Мова у світі Сапковського
Originally posted by tin_tina at Мова у світі Сапковського
Мова у світі Сапковського
Ні-ні, це ще далеко не обіцяний проект перекладу, ані навіть не його частина. Перш, ніж братися за «Сезон бур», а, може, «Буремний сезон»?, я ще мушу виконати чимало інших робіт. Прийняти захист курсових у третьокурсників, всерйоз взятися за чимале програмістське замовлення, яке врешті таки є (тьху-тьху, щоб не наврочити), довичитати і викласти на сайт «Дівчат з Новолипок» і «Райську яблуню» в українському перекладі (видано наприкінці 80-х, сподіваюся, що численні поклонниці «Повнолітніх дітей» зацікавляться цією дилогією, не те, щоб Поля Гоявічинська була польською відповідницею Ірини Вільде, а все-таки... жили в один час і в літературному сенсі багато що їх об’єднувало), ну й тоді щойно...
Вже не кажу про те, що по дорозі до того блаженного періоду нас може чекати чимало нових потрясінь, живемо-ж бо в «часі зневаги» і жорстоких чудес... Хто його знає, чи за кілька тижнів буде комусь діло до Сапковського і його перекладу українською мовою.
Тому ще одну вступну заувагу вкупі з ілюстрацією я дозволю собі таки зараз. Йтиметься про мову, як мову оригіналу, так мову світу саги - і про мову перекладу заодно.
Чомусь я раніше не мала нагоди повністю прочитати відьмацьку сагу так, як її написав (і пізніше трохи підправив) сам автор. Зараз намагаюся це надолужити і вже впевнено можу сказати: значну частину літературної вартості цього справді непересічного твору становлять дуже характерні для польської літератури мовні ігри. Їх не так легко відтворити в перекладі, навіть при лексичній близькості мов та реалій. Хоч-не-хоч, а доведеться вдаватися до усіляких новотворів.
От, наприклад, таке: як в багатьох інших фантазійних світах, мешканці саги різного роду і племені мають спільну мову. Нею послуговуються люди й ельфи, гноми, дріади, краснолюди і хто там ще той світ замешкує. Подібне, звісно, траплялося і в реальності, але в нас це завжди була конкретна мова конкретного народу: грецька, латинь, німецька, англійська чи ще яка. Може, того народу вже й не існувало в часи міжнародного вжитку його мови, як латинян в часи блиску й хвали латині, але колись-таки він був.
Натомість, у фантастиці загальна чи спільна мова нікому конкретному не належить, вона загальна та й вже. Однак називати її просто «спільною» якось не хочеться, я б воліла цікавіше слово. У перекладі Дж.Мартіна, виконаному В.Бродовим, вживається слово «посполита», я б охоче його запозичила, якби не одна обставина. Слово «посполитий» в українській мові має дещо негативний відтінок «простонародного», «простацького», а навіть «вульгарного». Спільної мови це ніскільки не стосується.
Майже випадково спало мені на думку слово «загальниця». Ні, я його не придумувала: в релігійному календарі так називають період, коли в усі дні тижня можна їсти скоромні страви. Давайте спробуємо називати спільну мову «загальницею», це, принаймні, вийде небанально.
Гаразд, загальниця загальницею, а все-таки кожне плем’я, окрім «домашньої» мови, вживає також власний діалект цієї самої загальниці. Як подумати, ідеальна ситуація саме для українського перекладача - важко знайти кращу нагоду для демонстрації лексичних багатств мови перекладу. Скажімо, архаїчну мову лучниці Мільви Баррінг добре б відтворювати з домішкою поліського діалекту (і за змістом пасує, вона ж, за власним визнанням, і є лісовичкою); одна з брокілонських дріад, та сама, що ще не забула свого людського імені, розмовляє чимось таким, що вже і в оригіналі підозріло нагадує суржик - а в перекладі вже й Бог велів вжити тут говірку українсько-білорусько-російського пограниччя.
Ба, якби я це все вміла! Я ж хіба в галицькому діалекті сяк-так орієнтуюся. От на приведеному далі уривку я цей діалект і спробую. Так воно вже історично вийшло, що конотації з виразом «визволителі братів і земляків» у нас однозначні, хоча ця нехитра гра не раз в історії розігрувалася, та й досі актуальна..
Словом, це уривок з «Часу зневаги», коли каедвенські вояки намагаються зрозуміти, з ким мають битися і що то взагалі за війна.
***********************************************************************************************************************************************
«Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгорнець, відхилив запону намету, ввійшов, тяжко відсапуючи і гнівно буркочучи. Десятники зірвалися з місць, прибираючи військові постави і міни. Зивік вправно накинув кожух на барильце горілки, що стояло серед сідел, - доки ще зір сотника не встиг призвичаїтися до напівтемряви. Йшлося не про те, щоб Дігод був затятим противником спиртного на службі чи в таборі, а швидше про те, щоб врятувати бочечку. Прізвисько сотника виникло не так спроста - ходили чутки, що він при сприятливих обставинах спроможний хвацько і приголомшливо швидко вижльопати півгорнця паленки. Казенне жовнірське горня вмісту кварти сотник вихиляв як півквартівку, одним махом, і рідко коли мочив собі при тому вуха.
- Ну і як, пане сотнику? - спитав Боде, десятник стрільців. Що там врадила вельможна кадра? Які накази? Границю переходимо? Кажіть!
- Зараз, - застогнав Півгорнець. - Але й пражить, холєра б його втяла... Зараз все вам викладу. Але наперед дайте чого напитися, бо горло мені всохло на попіл. І не брешіть, що не маєте, бо горілкою несе від намету на верству. І чую, звідки несе. О, з-під того кожуха.
Зивік, пошепки кленучи, видобув барильце. Десятники збилися в тісну групу, задзвонили чарки і цинкові горнятка.
- Ааааах - сотник обтер вуса й очі. - Уууух, але ж паскудство недобре. Лий ще, Зивіку.
- Таже говоріть, - нетерпеливився Боде. - Яка команда? Йдемо на нільфгаардців чи далі стирчимо на границі, як бояри на весіллі?
- Палиться вам до бійки? - Півгорнець протяжно захарчав, сплюнув, тяжко присів на кульбаку. - Так вам пильно за границю, до Аедерну? В плечі тручає, га? Ото вовчики заядлі, тільки іклами блискати.
- А так, - холодно сказав малий Шталер, переступаючи з ноги на ногу. Обидві, як старий кавалерист, мав криві, наче обручі. - А так, пане сотнику. Таж п’яту ніч в чоботях спимо, для готовності. То й хочем знати, що то має бути. Або бійка, або назад у кріпость.
- За границю йдемо, - коротко сповістив Півгорнець. - Завтра, на світанні. П’ять хоругов, Бура першою. А тепер пильно слухати, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, наказали воєвода і вельможний пан марграф Мансфельд з Ард Карайгу, котрий просто від короля прибув. Наставте вуха, бо двічі казання казати не буду. А команда незвичайна.
В наметі запанувала тиша.
- Нільфгаардці Доль Ангру перейшли, - промовив сотник. - Вдусили Лірію, за чотири дні дійшли до Альдерсбергу, там у великій битві розбили на пляцок армію Демавенда. З маршу, по ледве шести днях облоги, взяли зрадою Венгерберг. Нині скорим кроком йдуть на північ, спихають війська з Аедірну до долини Понтару і до Доль Блатанни. До нас йдуть, до Каедвену. То команда для Бурої хоругви така: перейти границю і форсованим маршем йти на південь, просто до Долини Квітів. За три дні мус нам стати над рікою Дифною. Ще раз повторю: за три дні, значиться, риссю підемо. За річку Дифну - ані кроку. Ані кроку, ще раз кажу. Чекати, аж на тому боці покажуться нільфгаардці. З ними, пильно тепер слухайте, в сутички не вступати. Ні в які, зрозуміло? Навіть якби пробували річку перейти, то тільки їм показатися, знаки їм показати, щоб бачили, що то каедвенське військо.
В наметі зробилося ще тихіше, хоч видавалося, що вже тихіше і бути не може.
- Як же? - бовкнув врешті Боде. - Нільфгаарців не бити? На війну йдемо чи нє? Як же то, пане сотник?
- Команда така. Йдемо не на війну, а... - Півгорнць почухав шию, - а з братерською поміччю. Переходимо границю, щоб взяти під охорону людей з Верхнього Аедірну. Тьху, що я кажу... Не з Аедірну, іно з Нижньої Мархії. Так казав вельможний марграф Мансфельд. Так і так, говорив, Демавенд потерпів поразку, натягнув ноги і лежить, як довгий, бо правив зле і політику вів до дупи. І так вже з ним кінець і зі всім Аедірном. Наш король Демавендові много грошей позичив, бо йому поміч надавав, нічого такому добру пропадати, нині час нам то все забрати з процентом. Не можемо також допустити, щоб наші земляки і браття з Нижньої Мархії пішли в нільфгаардську неволю. Мусимо їх, там того, визволити. Бо то наші споконвічні землі, Нижня Мархія, колись під берлом Каедвену ті землі були і нині туди ж повертаються. Аж по річку Дифну. Так згодився наш милостивий король Хенсельт з Емгиром з Нільфгаарду. Але угода угодою, а Бура Хоругва має над річкою стояти. Втямили?
Ніхто не відповів. Півгорнець скривився, махнув рукою.
- А, срав пес, ні холєри ви не втямили. Та й не гризіться, бо і я ні мари не розібрав. Але для розуміння є Його Милість король, графи, воєводи і панове шляхта. А ми військо, ми слухаємо команди: дійти до річки Дифни за три дні, там стати і стояти як мур. І вже. Наливай, Зивіку.
- Пане сотник, - заїкнувся Зивік. - А що буде... Що буде, як військо з Аедірну опір ставитиме? Шлях загородить? Таже збройно через їх край ідемо. Що тоді?
- А як ті наші земляки і браття, - в’їдливо підхопив Шталер, - ті, що їх ніби визволяти маємо... Коли б почали з луків стріляти, каміння кидати? Ге?
- Маємо за три дні стати над Дифною, - з натиском промовив Півгорнець. - Не пізніше. Хто б нас хотів припізнити чи затримати, той ворог. А ворога мечами рознести треба. Але увага і пильність! Слухати наказ! Ні сіл, ні хат не палити, людям майна не відбирати, не грабувати, бабів не гвалтувати. Закарбувати в пам’яті собі й жовнірам, бо хто наказ зламає, на шибеницю піде. Воєвода з десять разів повторював: не йдемо, курва, з агресією, але з братською поміччю. Чого зуби щириш, Шталер? То наказ, пес би ригав твою маму! А тепер марш до десяток, всіх на ноги поставити, коні й упряж мають блищати, як місяць вповні. На передвечірку всі хоругви стануть до муштрунку, сам воєвода буде муштрувати з хорунжими. Як через котру десятку стиду наїмся, попам’ятає мене десятник, ой, попам’ятає. Руш!
Зивік останнім вийшов з намету. Мружачи очі засліплені сонцем, придивлявся до розгардіяшу, що запанував у таборі. Десятники поспішали до відділів, сотники бігали і кляли, шляхта, корнети й пажі плуталися під ногами. Спека була страшенна.
Зивік прискорив кроки. Проминув чотирьох прибулих вчора скальдів з Ард Карайгу, що сиділи в тіні під багато оздобленим наметом маркграфа. Скальди саме складали баладу про звитяжну військову операцію, про геній короля, розважливість старшини і мужність простих вояків. Як звичайно, робили це перед операцією, щоб не гайнувати часу.
- Вітали нас наші браття хлібом та ще й сіллю... - заспівав для спроби один зі скальдів. - Визволителів вітали хлібом та ще й сіллю. Гей, Графіре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!
Другий скальд підкинув риму, Зивік не розчув, яку.
Десятка, що отаборилася серед верб над ставом, зірвалася на його вигляд.
- Готуватися! - вереснув Зивік, стаючи настільки далеко, щоб його перегар не вплинув на мораль підлеглих. - Нім сонце на чотири пальці піднесеться, всі до перегляду! Все має блищати, як те сонце: зброя, риштунок, упряж, кінь теж! Буде муштрунок, як через когось стиду перед сотником наїмся, з дупи ноги повириваю такому синові! Марш!
- Битися йдемо, - здогадався їздовий Краска, швидко заправляючи сорочку в штани. - Битися йдемо, пане десятнику?
- А ти що думав? На танці на обжинки? Границю переходимо. Завтра на світанку наша Бура Хоругва виступає. Сотник не казав, в якому шику, але прецінь наша десятка першою піде, як все. Ну, скорше, руште дупи. Тьху, стій. Відразу скажу, бо потім, певно, часу не буде. То не звичайна воячка, хлопці. Вельможі якесь новомодне глупство видумали. Якесь визволення чи щось такого. Не йдемо ворога бити, але на ті, як їх там, наші споконвічні землі, з тою, як її там, братерською поміччю. Тому пильно слухайте, що скажу: людиськ з Аедірну не чіпати, не грабувати...
- Як же? - роззявив рота Краска. - Як же: не грабувати? А чим коней кормити будемо, пане десятнику?
- Пашу для коней грабувати, більше нічого. Але людей не сікти, хат не палити, поля не нищити... Стули писка, Краско! Тут тобі не громадське віче, тут військо, таку вашу мать! Наказу слухати, бо інакше на шибеницю! Наказ: не вбивати, не палити, баб...
Зивік урвав, замислився...
- Бабів, - закінчив через мить, - гвалтувати потиху і так, щоб ніхто не бачив».
Мова у світі Сапковського
Ні-ні, це ще далеко не обіцяний проект перекладу, ані навіть не його частина. Перш, ніж братися за «Сезон бур», а, може, «Буремний сезон»?, я ще мушу виконати чимало інших робіт. Прийняти захист курсових у третьокурсників, всерйоз взятися за чимале програмістське замовлення, яке врешті таки є (тьху-тьху, щоб не наврочити), довичитати і викласти на сайт «Дівчат з Новолипок» і «Райську яблуню» в українському перекладі (видано наприкінці 80-х, сподіваюся, що численні поклонниці «Повнолітніх дітей» зацікавляться цією дилогією, не те, щоб Поля Гоявічинська була польською відповідницею Ірини Вільде, а все-таки... жили в один час і в літературному сенсі багато що їх об’єднувало), ну й тоді щойно...
Вже не кажу про те, що по дорозі до того блаженного періоду нас може чекати чимало нових потрясінь, живемо-ж бо в «часі зневаги» і жорстоких чудес... Хто його знає, чи за кілька тижнів буде комусь діло до Сапковського і його перекладу українською мовою.
Тому ще одну вступну заувагу вкупі з ілюстрацією я дозволю собі таки зараз. Йтиметься про мову, як мову оригіналу, так мову світу саги - і про мову перекладу заодно.
Чомусь я раніше не мала нагоди повністю прочитати відьмацьку сагу так, як її написав (і пізніше трохи підправив) сам автор. Зараз намагаюся це надолужити і вже впевнено можу сказати: значну частину літературної вартості цього справді непересічного твору становлять дуже характерні для польської літератури мовні ігри. Їх не так легко відтворити в перекладі, навіть при лексичній близькості мов та реалій. Хоч-не-хоч, а доведеться вдаватися до усіляких новотворів.
От, наприклад, таке: як в багатьох інших фантазійних світах, мешканці саги різного роду і племені мають спільну мову. Нею послуговуються люди й ельфи, гноми, дріади, краснолюди і хто там ще той світ замешкує. Подібне, звісно, траплялося і в реальності, але в нас це завжди була конкретна мова конкретного народу: грецька, латинь, німецька, англійська чи ще яка. Може, того народу вже й не існувало в часи міжнародного вжитку його мови, як латинян в часи блиску й хвали латині, але колись-таки він був.
Натомість, у фантастиці загальна чи спільна мова нікому конкретному не належить, вона загальна та й вже. Однак називати її просто «спільною» якось не хочеться, я б воліла цікавіше слово. У перекладі Дж.Мартіна, виконаному В.Бродовим, вживається слово «посполита», я б охоче його запозичила, якби не одна обставина. Слово «посполитий» в українській мові має дещо негативний відтінок «простонародного», «простацького», а навіть «вульгарного». Спільної мови це ніскільки не стосується.
Майже випадково спало мені на думку слово «загальниця». Ні, я його не придумувала: в релігійному календарі так називають період, коли в усі дні тижня можна їсти скоромні страви. Давайте спробуємо називати спільну мову «загальницею», це, принаймні, вийде небанально.
Гаразд, загальниця загальницею, а все-таки кожне плем’я, окрім «домашньої» мови, вживає також власний діалект цієї самої загальниці. Як подумати, ідеальна ситуація саме для українського перекладача - важко знайти кращу нагоду для демонстрації лексичних багатств мови перекладу. Скажімо, архаїчну мову лучниці Мільви Баррінг добре б відтворювати з домішкою поліського діалекту (і за змістом пасує, вона ж, за власним визнанням, і є лісовичкою); одна з брокілонських дріад, та сама, що ще не забула свого людського імені, розмовляє чимось таким, що вже і в оригіналі підозріло нагадує суржик - а в перекладі вже й Бог велів вжити тут говірку українсько-білорусько-російського пограниччя.
Ба, якби я це все вміла! Я ж хіба в галицькому діалекті сяк-так орієнтуюся. От на приведеному далі уривку я цей діалект і спробую. Так воно вже історично вийшло, що конотації з виразом «визволителі братів і земляків» у нас однозначні, хоча ця нехитра гра не раз в історії розігрувалася, та й досі актуальна..
Словом, це уривок з «Часу зневаги», коли каедвенські вояки намагаються зрозуміти, з ким мають битися і що то взагалі за війна.
***********************************************************************************************************************************************
«Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгорнець, відхилив запону намету, ввійшов, тяжко відсапуючи і гнівно буркочучи. Десятники зірвалися з місць, прибираючи військові постави і міни. Зивік вправно накинув кожух на барильце горілки, що стояло серед сідел, - доки ще зір сотника не встиг призвичаїтися до напівтемряви. Йшлося не про те, щоб Дігод був затятим противником спиртного на службі чи в таборі, а швидше про те, щоб врятувати бочечку. Прізвисько сотника виникло не так спроста - ходили чутки, що він при сприятливих обставинах спроможний хвацько і приголомшливо швидко вижльопати півгорнця паленки. Казенне жовнірське горня вмісту кварти сотник вихиляв як півквартівку, одним махом, і рідко коли мочив собі при тому вуха.
- Ну і як, пане сотнику? - спитав Боде, десятник стрільців. Що там врадила вельможна кадра? Які накази? Границю переходимо? Кажіть!
- Зараз, - застогнав Півгорнець. - Але й пражить, холєра б його втяла... Зараз все вам викладу. Але наперед дайте чого напитися, бо горло мені всохло на попіл. І не брешіть, що не маєте, бо горілкою несе від намету на верству. І чую, звідки несе. О, з-під того кожуха.
Зивік, пошепки кленучи, видобув барильце. Десятники збилися в тісну групу, задзвонили чарки і цинкові горнятка.
- Ааааах - сотник обтер вуса й очі. - Уууух, але ж паскудство недобре. Лий ще, Зивіку.
- Таже говоріть, - нетерпеливився Боде. - Яка команда? Йдемо на нільфгаардців чи далі стирчимо на границі, як бояри на весіллі?
- Палиться вам до бійки? - Півгорнець протяжно захарчав, сплюнув, тяжко присів на кульбаку. - Так вам пильно за границю, до Аедерну? В плечі тручає, га? Ото вовчики заядлі, тільки іклами блискати.
- А так, - холодно сказав малий Шталер, переступаючи з ноги на ногу. Обидві, як старий кавалерист, мав криві, наче обручі. - А так, пане сотнику. Таж п’яту ніч в чоботях спимо, для готовності. То й хочем знати, що то має бути. Або бійка, або назад у кріпость.
- За границю йдемо, - коротко сповістив Півгорнець. - Завтра, на світанні. П’ять хоругов, Бура першою. А тепер пильно слухати, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, наказали воєвода і вельможний пан марграф Мансфельд з Ард Карайгу, котрий просто від короля прибув. Наставте вуха, бо двічі казання казати не буду. А команда незвичайна.
В наметі запанувала тиша.
- Нільфгаардці Доль Ангру перейшли, - промовив сотник. - Вдусили Лірію, за чотири дні дійшли до Альдерсбергу, там у великій битві розбили на пляцок армію Демавенда. З маршу, по ледве шести днях облоги, взяли зрадою Венгерберг. Нині скорим кроком йдуть на північ, спихають війська з Аедірну до долини Понтару і до Доль Блатанни. До нас йдуть, до Каедвену. То команда для Бурої хоругви така: перейти границю і форсованим маршем йти на південь, просто до Долини Квітів. За три дні мус нам стати над рікою Дифною. Ще раз повторю: за три дні, значиться, риссю підемо. За річку Дифну - ані кроку. Ані кроку, ще раз кажу. Чекати, аж на тому боці покажуться нільфгаардці. З ними, пильно тепер слухайте, в сутички не вступати. Ні в які, зрозуміло? Навіть якби пробували річку перейти, то тільки їм показатися, знаки їм показати, щоб бачили, що то каедвенське військо.
В наметі зробилося ще тихіше, хоч видавалося, що вже тихіше і бути не може.
- Як же? - бовкнув врешті Боде. - Нільфгаарців не бити? На війну йдемо чи нє? Як же то, пане сотник?
- Команда така. Йдемо не на війну, а... - Півгорнць почухав шию, - а з братерською поміччю. Переходимо границю, щоб взяти під охорону людей з Верхнього Аедірну. Тьху, що я кажу... Не з Аедірну, іно з Нижньої Мархії. Так казав вельможний марграф Мансфельд. Так і так, говорив, Демавенд потерпів поразку, натягнув ноги і лежить, як довгий, бо правив зле і політику вів до дупи. І так вже з ним кінець і зі всім Аедірном. Наш король Демавендові много грошей позичив, бо йому поміч надавав, нічого такому добру пропадати, нині час нам то все забрати з процентом. Не можемо також допустити, щоб наші земляки і браття з Нижньої Мархії пішли в нільфгаардську неволю. Мусимо їх, там того, визволити. Бо то наші споконвічні землі, Нижня Мархія, колись під берлом Каедвену ті землі були і нині туди ж повертаються. Аж по річку Дифну. Так згодився наш милостивий король Хенсельт з Емгиром з Нільфгаарду. Але угода угодою, а Бура Хоругва має над річкою стояти. Втямили?
Ніхто не відповів. Півгорнець скривився, махнув рукою.
- А, срав пес, ні холєри ви не втямили. Та й не гризіться, бо і я ні мари не розібрав. Але для розуміння є Його Милість король, графи, воєводи і панове шляхта. А ми військо, ми слухаємо команди: дійти до річки Дифни за три дні, там стати і стояти як мур. І вже. Наливай, Зивіку.
