Остання цитата з Тигроловів. Чесно! (про те як закалялась сталь, шпигунські страсті)
В салоні-вагоні було ясно і затишно. В стелі крутились віяла, оберталися нечутно по горизонталі, творючи лагідний вітер.
На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне "Бордо" і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни - стоять вони купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до одної і до гостей.
"Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!.." - і сміються, гомонять, пританцьовують.
Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками, - мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння.
Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клієнта...
Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!..
Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній "шостій частині світу", де можна зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки піклування про людину.
Це лише тут, у цій екстериторіальній державі - у цім експресі. Тут-бо свої закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають чужинці - якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.
Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла. З обвішаної скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе світло, - то призми гойдаються, тріпотять, як сережки, і витворюють світляний веселковий танок, випромінюють спектри...
А у вікнах біжать вечорові сильвети, біжать двома безконечними стрічками: фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини, фантастичні сильвети дерев, блокпостів, будівель... Гейби два безконечні кінофільми.
У салон-вагоні майже порожньо. Вже нема тих аматорів пива і вин і веселих гутірок, що виповнювали його перших днів. В декого вже спорожніли кишені, бо всі ці розкоші коштують гроші; інші вдалися до преферансу і смалять до одуріння десь там, по купе; інші романсують, саме цілуються десь у присмерку коридорів і тамбурів; інші накручують румбу...
Лише кілька людей посідають цей затишок.
Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор - чорнобривий, з м'ясистим носом, віком понад тридцять літ, - майор ОГПУ - НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче "Правду", студіює промову вождя, виголошену на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї "пролетарської" держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям вищості.
Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда... Диво - це він! І легенда - це він! Тут - під блискучою уніформою - сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них - у цих останніх - стало б волосся дуба.
І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачіпку, він їде перебирати її, як звичайний обов'язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п'є отак собі бордо і студіює промову вождя.
В другім кінці салон-вагона веселий гомін, - дзвін чарок, жартівливі промови і регіт. Там розташувалась весела компанія. Зсунули два столи докупи, заставили їх батареями пляшок, чарками й тарелями і розсілись уп'ятьох... Дудлять і регочуть... П'ять пройдисвітів-скалозубів, п'ять молодих безжурних шибайголів, п'ять камарадів. Отих, типових у цій країні, молодих людей - "героїв нашого часу", що їх так рясно стало, що їх ніщо ніде не втримає, що вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще ліпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього... Ці теж такі - прожигателі життя й кишень; може, кваліфіковані інженери, а може, й кваліфіковані літуни, а може, те й друге разом. Ті самі, що літають по цілій цій "шостій частині світу", по цім велетенськім людськім полігоні, і ніде не можуть нагріти собі місця і що, якби могли, полетіли б геть ще й по всіх інших світах, та не можуть вилетіти.
Один з них - в пенсне і крагах, ще й в модних англійських бриджах. Його всі величають, не то жартома, не то серйозно, "професором". Другий - у френчі й галіфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, - більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами. Лише іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба.
Двоє гуляйпільців, засмалених вітрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м'язистих, дебелих і суворих. А п'ятий - кубанець з Новоросійська і разом контрабандист з Батума; але про те ніхто не знає.
Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другім кінці світу. Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили нагло їхати - і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть... А не сподобається - поїдуть назад. Подумаєш - діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не дадуть собі в кашу наплювати.
П'ятий - той, що у френчі й галіфе кольору кави - пристав у дорозі до веселої; безжурної компанії.
Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці... І замовляли страви... Поводились як мільйонери.
- Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричі...
- Кельнер! Буженину!..
Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. "Професор" вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі, - аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі речі.
Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.
Кельнер подає буженину. "Професор" бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.
- О! Еврика!!. - виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри:
- Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб'ю їх на чоботи. І напишу на них ім'я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі... І от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмінно. З'їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!.. Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип'єте за моє, чи пак за їхнє здоров'я... Кельнер! Зубровки!!.
Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подав "зубровку" і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але "професор" чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:
- Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Ні-ні...
Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно...
- Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?.. - урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.
- Бачили... - озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: - Навіть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні... Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!
- Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?..
- А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... - далі шепіт, павза. І раптом вибух сміху.
Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує - посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.
"Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати..."
"Професор" міняє тему:
- Увага, увага! Говорить... - зачинає він, як з радіо-висильні: - Говорить...
- Адесса-мама... - вставляє френч кольору кави.
- Так Одеса-мама...
- А Владивосток - помийна яма...
- А от доїдемо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?.. Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе... Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, - розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми ідемо. Кельнер, пива!!.
І розливаючи пиво в склянки, веселий "професор" авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, "як Бог сотворив той химерний край", те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім "сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого". Отже...
...Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї, скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта - все є. А було так, бачите... Як творив Бог світ... Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу...
Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те... Так він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.
І прийшов він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня - гори такі є. Аж бачить - земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!
Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.
- Живи тут!..
Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!
І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!
І ніхто йому не годен дати ради. "Хіба тільки турки або запорожці", - мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі - як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? - Запорожці. На Терек? - Запорожці. Під Петроград? - Запорожці! І тут - теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних "х а х л і в". Сам бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. Відтоді так воно вже й ведеться... Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на нас - тпрру! - де сядеш, там і злізеш... Кельнер! Крем-соди!!!
Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.
Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку, дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.
До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких - таких модних влітку - тюбетейках. Сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п'ють. З нудьги блукають очима по салопу, придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться собі на майора, дивляться собі на веселу компанію... Перезираються.
Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що в френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:
- Следуйте за мной!..
Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:
- Пробачте, ви до мене?
- Так, до вас!
- Я вас слухаю...
- Следуйте за мной! - повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.
- Ого... Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно - чи туди ви втрапили?
- Мовчать! - гримнув нагло гість у тюбетейці. Другий підійшов і став поруч, посміхаючись і прудко бігаючи очима по компанії та по салону.
- Мовчать!.. - повторив перший погрозливо. - Слухать, коли приказують! Ви заарештовані! Слєдуйте за мной...
- По-перше - я ще не заарештований. По-друге - я не збираюсь поки нікуди "слєдовать". А по-третє - то ми ще подивимось, хто і куди буде зараз "слєдовать"... - Юнак помалу звівся і, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стільця рукою:
- Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану - ваші документи!!? - раптом випалив він до обох зразу. - Ордер на арешт?.. Будь ласка, ордер на арешт!?!
- Прошу... - І гість у тюбетейці вийняв з кишені пістоля й підніс його арештованому до носа: - Ось ордер на арешт.
- Браво! - скривився зневажливо юнак. - Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер і я маю, прошу, ось... - і одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кабурі, що висіла з пістолем на пасі ззаду.
Вмить його підбито під руку. Завернуто руки методом джіу-джитсу за спину... Але юнак видерся, поваливши стільці і збивши з ніг одного з напасників. По короткій, але завзятій боротьбі його знову скрутили, роззброїли... Наробили матюкні і лементу на повен салон-вагон. Перелякані кельнери товпилися в дверях.
У цей час звівся майор і ступив два кроки:
- В чім справа, граждане?!.
Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував щось пошепки... В майора полізли очі на лоба.
- Многогрішний!?!
- Так... - і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те все, одвівши рукою. Він протер очі. постукав долонею по лобі і враз люто крізь зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та суворо до тюбетейки:
- Звільніть... Це ж не той, не він... Я того знаю особисто... - Павза. - О, я того добре знаю...
Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:
- Що вам наказано!?. І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?.. Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.
Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:
- Наказано звільнить... Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! - і повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки швиденько вислизнули.
- Йолопи!.. - бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. - Ідіоти!.. Не вміють чисто "работать". Балбєси!.. - І, ні на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.
Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої несподіванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам'яті.
- Анум, хлопці, - це "професор" нарешті, - може, і у вас там у всіх ззаду по ордеру? Анум лишень...
Жарт не вдався. Було ніяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути колишній прекрасний гумор, отой недавній безжурний настрій, що його так нагло знесло геть. Але нічого з того не виходило. "По ордерові", правда, у них більше ні в кого не було, але не було й певності, що після всього тут можна й далі так безпечно гуляти та точити теревені. "Світ настав! От світ, трам-трам-тарарам!!."
