(no subject)
Ганна Черкаська
Тарас Шевченко називав побратимами Василя Штернберга, Якова де Бальмена та Віктора Забілу. Віктор Забіла народився у 1808 році на чернігівському хуторі Кукуріківщина. Його батько Микола з козацького полковницького роду Забіл, а мати - Надія Риба, внучка гетьмана Полуботка. Був батько відомим медоваром, зберігав рецепти горілок Розумовських і Полуботків. На лихо, татусь після однієї дегустації замерз по дорозі додому. Довелося вдові самій усьому лад давати, трьох синів і дочку до гімназії готувати. Учився Віктор у гімназії вищих наук у Ніжині, сидів на одній лаві зі своїм запеклим суперником Миколою Гоголем. Потім гусар служив у війську. І от 17-літня волошковоока Любка Білозерська (рідна сестра майбутньої дружини Куліша) закохалася у 25-літній чорнявого, кароокого майора. Красуня сказала своє: «Так!» і за згодою батьків призначили весілля на 7 листопада 1834 року. Віктор Забіла вже приготував барильця вишневого меду, але багатому сусідові Іванові Боголюбцеву батько Люби не зумів відмовити, тому дівчина зламала слово, дане Вікторові. Від цього безталанного юнака охопила розпука й він написав «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку». Згодом вірші «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» В. Забіла сам поклав на музику. У той час його поезії були добре відомі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. Бувало, однолюб заходив до веселого закладу у супроводі кількох циганчат, які витанцьовували й співали, сідав посеред зали й починав співати, граючи на кобзі. Та найбільшим захопленням Забіли стали бальзами, горілки, меди, наливки; випробовування та вдосконалення рецептів. Кажуть, були напої і цілющі, і питущі, і приворотні і відворотні... Була у нього й колекція особистих чарок друзів.
Як людину веселої щирої вдачі, прекрасного кобзаря й виконавця власних пісень, медовара запрошували до себе поміщики-сусіди. Так відставний майор у 1838 р. вперше потрапив до Василя Тарнавського у Качанівку, де познайомився з художником Василем Штернбергом і композитором Михайлом Глинкою. Поезії настільки запали в душу Глинці, що він відклав роботу над пушкінською «Руслан і Людмила» і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Забіли. Скоро весь Петербург заспівав «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку». Вася Штернберг намалював тоді портрет Забіли, привіз Шевченкові рукопис збірки В. Забіли. Тарас Григорович познайомився з поезіями та надіслав Забілі примірник поеми «Гайдамаки» з написом: «На заочне знайомство».
В. Забіла дружив із Т. Шевченком, зустрічався з ним у Качанівці, Мойсівці, Києві. Зупинившись у Тарновського в Качанівці, Тарас попросив послати гінця за В. Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Вони і зовні були як старший і молодший брат: приземкуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграючи собі на кобзі або гітарі. Тоді ж у Тарновського народилася думка видати збірочку поезій В. Забіли під назвою «Пісні крізь сльози», за словами І. Франка, «Первоцвіт української поезії».
У червні 1843 р. на балу у Волховської в Мойсівці В. Забіла познайомив Т. Шевченка з Ганною Закревською, дружиною полковника. Саме тоді Тарас Григорович зустрівся з Євгеном Гребінкою, Яковом де Бальменом, а вранці веселі друзі - мочеморди поїхали до Яготина, далі до неперевершеного поета Українських горілок Віктора Забіли, потім у маєток де Бальменів, згодом до Закревських у Зелену Рудку. Віктор Забіла був він улюбленим гостем у Закревських, тому кілька разів привозив до них Тараса. Там він відволікав Платона Закревського своїми настоянками, грою в карти, до чого полковник був великий любитель.
Виїхав Тарас до Петербурга, захопивши дюжину барилець, пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя.
Восени 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, яка була в столиці разом із чоловіком. Пригощалися Вікторовою «коханівкою». А в липні 1845р., Ганна народила донечку Софію. Платон не хотів бачити дитину, але Тарасу не дали навіть на неї поглянути. Нещасну Ганнусю загнав у землю ненависний Платон. Донечка Соня зачахла в пансіоні у Франції.
Взимку 1847 р. Шевченко жив на хуторі Кукуріківщина. З того часу Віктор Забіла зберігав недоторкану пляшку слив’янки («Тарас приїде - розіп’ємо!»). Тоді ж Т. Шевченко намалював портрет В. Забіли, а у повісті «Капитанша» з симпатією описав друга під іменем Віктора Олександровича.
П. Куліш - у повісті «Майор» теж описав В Забілу, якого люто не любив. Адже весь Петербург тішився переказами, як на прохання О. Білозерської, дружини Панька, Забіла приготував зілля-відворот від Марка Вовчка. Після чого Куліш переймався дармовисом і кохання до Марії здиміло.
Коли Віктор Забіла прогайнував маєток, він на материнські гроші, викупив поштову станцію у Борзні. Останній шлях Тараса проліг через його поштову станцію. Віктор забрав зі своєї станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Тараса. Приїхали до Києва, далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві з Києва до Канева, везучи заповітну слив’янку, і горював, коли пляшка впала на палубу й розбилася. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Брав Віктор Забіла участь у впорядкуванні могили Т. Шевченка. Останнім віршем у житті, який він написав, була «Молитва про Тараса».
У день 35-річня невдалого весілля прийшов Віктор на хутір «Кукуріківку». Увійшов до покинутого будинку, викопав барильце вишневого меду, призначеного до весілля. Вийняв із шафи чарки друзів: Тараса Шевченка, Михайла Глинки, Якова де Бальмена, Віктора Закревського, Василя Штенберга, Опанаса Марковича. Наповнив їх і почав останню Тризну: чокався з чаркою кожного свого побратима, говорив кожному прощальне слово…
Вранці однолюба знайшли сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах.
Тарас Шевченко називав побратимами Василя Штернберга, Якова де Бальмена та Віктора Забілу. Віктор Забіла народився у 1808 році на чернігівському хуторі Кукуріківщина. Його батько Микола з козацького полковницького роду Забіл, а мати - Надія Риба, внучка гетьмана Полуботка. Був батько відомим медоваром, зберігав рецепти горілок Розумовських і Полуботків. На лихо, татусь після однієї дегустації замерз по дорозі додому. Довелося вдові самій усьому лад давати, трьох синів і дочку до гімназії готувати. Учився Віктор у гімназії вищих наук у Ніжині, сидів на одній лаві зі своїм запеклим суперником Миколою Гоголем. Потім гусар служив у війську. І от 17-літня волошковоока Любка Білозерська (рідна сестра майбутньої дружини Куліша) закохалася у 25-літній чорнявого, кароокого майора. Красуня сказала своє: «Так!» і за згодою батьків призначили весілля на 7 листопада 1834 року. Віктор Забіла вже приготував барильця вишневого меду, але багатому сусідові Іванові Боголюбцеву батько Люби не зумів відмовити, тому дівчина зламала слово, дане Вікторові. Від цього безталанного юнака охопила розпука й він написав «Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку». Згодом вірші «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» В. Забіла сам поклав на музику. У той час його поезії були добре відомі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. Бувало, однолюб заходив до веселого закладу у супроводі кількох циганчат, які витанцьовували й співали, сідав посеред зали й починав співати, граючи на кобзі. Та найбільшим захопленням Забіли стали бальзами, горілки, меди, наливки; випробовування та вдосконалення рецептів. Кажуть, були напої і цілющі, і питущі, і приворотні і відворотні... Була у нього й колекція особистих чарок друзів.
Як людину веселої щирої вдачі, прекрасного кобзаря й виконавця власних пісень, медовара запрошували до себе поміщики-сусіди. Так відставний майор у 1838 р. вперше потрапив до Василя Тарнавського у Качанівку, де познайомився з художником Василем Штернбергом і композитором Михайлом Глинкою. Поезії настільки запали в душу Глинці, що він відклав роботу над пушкінською «Руслан і Людмила» і не заспокоївся, поки не написав романси на слова Забіли. Скоро весь Петербург заспівав «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку». Вася Штернберг намалював тоді портрет Забіли, привіз Шевченкові рукопис збірки В. Забіли. Тарас Григорович познайомився з поезіями та надіслав Забілі примірник поеми «Гайдамаки» з написом: «На заочне знайомство».
В. Забіла дружив із Т. Шевченком, зустрічався з ним у Качанівці, Мойсівці, Києві. Зупинившись у Тарновського в Качанівці, Тарас попросив послати гінця за В. Забілою. Віктор примчався разом з тим гінцем. За час перебування Тараса в Качанівці вони не розлучалися. Вони і зовні були як старший і молодший брат: приземкуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку, складати вірші, підіграючи собі на кобзі або гітарі. Тоді ж у Тарновського народилася думка видати збірочку поезій В. Забіли під назвою «Пісні крізь сльози», за словами І. Франка, «Первоцвіт української поезії».
У червні 1843 р. на балу у Волховської в Мойсівці В. Забіла познайомив Т. Шевченка з Ганною Закревською, дружиною полковника. Саме тоді Тарас Григорович зустрівся з Євгеном Гребінкою, Яковом де Бальменом, а вранці веселі друзі - мочеморди поїхали до Яготина, далі до неперевершеного поета Українських горілок Віктора Забіли, потім у маєток де Бальменів, згодом до Закревських у Зелену Рудку. Віктор Забіла був він улюбленим гостем у Закревських, тому кілька разів привозив до них Тараса. Там він відволікав Платона Закревського своїми настоянками, грою в карти, до чого полковник був великий любитель.
Виїхав Тарас до Петербурга, захопивши дюжину барилець, пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя.
Восени 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, яка була в столиці разом із чоловіком. Пригощалися Вікторовою «коханівкою». А в липні 1845р., Ганна народила донечку Софію. Платон не хотів бачити дитину, але Тарасу не дали навіть на неї поглянути. Нещасну Ганнусю загнав у землю ненависний Платон. Донечка Соня зачахла в пансіоні у Франції.
Взимку 1847 р. Шевченко жив на хуторі Кукуріківщина. З того часу Віктор Забіла зберігав недоторкану пляшку слив’янки («Тарас приїде - розіп’ємо!»). Тоді ж Т. Шевченко намалював портрет В. Забіли, а у повісті «Капитанша» з симпатією описав друга під іменем Віктора Олександровича.
П. Куліш - у повісті «Майор» теж описав В Забілу, якого люто не любив. Адже весь Петербург тішився переказами, як на прохання О. Білозерської, дружини Панька, Забіла приготував зілля-відворот від Марка Вовчка. Після чого Куліш переймався дармовисом і кохання до Марії здиміло.
Коли Віктор Забіла прогайнував маєток, він на материнські гроші, викупив поштову станцію у Борзні. Останній шлях Тараса проліг через його поштову станцію. Віктор забрав зі своєї станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі в обнімку з труною Тараса. Приїхали до Києва, далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві з Києва до Канева, везучи заповітну слив’янку, і горював, коли пляшка впала на палубу й розбилася. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Брав Віктор Забіла участь у впорядкуванні могили Т. Шевченка. Останнім віршем у житті, який він написав, була «Молитва про Тараса».
У день 35-річня невдалого весілля прийшов Віктор на хутір «Кукуріківку». Увійшов до покинутого будинку, викопав барильце вишневого меду, призначеного до весілля. Вийняв із шафи чарки друзів: Тараса Шевченка, Михайла Глинки, Якова де Бальмена, Віктора Закревського, Василя Штенберга, Опанаса Марковича. Наповнив їх і почав останню Тризну: чокався з чаркою кожного свого побратима, говорив кожному прощальне слово…
Вранці однолюба знайшли сплячого вічним сном, з блаженною усмішкою на вустах.