- Пане сотник, - заїкнувся Зивік. - А що буде... Що буде, як військо з Аедірну опір ставитиме? Шлях загородить? Таже збройно через їх край ідемо. Що тоді?
- А як ті наші земляки і браття, - в’їдливо підхопив Шталер, - ті, що їх ніби визволяти маємо... Коли б почали з луків стріляти, каміння кидати? Ге?
- Маємо за три дні стати над Дифною, - з натиском промовив Півгорнець. - Не пізніше. Хто б нас хотів припізнити чи затримати, той ворог. А ворога мечами рознести треба. Але увага і пильність! Слухати наказ! Ні сіл, ні хат не палити, людям майна не відбирати, не грабувати, бабів не гвалтувати. Закарбувати в пам’яті собі й жовнірам, бо хто наказ зламає, на шибеницю піде. Воєвода з десять разів повторював: не йдемо, курва, з агресією, але з братською поміччю. Чого зуби щириш, Шталер? То наказ, пес би ригав твою маму! А тепер марш до десяток, всіх на ноги поставити, коні й упряж мають блищати, як місяць вповні. На передвечірку всі хоругви стануть до муштрунку, сам воєвода буде муштрувати з хорунжими. Як через котру десятку стиду наїмся, попам’ятає мене десятник, ой, попам’ятає. Руш!
Зивік останнім вийшов з намету. Мружачи очі засліплені сонцем, придивлявся до розгардіяшу, що запанував у таборі. Десятники поспішали до відділів, сотники бігали і кляли, шляхта, корнети й пажі плуталися під ногами. Спека була страшенна.
Зивік прискорив кроки. Проминув чотирьох прибулих вчора скальдів з Ард Карайгу, що сиділи в тіні під багато оздобленим наметом маркграфа. Скальди саме складали баладу про звитяжну військову операцію, про геній короля, розважливість старшини і мужність простих вояків. Як звичайно, робили це перед операцією, щоб не гайнувати часу.
- Вітали нас наші браття хлібом та ще й сіллю... - заспівав для спроби один зі скальдів. - Визволителів вітали хлібом та ще й сіллю. Гей, Графіре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!
Другий скальд підкинув риму, Зивік не розчув, яку.
Десятка, що отаборилася серед верб над ставом, зірвалася на його вигляд.
- Готуватися! - вереснув Зивік, стаючи настільки далеко, щоб його перегар не вплинув на мораль підлеглих. - Нім сонце на чотири пальці піднесеться, всі до перегляду! Все має блищати, як те сонце: зброя, риштунок, упряж, кінь теж! Буде муштрунок, як через когось стиду перед сотником наїмся, з дупи ноги повириваю такому синові! Марш!
- Битися йдемо, - здогадався їздовий Краска, швидко заправляючи сорочку в штани. - Битися йдемо, пане десятнику?
- А ти що думав? На танці на обжинки? Границю переходимо. Завтра на світанку наша Бура Хоругва виступає. Сотник не казав, в якому шику, але прецінь наша десятка першою піде, як все. Ну, скорше, руште дупи. Тьху, стій. Відразу скажу, бо потім, певно, часу не буде. То не звичайна воячка, хлопці. Вельможі якесь новомодне глупство видумали. Якесь визволення чи щось такого. Не йдемо ворога бити, але на ті, як їх там, наші споконвічні землі, з тою, як її там, братерською поміччю. Тому пильно слухайте, що скажу: людиськ з Аедірну не чіпати, не грабувати...
- Як же? - роззявив рота Краска. - Як же: не грабувати? А чим коней кормити будемо, пане десятнику?
- Пашу для коней грабувати, більше нічого. Але людей не сікти, хат не палити, поля не нищити... Стули писка, Краско! Тут тобі не громадське віче, тут військо, таку вашу мать! Наказу слухати, бо інакше на шибеницю! Наказ: не вбивати, не палити, баб...
Зивік урвав, замислився...
- Бабів, - закінчив через мить, - гвалтувати потиху і так, щоб ніхто не бачив».