Мов на команду, хлопці звелись, - чотири бравих гульвіси, чотири синьооких пройдисвіти, кремезні, вигартовані вітрами, негодами та мандрами, злютовані короткою, але міцною дружбою, що на неї нагло так хтось замірився; чотири товариші - шукачі пригод, незнаних країн і ліпшої долі!
Налили по повній склянці горілки. Піднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усміхом - просто у вічі, - і випили за одним духом. Розплатилися з кельнером і розійшлись.
На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне "Бордо" і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни - стоять вони купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до одної і до гостей.
"Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!.." - і сміються, гомонять, пританцьовують.
Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками, - мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння.
Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клієнта...
Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!..
Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній "шостій частині світу", де можна зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки піклування про людину.
Це лише тут, у цій екстериторіальній державі - у цім експресі. Тут-бо свої закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають чужинці - якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.
Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла. З обвішаної скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе світло, - то призми гойдаються, тріпотять, як сережки, і витворюють світляний веселковий танок, випромінюють спектри...
А у вікнах біжать вечорові сильвети, біжать двома безконечними стрічками: фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини, фантастичні сильвети дерев, блокпостів, будівель... Гейби два безконечні кінофільми.
У салон-вагоні майже порожньо. Вже нема тих аматорів пива і вин і веселих гутірок, що виповнювали його перших днів. В декого вже спорожніли кишені, бо всі ці розкоші коштують гроші; інші вдалися до преферансу і смалять до одуріння десь там, по купе; інші романсують, саме цілуються десь у присмерку коридорів і тамбурів; інші накручують румбу...
Лише кілька людей посідають цей затишок.
Біля крайнього столика при вікні сидить бравий майор - чорнобривий, з м'ясистим носом, віком понад тридцять літ, - майор ОГПУ - НКВД. Зсунув синій кашкет на потилицю, розстебнув комір і попиває червоне бордо, тримає склянку біля уст, а очі втопив у газету, поставивши її сторч. Смокче бордо і читає-смокче "Правду", студіює промову вождя, виголошену на черговому з'їзді ВКП(б). Іноді виймає олівець і щось підкреслює, посміхається захоплено, потім глибокодумно морщить брови, сьорбає бордо і пасе далі вугляними очима по шпальтах газети. Майор виглядає, як саме втілення могутності, сили і гонору своєї "пролетарської" держави. В цілім експресі не тримається ніхто так гідно, так незалежно і гордовито, ба навіть трохи презирливо, з таємничою міною і незрівняним почуттям вищості.
Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим. Коли б всі ті аматори знали, де те диво, де та легендарна легенда... Диво - це він! І легенда - це він! Тут - під блискучою уніформою - сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв з своїм придуркуватим Дерсу-Узала, і навіть всі тигри, і навіть у них - у цих останніх - стало б волосся дуба.
І не по екзотику їде він. Він їде на інше полювання. Діставши нове призначення, високу посаду десь там, у чорта на зачіпку, він їде перебирати її, як звичайний обов'язок. Він дисциплінований і точний, і не схильний вдаватись у дрібниці. Тим часом не марнує часу на теревені: п'є отак собі бордо і студіює промову вождя.
В другім кінці салон-вагона веселий гомін, - дзвін чарок, жартівливі промови і регіт. Там розташувалась весела компанія. Зсунули два столи докупи, заставили їх батареями пляшок, чарками й тарелями і розсілись уп'ятьох... Дудлять і регочуть... П'ять пройдисвітів-скалозубів, п'ять молодих безжурних шибайголів, п'ять камарадів. Отих, типових у цій країні, молодих людей - "героїв нашого часу", що їх так рясно стало, що їх ніщо ніде не втримає, що вічно літають з місця на місце, добре заробляючи, а ще ліпше розтринькуючи та скалозублячи; скалозублячи геть з усього... Ці теж такі - прожигателі життя й кишень; може, кваліфіковані інженери, а може, й кваліфіковані літуни, а може, те й друге разом. Ті самі, що літають по цілій цій "шостій частині світу", по цім велетенськім людськім полігоні, і ніде не можуть нагріти собі місця і що, якби могли, полетіли б геть ще й по всіх інших світах, та не можуть вилетіти.
Один з них - в пенсне і крагах, ще й в модних англійських бриджах. Його всі величають, не то жартома, не то серйозно, "професором". Другий - у френчі й галіфе кольору кави, елегантний та, напевно, одчайдушний, - більше за всіх і зухваліше від усіх регочеться та сипле приперченими словами. Лише іноді раптом уриває, хмурить брови і підозріло позирає навколо спідлоба.
Двоє гуляйпільців, засмалених вітрами вивуджених десь кримським чи одеським сонцем, м'язистих, дебелих і суворих. А п'ятий - кубанець з Новоросійська і разом контрабандист з Батума; але про те ніхто не знає.
Четверо з них їдуть десь аж з Києва разом, їдуть в те золоте ельдорадо, що десь на другім кінці світу. Чого? А так! Зійшлися докупи в Києві, попиячили, вирішили нагло їхати - і поїхали. Шукати, де ліпше. Кинули роботу, підписали контракти на Далекий Схід, дістали підйомні, сіли й поїхали. І їдуть... А не сподобається - поїдуть назад. Подумаєш - діла того. КЗОТ вони знають, як молитовник, і не дадуть собі в кашу наплювати.
П'ятий - той, що у френчі й галіфе кольору кави - пристав у дорозі до веселої; безжурної компанії.
Хлопці пили горілку, потім малагу й портвейни, потім знову горілку, а в межичасі дудлили пиво і бавились собі, забувши про цілий світ і його околиці... І замовляли страви... Поводились як мільйонери.
- Кельнер! Ще кав'яр!.. Тричі...
- Кельнер! Буженину!..
Кельнер мотається, зберігаючи індиферентний вигляд. Він бачив багато, але ці хлопці бачили ще більше, і нічим вже їх не здивуєш, ані заворушиш. "Професор" вже був навіть там, де вони оце їдуть, і ще й занадто далі, - аж на Чукотці, біля самісінької Аляски, над Берінговою протокою. Це він звабив і своїх колег та й розважав їх тепер веселими розмовами про смішні пригоди та різні дивацькі речі.
Розмови й дотепи кружляли навколо того ж, що і в цілім експресі.
Кельнер подає буженину. "Професор" бере виделку й ніж і починає її пиляти. Пиляє довго, наполегливо, терпляче. Пиляє зосереджено, але ніяк не може її розтяти.
- О! Еврика!!. - виголошує нарешті він захоплено, а далі урочисто і глибокодумно, немов з кафедри:
- Еврика!.. Я з цього шматка зроблю собі підметки. І наб'ю їх на чоботи. І напишу на них ім'я своє, рік народження і повну адресу. І піду по тій благословенній землі... І от з'їсть мене тигр. А з'їсть неодмінно. З'їсть з кісточками, але цих підметок не подужає! Не втне! О, цих підметок не втне!.. Тоді ви їх, друзі, знайдете, і поховаєте мене, чи то пак підметки, і вип'єте за моє, чи пак за їхнє здоров'я... Кельнер! Зубровки!!.
Компанія голосно регоче. Розгублений кельнер подав "зубровку" і нишком хоче забрати сакраментальну буженину, посміхаючись з-під насуплених брів. Але "професор" чемно і воднораз гаряче й цілком щиро протестує:
- Ні-ні! Що ви, що ви? Я заплатив гроші і так злегка не поступлюсь. Це ж матеріал, скажу я вам!.. А патент, прошу я вас!.. Ні-ні...
Майор спідлоба позирає на компанію, але на нього вже ніхто не зважає, так ніби його й нема. Він кладе газету на стіл і дивиться у вікно...
- Хлопці! А бачили сьогодні БАМЛАГ?.. - урвавши сміх і стрільнувши на майора оком, запитує котрийсь значуще.
- Бачили... - озивається один з гуляйпільців понуро і мов з бочки: - Навіть бували, то пак, присутствовали на параді сьогодні... Хто то викинув подушку? Ото буде хлопцям тепло спати!
- