи міхами з крумплями, які збирався посадити пуд час отпуска. Сонце безжально світилу му у голову, вивітрюючи останні залишки вологи з роту. Од того губи Хоббіта були стягнуті ги у курки гузиця. Хоббіт отворив єнно око і нараз закрив, бо сякого яркого світла він не міг витримати. Голова ся так розкалувала, гиби у нів сто циганів кували подкови коням. Було такоє чуство, гиби у рота насрали і насцяли не лем мачка, а й пес, кінь і дві зебри. Хоббіт вирішив ще трохи полежати, оби нараз не умерти. Айбо сонце робило свою роботу і сегінь мусив почати рухатись у тіньочок. Крок за кроком він просувався у бік хижі, мріючи про погарчик вина. Він просто не помнив, ош вшиткоє вино вчора упили.
У хижі його чекав сюприз. Побиті погари, розіллятоє на подаментови вино, шкурки од солонини і квашених огірків у горшках з гераніями на подоконниках. У кріслі сидів Шоні Сірий. Він позерав на бідного Хоббіта і улибався. «Лем у казках», повів Шоні Сірий.
- Што лем у казках?
- Лем у казках гості за собою убиравуть. А у життю сам мусай за ними вшитко мити.
- Што вчора було? Нич не помню!
- Були учора у тебе чабани з-пуд Говерли.
- Якої Говерли?
- Ти чинь вшитко забув?
- Нич не помню. Маєш даякоє вино, оби ми стало легше?
- Ніт. Маву коняк ужгородський. Вуйко ми працює на заводі, то ми все принесе у пляшці од кока-коли.
- Давай!
Хоббіт приклався до двохлітрової пляшки коняку і з кожним ковтком до нього ся вертала пам’ять.
- А нашто вони приходили?
- То я їм подав знак.
- Нашто?
- Вни йдуть у далеку путь до Говерли. І мусай мати даякого шіковного.
- А нашто їм тота Говерла?
- Се нащадки старовинного роду чабанів, які пасли вівці пуд Говерлою ще до всесвітнього потопу. Айбо якось прийшов на їх землю мадярський чабан. Тот чабан був злий ги дракон. Айбо не тому був злий, шо мадяр. А тому, шо просто злий. Так його і прозвали Шаркань, што по мадярськи значить Дракон. І тот Шаркань угнав вшитких чабанів з-пуд Говерли. І розбрелися вни по цілому Закарпаттьови. Дахто жиє у Великій Доброні. Дахто у Лалові. А головний їхній Василь жиє у Великих Лучках. Вчора йому єнна циганка на ГІДови уповіла, ош час прийшов. Ош мож йти угнати Шарканя, забрати свої вівці і дале позерати по пів року на нічноє небо у Карпатах.
- А нашто їм я?
- Но тать оби було з кого ся посміяти. І за пивом у магазин одправити. Тому збирайся у дорогу. Доїдеш електричков до Ужгорода. Вни тя там зустрінуть і пересядете на маршрутку до Мукачева.
- А як я не хочу нигде йти?
- Но то вни йше раз прийдуть у гості. Лем на цілий тиждень.
- Розуміву. Збиравуся.
У подвалах Середнього
У дорозі до Ужгорода не відбулось нич цікавого. Ковбойсмька електрчка опоздала на пув гОдини. Хоббіт устиг упити пиво, од чого його здоровля і настроєніє поліпшилися у двадцять п’ять раз. Вун сів у вагон і зібрався поспати. Електричка рушила і туй Хоббіт зачав переживати. Він не міг вспомнити, чи уключив телевізор з розетки. У сяких важких роздумах він доїхав до Ужгорода і даже хотів ся повернути на ців же електричці назад. Айбо на перонови його чекали нові друзі. Вни ужек поправили здоровля і голосно розказували анекдоти. Хоббіт зрозумів, ош телевізор зачекає до його повернення.
- Як ся маєш? - спитав Василь
- Уже ліпше. А ви як ісь те ся маєте?
- Дубрі. Маєш гроші?
- А што?
- Нич. Ми потратили на пиво і не хватає нам на маршрутку до Мукачева.
- У мене теж мало.
- Но то бдеме просити марштурчика, оби нас повіз так.
Вни пушли на автовокзал і зачали проситись до маршрутчика. Айбо тот був невблаганний і сказав, ош довезе їх лем на кулько мавуть грошей. Порахувавши свої фінанси мандрівники зрозуміли, ош їх довезуть лем до Середнього, а дале прийдеться йти пішки. Василь подумав мало і сказав:
- Йсе навіть ліпше. Маву цімбора в Середньому. Іван Іванович. Робить главним технологом на винзаводі. Може нас завести у винні подвали. Вина ся напробуєме.
Компанія радо поддержала таку ідею і позалазили у маршрутку.
В Середньому Василь повів вшитких прямо до винзаводу і на проходні позвав свого цімбора, з яким вни разом служили у Казахстані. Цімбор радо зустрів ушитих і повів на екскурсію по пивницях. Йсе було ги у казці. Холодні пивниці. Вино білоє. Вино челленоє. Вино ружеве. Сладкоє. Сухоє. Всякоє.
(Туй зробиме паузу, бо авторові так ся захтіло вина, што мусив піти собі мало упити.
...
Упив. Мож продовжати.)
Пройшовши дас тридцять бочок, компанія ужек даже забула про Говерлу і Шарканя. Василь із Іваном Івановичом згадували, як вни у Казахстані перед дємбельом крали радіатори в часті і продавали місцевим. Компанія смівучись перейшла до наступної бочки і туй Хоббіт зрозумів, ош мусить збігати у туалет, бо од сміху могла статись біда.
- Іван Іванович, а де туй мож попішкати?
- Адде туй. Йдеш по коридору до конця і пак наліво. Пройдеш три повороти направо і завернеш у четвертий. Пак зліва через двадцять мертів поворот наліво і пак прямо. В конци коридору буде бударь. Там можеш попішати.
Хоббіт танцюючою походкою побіг глядати туалет, на ходу коментуючи дорогу: «Три направо. Два наліво. Тридцять метрів. Стіна. Поворот наліво. Тепирь лем направо. До конця коридору. Дорога ся розходить у два боки. Який вибрати? Йуй, як сцяти хочу! Вправо!. Тупік. Назад. Наліво. Знову наліво. Два повороти напрво. Тупік.»
І туй до Хоббіта прийшла думка, од якої вун нараз протверезів і перехтів сцяти. Вун ся заблудив у кілометрових винних подвалах.
Хоббіт стояв у темному коридорови і згадував дорогу, якою вун біг. Айбо нич не приходило йому у голову. Од сього вун зачинав ся бояти за своє будущєє. Знову підступно виникло бажання сцяти. Подумавши, ош нико його ітак не видить, Хоббіт попішав у углови. Од сього його настроєніє ся поліпшило і голова стала думати майчітко. Хоббіт згадав, ош колись у дєтстві ходив на спортивноє орієнтірованіє і зачав думати, як мож ся орієнтувати у замкнутому пространстві. Провіривши всі кармани, вун увидів, ош у нього є зажигалка за шість гривень і швейцарський ножик, який чому подарили на роботі.
Не густо, - подумав Хоббіт і почав рухатись по коридору, мацаючи стіни.
Хоббіт так довго ходив по подвалах, што вже не муг уповісти, день на улици, чи ужек ніч. Вун вже думав, што побував у вшитких тупіках і знає вшиткі коридори. Хоббіт не іспользовав за жигалку, бо думав, ош його очі привикнуть до темноти і вун буде дашо видіти. Ай де там. Було темно, ги у негра у гузиці і Хоббіт мусив йти напомацки. Раз чи два йому ся виділо, ош в конци коридора було світло. Айбо то було лем його воображеніє.
Змучившись Хоббіт присів пуд стінов, оби мало одпочити. Вун вспоминав свою маленьку хижку і дав собі слово, ош як ся убере з підвалів, то нигда більше не буде пити. Права рука опустилась на землю і Хоббіт відчув у руці штось малоє і круглоє. Запаливши світло вун увидів, ош тримає у руці стару дуґовку до бочки. На нів було штось написано. Айбо і не по чеськи і не по мадярськи. Хоббіт зрозумів, ош йсе даяка антикварна дуґовка.
Но! Супер! Зачну колекціонувати дуґовки!
Хоббітови стало веселіше од мислі, што він зачне збирати дуґовки до бочок і пляшок. Вун сидів і у любувався находкою, поки за жигалка не нагрілась і не обпалила пальці. Вогонь згас, айбо у Хоббіта у очах дале стояла картинка з дивними надписами на дуґовці.
Ко і для чого зробив сякоє чудо? Мож подумати, ош вона чарівна - подумав Хоббіт.
Вун даже не подозрівав, ош наскільки вун близький од істини.
Хоббіт посидів ще мало і, одчувши прилив сил, піднявся і пішов дале шукати вихід.
Смуглов
Хоббіт помале йшов по коридору, все думав учи про свою находку. І туй вун учув з-за угла, як кось го позвав:
- Товаріщь!
Од страху гузиця Хоббіта так ся зжала, што у дірку не могла би пролізти даже молекула.
- Ко туй????
- Товаріщь! Єсть закуріть?
Почувщи про цигаретлики, Хоббіт ся розслабив. Злі духи би не просили закурити.
- Нема. Я не курю. Айбо маву зажигалку.
- Да нєт. Зачєм мнє зажігалка, єслі нєт сігарєт.
- Мож чай покурити.
- А єсть чай?
- Ніт.
- Ну вот.
Хоббіт задумався, що ще можу покурити, кідь ниє сигарет і чаю. Айбо нич не приходило у голову.
- А ви ко? - спитав Хоббіт
- Я? Даже не знаю уже. Когда-то я бил начінающім геологом. Звалі мєня Сєргєй Владіміровіч Смуглов. Прієхал із Лєнінграда на практіку в 1979 і заблуділся в етіх пєщєрах. С тєх пор ні разу нє відєл нєба.
Хоббіту стало мало не по собі, коли вун подумав, ош теж так може заблудитись, як сись мацкаль і ходити десятками років по подвалах.
- А ви давно заблуділісь?
- Недавно. Пили-сьме вино і я ся заблудив.
- Ясно. А я еще потєрял очєнь важную для мєня вєщь. Вєщь, раді которой я і полєз в еті пєщєри.
- Яку?
- Волшебную пробку.
- Яку сяку волшебну пробку? - Хоббіту стало мало жарко і він намацав дуґовку у жебі.
- Волшебная пробка. Єслі ей закрить бочку, то в бобчкє нікогда не закончітся віно. Ви нє відєлі случайно?
Хоббіт мало не подскочив, розумів учи, ош у нього з чарівною дуговкою вже нигда ся не закончить вино.
- Но. Йсе якась казка. Не буває такої дуґовки.
- Мнє нє нравітся тембр твоєго голоса. Очєнь уж ти взволнован. Давай-ка ми провєрім твоі кармани.
- Нич я не взволнован. І ниє чого лазити по моїх жебах.
- Виворачівай кармани! Я тєбє нє вєрю!
Смуглов придвинувся до Хоббіта і зачав пхати до нього свої руки.
- Забери свої шарпантьови, - криктув Хоббіт.
- Отдай пробку!
- Так тти дораз отдам, што ся посереш!
Айбо Смуглов не зупинявся і ліз до Хоббітових жебів.
- Бога тти того мацкальського! - крикнув Хоббіт і копнув Смуглова по яйцях.
Від удару Смуглов заскавучав ги пес і зачав скакати на п’ятках, оби яйця перестали боліти. Скориставшись паузою, Хоббіт рванув по коридору. Страх, ош у нього заберуть чарівну дуґовку додавав йому сил і вун летів по подвалах. Хоббіт біг і чув, як у далині затихають воплі Смуглова. Дале і дале біг Хоббіт по прямій і скоро увидів, як у конци коридора блиснуло світло. Вихід. Змучений Хоббіт убіг на улицю з холодних пивниць. Врятований!
У гостях у ведмідя Бьорна.
Хоббіт помале звик до сонця і почав позерати, де вун є. Зліва гора. Справа дорога. Прямо - пост ДАІ. Хоббіт зрозумів, ош виліз із пивниць ужек у Мукачеві. Обсталось йому лем найти своїх цімборів-чабанів. Йсе не було важко, бо вни казали, ош переночувуть у свого колеги Ведмідя. По настоящому його звали Степан Степанович Горват і вун робив бухгалтером у МРЕО. Яйбо як навечур ся напивав водки з бьорном, то ревав вночи, ги Ведмідь. Того вшиткі го називали вадь Ведмідьом, вадь Бьорном.
Хоббіт подойшов до поста ДАІ і спитав гаішників, де жиє Ведмідь. За двадцять гривень гаішники повіли Хоббітови адресу.
Чабани ся так зрадували увидіти Хоббіта ізясь, што мало не задушили го, обнімавучи. Хоббіт радісно упив погарчик вина і розказав свою історію. Айбо нич не повів про чарівну дуґовку. Ко знає, што у тих чабанів у мислях.
Із розказів чабанів Хоббіт зрозумів, ош вун був у подвалах тиждень і ош його вшиткі шукали. Ведмідь перезвонив на винзавод і сказав, ош пропажа ся знайшла.
Мандрівники пили вино і думали, ош што чинити дале.
- Мож пуйти на даякоє кофе у Красний Дракон, - пувів Федя
- А там кофе файноє?
- Но. Кофе!
- Йдеме.
У Красному Драконови вшиткі пушли танцювати, лем Хоббіт пуйшов увидіти, як бавлять у більярд. Вун не знав, ош на більярдови бавили цімбори Шарканя. Хоббіт упив пива і розговорився із нима. І мав неосторожность пувісти, ош йдуть бити Шарканя. Тоті цімбори хтіли ужек увести Хоббіта на улицю оби поговорити. Хоббіт покликав своїх. Обстановка ся накаляла.
Лем єден Ведмідь ся не волновав. Вун позвонив орлам у МРЕО. Тоті позвонили другим орлам у ДАІ. Тоті позвонили третім орлам у міліцію. Через дисять минут тоті треті орли ужек були у Красному Драконі. Ведмідь упив зі старшим міліціштою погарчик і тоті забрали шарканьових цімборів і одвезли у відділок. А наші мандрівники дло рана пили пиво, бавилися у більярдж і танцювали з файними тьотями. Так орли врятували їх.
(Дале кіно ся знімає у стилі Квентіна Тарантіно. Гиби за 10 минут вшитких убивають і кіно ся заканчує).
Хустські ельфи.
По дорозі наші мандрівники зайли побзерати на долину нарцисів. Там вни ся повадили з туристками із рускоговорящими чєлюстями, які хтіли зробити груповоє фото в чичках. Хоббіт унь мусив укусити єнну за гузицю, оби вни не топтали нарцисув. Єнним словом повеселились.
У Хусті Василь ся бояв попасти на очі строітєльнів бригаді, яка ся називала “Хустські Ельфи”. Василь був із ними якось на зароботках і спалив генератор. Тому вни дуже швидко пройшли Хуст і хустські ельфи їх не увіділи.
Шаркань
Подойшовши пуд Говерлу цімбори зловили Шарканя. Вни тримали го і не знали, ош што із ним зробити. Хоббіт згадав про чарівну дуговку і задів її Шарканю у гузицю. Тот вмер. І вшиткі його слуги умерли. І пси умерли. Чабани позбирали вівці і заонанджили токан із бринзов. А дуговку Хоббіт забрав собі.
Хоббіт тиждень празднував із чабанами. Пак сів у автобус і вернусвя дому. А вдома увидів, ош отпуск пройшов, а вун не посадив крумплі. Єнно му радувало серце. Ош із чарівною дуговкою вино нигда ся не кончало.
Кониць.
Хоббіт, або на Говерлу і назад
Хоббіт
Недалеко од Ужгорода за Перечином є невеликоє село Зарічево. Там все було тихо і дуже мирно. Жили там добрі зарічани, які ходили на гриби і радувалися життю. Жив серед них хлопіць Женя, який все мав даякоє новоє хоббі. То вун марки збирав. То етикетки од жвачок Турбо. Тому його вшиткі зачали називати Хоббіт. Женя був невисоки і худий. Жив Хоббіт сам у малів хижі і рідко запрошував когось до себе у гості, бо ся бояв, ош дако вкраде його колекції. Лем бувало ош до нього заходив його цімбор Федак з Ужгорода, коли йшов на гриби до Великого Березного. То ся стало і цього разу…
Хоббіт сидів у неділю на улиці на лавиці і позерав, як жіночки йшли з церкви. Ніжноє весняноє сонце гріло Хобітови писок, об чого вун почувався щасливим. Хоббіт ужек упив другоє пиво і думав йти за третім, як до його двору під’їхав його цімбор Федак. Федака не мож було назвати худим й се давало йму можливість упити бульше од вшитких. Вун ходив у сірій куртці і постійно розносив п’яних цімборів дому. Тому його називали «Федак-чарівник», вадь «Шоні Сірий».
Шоні Сірий подойшов до Хобіта:
- Йоу, як ся маєш?
- Одпочиваву. А ти як? Суть гриби?
- Ніт. Ушитко обійшов-ім і никус нич. Даш води ся напити?
- Айно.
Хобіт пушов до хижі за водов. А Шоні Сірий тим часом утягнув з жеба перманентний маркер і написав на капурі малими буквами, ош «туй був Шоні». Дале ми узнаємо, ош то не було просто так і йсе був таємний знак. Айбо вшитко по порядку.
Хоббіт приніс Шонійові води і тот ся напив. Пак утер руков писок і запитав Хобіта:
- Будеш дагде нись йти?
- Де до фраса? Ужек упив-ім і за руль не сяду. А завтра на роботу не треба, бо у нас на заводі шатдаун на два тижні. То буду лем собі вино цицяти.
- Файно, ош маєш два тижні отпуска. Може ся дашо цікавоє стане.
- Туй нигда нич цікавого ниє.
- Нигда не кажи нигда. Мушу ужек йти, бо маву ше на базар зайти розсаду купити. А ти позерай навколо. Може ся штось і стане файноє.
- Туй нигда нич ся не стає…
Гості
Хоббіт сидів ввечері у хижі, позерав телевізор і думав, што робити дале. Вун ужек нись упив чотири пива і пиво ся закончило. Мож було пуйти у генделик і купити пива. Вадь у пивницю за вином. Йсе була дилема, яку вун мусив рішити. Роздуми Хоббіта перервав стук у двері. Хоббіт никого не чекав і дуже ся зчудував. Спочатку вун рішив, ош никому не одкриє. Айбо у двері зачали дуркати ногов. Мусай було отворити. Хоббіт устав з дівана і пушов отворяти.
Не устиг Хоббіт отворити двері, як до хижі увірвався незваний гість. Вун був невисокого росту. Мало небритваний і у гУні. З порогу гість зачав говорити:
- Добридинь. Як ся маєш?
- До того, як ісь подуркав у двері, то було май файно.
- Но перебач. Увидів-ім тайний знак на капурі і зайшов-ім. Я Василь з Великих Лучок. Маєш дашто упити?
- Я - Хоббіт. Хочеш воду?
- Мачка най тти воду п’є. Маєш вино даякоє?
- Ізабелу.
- Най буде. І шовдаря наріж, бо мало ся змучив у електичці.
Од такої наглості Хоббіт мало не скам’янів. Айбо вун був порядний заричанин і не міг угнати гостя просто так. Лем кидь той ся напиє і дашто глупоє уповість. На ватних ногах Хоббіт пішов у пивницю за вином. Єдиноє, што його мало веселило - ош дилему з пивом і вином вирішено.
Не устигли вни упити по погарчику вина і закусити шовдарьом з в’єтнамської свині, як у двері ізясь подуркали. Хоббіт аж пудскочив. Василь лем хитро на нього побзерав і вказав руков на двері, оби той отворив.
На порозі стояли ще двоє у гУнях.
- Добрий вечур. Ми Федя і Пішта з Великої Доброні. Ми не опоздали?
- Думаву, ош опоздали.
- Но най бде і так. Ми доженеме.
Нові гості отодвинули Хоббіта набік і зайшли до хижі. Файно поставленими носами вни одразу учули запах вина і шовдаря і пройшли у перенню комнату. Хоббіт лем ся усміхнув і пішов за новими погарами.
Не устигли нові гості щикнути од поприги, якою заїдали солонину з вином, як у двирі ізясь подуркали. Хоббітови ужек було все рівно і вун пішов отворяти. На улици стояли нараз десять чабанів в гУнях.
- Добрий вечур. Ми не опоздали?
- Опоздали!!!
- Но нич. Доженеме. Давайте ся знакомити. Іштван і Лоці, Дюрі і Мішо, Дюси і Дюло, Іван і Стьопа, Йончі і Вова.
- Йтак вас не запомню.
Гості пройшли до передньої комнати, захопивши на ходу погари на вино.
Но йсе ся зачала п’янка. Хоббіт лем устигав у пивницю бігати за вином. А шовдарі і пикниці вшиткі вже були на столови.
І туй у двирі ізясь подуркали. Хоббіт якраз розповідав історію, як вун проводив інвентаризацію і дуже не хтів йти отворяти. Айбо мусай. Вун пушов до двері і отворив. На порозі стояла циганка Ілдика з Радванки. Вона йшла на електичку і почула, ош у Хоббіта весело. Подумала, ош не гріх зайти і дашо попросити. Побзеравши на Хоббіта вна почала до нього затягувати свою пісню:
- Добр-и-ий ди-инь. Не дасте ма-а-ало дашо пару гри-и-ивень? Маву двайця-я-ять діточ-о-о-к і не маву што їсти-и-и-и.
- Іди у гузицію!
Хоббіт зачинив перед циганкою двері і побіг дорозказати історію про інвентаризацію.
Йсе була моцна п’янка…
У подорож
Ранок. Хоббіт лежав межи міхами з крумплями, які збирався посадити пуд час отпуска. Сонце безжально світилу му у голову, вивітрюючи останні залишки вологи з роту. Од того губи Хоббіта були стягнуті ги у курки гузиця. Хоббіт отворив єнно око і нараз закрив, бо сякого яркого світла він не міг витримати. Голова ся так розкалувала, гиби у нів сто циганів кували подкови коням. Було такоє чуство, гиби у рота насрали і насцяли не лем мачка, а й пес, кінь і дві зебри. Хоббіт вирішив ще трохи полежати, оби нараз не умерти. Айбо сонце робило свою роботу і сегінь мусив почати рухатись у тіньочок. Крок за кроком він просувався у бік хижі, мріючи про погарчик вина. Він просто не помнив, ош вшиткоє вино вчора упили.
У хижі його чекав сюприз. Побиті погари, розіллятоє на подаментови вино, шкурки од солонини і квашених огірків у горшках з гераніями на подоконниках. У кріслі сидів Шоні Сірий. Він позерав на бідного Хоббіта і улибався. «Лем у казках», повів Шоні Сірий.
- Што лем у казках?
- Лем у казках гості за собою убиравуть. А у життю сам мусай за ними вшитко мити.
- Што вчора було? Нич не помню!
- Були учора у тебе чабани з-пуд Говерли.
- Якої Говерли?
- Ти чинь вшитко забув?
- Нич не помню. Маєш даякоє вино, оби ми стало легше?
- Ніт. Маву коняк ужгородський. Вуйко ми працює на заводі, то ми все принесе у пляшці од кока-коли.
- Давай!
Хоббіт приклався до двохлітрової пляшки коняку і з кожним ковтком до нього ся вертала пам’ять.
- А нашто вони приходили?
- То я їм подав знак.
- Нашто?
- Вни йдуть у далеку путь до Говерли. І мусай мати даякого шіковного.
- А нашто їм тота Говерла?
- Се нащадки старовинного роду чабанів, які пасли вівці пуд Говерлою ще до всесвітнього потопу. Айбо якось прийшов на їх землю мадярський чабан. Тот чабан був злий ги дракон. Айбо не тому був злий, шо мадяр. А тому, шо просто злий. Так його і прозвали Шаркань, што по мадярськи значить Дракон. І тот Шаркань угнав вшитких чабанів з-пуд Говерли. І розбрелися вни по цілому Закарпаттьови. Дахто жиє у Великій Доброні. Дахто у Лалові. А головний їхній Василь жиє у Великих Лучках. Вчора йому єнна циганка на ГІДови уповіла, ош час прийшов. Ош мож йти угнати Шарканя, забрати свої вівці і дале позерати по пів року на нічноє небо у Карпатах.
- А нашто їм я?
- Но тать оби було з кого ся посміяти. І за пивом у магазин одправити. Тому збирайся у дорогу. Доїдеш електричков до Ужгорода. Вни тя там зустрінуть і пересядете на маршрутку до Мукачева.
- А як я не хочу нигде йти?
- Но то вни йше раз прийдуть у гості. Лем на цілий тиждень.
- Розуміву. Збиравуся.
У подвалах Середнього
У дорозі до Ужгорода не відбулось нич цікавого. Ковбойсмька електрчка опоздала на пув гОдини. Хоббіт устиг упити пиво, од чого його здоровля і настроєніє поліпшилися у двадцять п’ять раз. Вун сів у вагон і зібрався поспати. Електричка рушила і туй Хоббіт зачав переживати. Він не міг вспомнити, чи уключив телевізор з розетки. У сяких важких роздумах він доїхав до Ужгорода і даже хотів ся повернути на ців же електричці назад. Айбо на перонови його чекали нові друзі. Вни ужек поправили здоровля і голосно розказували анекдоти. Хоббіт зрозумів, ош телевізор зачекає до його повернення.
- Як ся маєш? - спитав Василь
- Уже ліпше. А ви як ісь те ся маєте?
- Дубрі. Маєш гроші?
- А што?
- Нич. Ми потратили на пиво і не хватає нам на маршрутку до Мукачева.
- У мене теж мало.
- Но то бдеме просити марштурчика, оби нас повіз так.
Вни пушли на автовокзал і зачали проситись до маршрутчика. Айбо тот був невблаганний і сказав, ош довезе їх лем на кулько мавуть грошей. Порахувавши свої фінанси мандрівники зрозуміли, ош їх довезуть лем до Середнього, а дале прийдеться йти пішки. Василь подумав мало і сказав:
- Йсе навіть ліпше. Маву цімбора в Середньому. Іван Іванович. Робить главним технологом на винзаводі. Може нас завести у винні подвали. Вина ся напробуєме.
Компанія радо поддержала таку ідею і позалазили у маршрутку.
В Середньому Василь повів вшитких прямо до винзаводу і на проходні позвав свого цімбора, з яким вни разом служили у Казахстані. Цімбор радо зустрів ушитих і повів на екскурсію по пивницях. Йсе було ги у казці. Холодні пивниці. Вино білоє. Вино челленоє. Вино ружеве. Сладкоє. Сухоє. Всякоє.
(Туй зробиме паузу, бо авторові так ся захтіло вина, што мусив піти собі мало упити.
...
Упив. Мож продовжати.)
Пройшовши дас тридцять бочок, компанія ужек даже забула про Говерлу і Шарканя. Василь із Іваном Івановичом згадували, як вни у Казахстані перед дємбельом крали радіатори в часті і продавали місцевим. Компанія смівучись перейшла до наступної бочки і туй Хоббіт зрозумів, ош мусить збігати у туалет, бо од сміху могла статись біда.
- Іван Іванович, а де туй мож попішкати?
- Адде туй. Йдеш по коридору до конця і пак наліво. Пройдеш три повороти направо і завернеш у четвертий. Пак зліва через двадцять мертів поворот наліво і пак прямо. В конци коридору буде бударь. Там можеш попішати.
Хоббіт танцюючою походкою побіг глядати туалет, на ходу коментуючи дорогу: «Три направо. Два наліво. Тридцять метрів. Стіна. Поворот наліво. Тепирь лем направо. До конця коридору. Дорога ся розходить у два боки. Який вибрати? Йуй, як сцяти хочу! Вправо!. Тупік. Назад. Наліво. Знову наліво. Два повороти напрво. Тупік.»
І туй до Хоббіта прийшла думка, од якої вун нараз протверезів і перехтів сцяти. Вун ся заблудив у кілометрових винних подвалах.
Хоббіт стояв у темному коридорови і згадував дорогу, якою вун біг. Айбо нич не приходило йому у голову. Од сього вун зачинав ся бояти за своє будущєє. Знову підступно виникло бажання сцяти. Подумавши, ош нико його ітак не видить, Хоббіт попішав у углови. Од сього його настроєніє ся поліпшило і голова стала думати майчітко. Хоббіт згадав, ош колись у дєтстві ходив на спортивноє орієнтірованіє і зачав думати, як мож ся орієнтувати у замкнутому пространстві. Провіривши всі кармани, вун увидів, ош у нього є зажигалка за шість гривень і швейцарський ножик, який чому подарили на роботі.
Не густо, - подумав Хоббіт і почав рухатись по коридору, мацаючи стіни.
Хоббіт так довго ходив по подвалах, што вже не муг уповісти, день на улици, чи ужек ніч. Вун вже думав, што побував у вшитких тупіках і знає вшиткі коридори. Хоббіт не іспользовав за жигалку, бо думав, ош його очі привикнуть до темноти і вун буде дашо видіти. Ай де там. Було темно, ги у негра у гузиці і Хоббіт мусив йти напомацки. Раз чи два йому ся виділо, ош в конци коридора було світло. Айбо то було лем його воображеніє.
Змучившись Хоббіт присів пуд стінов, оби мало одпочити. Вун вспоминав свою маленьку хижку і дав собі слово, ош як ся убере з підвалів, то нигда більше не буде пити. Права рука опустилась на землю і Хоббіт відчув у руці штось малоє і круглоє. Запаливши світло вун увидів, ош тримає у руці стару дуґовку до бочки. На нів було штось написано. Айбо і не по чеськи і не по мадярськи. Хоббіт зрозумів, ош йсе даяка антикварна дуґовка.
Но! Супер! Зачну колекціонувати дуґовки!
Хоббітови стало веселіше од мислі, што він зачне збирати дуґовки до бочок і пляшок. Вун сидів і у любувався находкою, поки за жигалка не нагрілась і не обпалила пальці. Вогонь згас, айбо у Хоббіта у очах дале стояла картинка з дивними надписами на дуґовці.
Ко і для чого зробив сякоє чудо? Мож подумати, ош вона чарівна - подумав Хоббіт.
Вун даже не подозрівав, ош наскільки вун близький од істини.
Хоббіт посидів ще мало і, одчувши прилив сил, піднявся і пішов дале шукати вихід.
Смуглов
Хоббіт помале йшов по коридору, все думав учи про свою находку. І туй вун учув з-за угла, як кось го позвав:
- Товаріщь!
Од страху гузиця Хоббіта так ся зжала, што у дірку не могла би пролізти даже молекула.
- Ко туй????
- Товаріщь! Єсть закуріть?
Почувщи про цигаретлики, Хоббіт ся розслабив. Злі духи би не просили закурити.
- Нема. Я не курю. Айбо маву зажигалку.
- Да нєт. Зачєм мнє зажігалка, єслі нєт сігарєт.
- Мож чай покурити.
- А єсть чай?
- Ніт.
- Ну вот.
Хоббіт задумався, що ще можу покурити, кідь ниє сигарет і чаю. Айбо нич не приходило у голову.
- А ви ко? - спитав Хоббіт
- Я? Даже не знаю уже. Когда-то я бил начінающім геологом. Звалі мєня Сєргєй Владіміровіч Смуглов. Прієхал із Лєнінграда на практіку в 1979 і заблуділся в етіх пєщєрах. С тєх пор ні разу нє відєл нєба.
Хоббіту стало мало не по собі, коли вун подумав, ош теж так може заблудитись, як сись мацкаль і ходити десятками років по подвалах.
- А ви давно заблуділісь?
- Недавно. Пили-сьме вино і я ся заблудив.
- Ясно. А я еще потєрял очєнь важную для мєня вєщь. Вєщь, раді которой я і полєз в еті пєщєри.
- Яку?
- Волшебную пробку.
- Яку сяку волшебну пробку? - Хоббіту стало мало жарко і він намацав дуґовку у жебі.
- Волшебная пробка. Єслі ей закрить бочку, то в бобчкє нікогда не закончітся віно. Ви нє відєлі случайно?
Хоббіт мало не подскочив, розумів учи, ош у нього з чарівною дуговкою вже нигда ся не закончить вино.
- Но. Йсе якась казка. Не буває такої дуґовки.
- Мнє нє нравітся тембр твоєго голоса. Очєнь уж ти взволнован. Давай-ка ми провєрім твоі кармани.
- Нич я не взволнован. І ниє чого лазити по моїх жебах.
- Виворачівай кармани! Я тєбє нє вєрю!
Смуглов придвинувся до Хоббіта і зачав пхати до нього свої руки.
- Забери свої шарпантьови, - криктув Хоббіт.
- Отдай пробку!
- Так тти дораз отдам, што ся посереш!
Айбо Смуглов не зупинявся і ліз до Хоббітових жебів.
- Бога тти того мацкальського! - крикнув Хоббіт і копнув Смуглова по яйцях.
Від удару Смуглов заскавучав ги пес і зачав скакати на п’ятках, оби яйця перестали боліти. Скориставшись паузою, Хоббіт рванув по коридору. Страх, ош у нього заберуть чарівну дуґовку додавав йому сил і вун летів по подвалах. Хоббіт біг і чув, як у далині затихають воплі Смуглова. Дале і дале біг Хоббіт по прямій і скоро увидів, як у конци коридора блиснуло світло. Вихід. Змучений Хоббіт убіг на улицю з холодних пивниць. Врятований!
У гостях у ведмідя Бьорна.
Хоббіт помале звик до сонця і почав позерати, де вун є. Зліва гора. Справа дорога. Прямо - пост ДАІ. Хоббіт зрозумів, ош виліз із пивниць ужек у Мукачеві. Обсталось йому лем найти своїх цімборів-чабанів. Йсе не було важко, бо вни казали, ош переночувуть у свого колеги Ведмідя. По настоящому його звали Степан Степанович Горват і вун робив бухгалтером у МРЕО. Яйбо як навечур ся напивав водки з бьорном, то ревав вночи, ги Ведмідь. Того вшиткі го називали вадь Ведмідьом, вадь Бьорном.
Хоббіт подойшов до поста ДАІ і спитав гаішників, де жиє Ведмідь. За двадцять гривень гаішники повіли Хоббітови адресу.
Чабани ся так зрадували увидіти Хоббіта ізясь, што мало не задушили го, обнімавучи. Хоббіт радісно упив погарчик вина і розказав свою історію. Айбо нич не повів про чарівну дуґовку. Ко знає, што у тих чабанів у мислях.
Із розказів чабанів Хоббіт зрозумів, ош вун був у подвалах тиждень і ош його вшиткі шукали. Ведмідь перезвонив на винзавод і сказав, ош пропажа ся знайшла.
Мандрівники пили вино і думали, ош што чинити дале.
- Мож пуйти на даякоє кофе у Красний Дракон, - пувів Федя
- А там кофе файноє?
- Но. Кофе!
- Йдеме.
У Красному Драконови вшиткі пушли танцювати, лем Хоббіт пуйшов увидіти, як бавлять у більярд. Вун не знав, ош на більярдови бавили цімбори Шарканя. Хоббіт упив пива і розговорився із нима. І мав неосторожность пувісти, ош йдуть бити Шарканя. Тоті цімбори хтіли ужек увести Хоббіта на улицю оби поговорити. Хоббіт покликав своїх. Обстановка ся накаляла.
Лем єден Ведмідь ся не волновав. Вун позвонив орлам у МРЕО. Тоті позвонили другим орлам у ДАІ. Тоті позвонили третім орлам у міліцію. Через дисять минут тоті треті орли ужек були у Красному Драконі. Ведмідь упив зі старшим міліціштою погарчик і тоті забрали шарканьових цімборів і одвезли у відділок. А наші мандрівники дло рана пили пиво, бавилися у більярдж і танцювали з файними тьотями. Так орли врятували їх.
(Дале кіно ся знімає у стилі Квентіна Тарантіно. Гиби за 10 минут вшитких убивають і кіно ся заканчує).
Хустські ельфи.
По дорозі наші мандрівники зайли побзерати на долину нарцисів. Там вни ся повадили з туристками із рускоговорящими чєлюстями, які хтіли зробити груповоє фото в чичках. Хоббіт унь мусив укусити єнну за гузицю, оби вни не топтали нарцисув. Єнним словом повеселились.
У Хусті Василь ся бояв попасти на очі строітєльнів бригаді, яка ся називала “Хустські Ельфи”. Василь був із ними якось на зароботках і спалив генератор. Тому вни дуже швидко пройшли Хуст і хустські ельфи їх не увіділи.
Шаркань
Подойшовши пуд Говерлу цімбори зловили Шарканя. Вни тримали го і не знали, ош што із ним зробити. Хоббіт згадав про чарівну дуговку і задів її Шарканю у гузицю. Тот вмер. І вшиткі його слуги умерли. І пси умерли. Чабани позбирали вівці і заонанджили токан із бринзов. А дуговку Хоббіт забрав собі.
Хоббіт тиждень празднував із чабанами. Пак сів у автобус і вернусвя дому. А вдома увидів, ош отпуск пройшов, а вун не посадив крумплі. Єнно му радувало серце. Ош із чарівною дуговкою вино нигда ся не кончало.
Кониць.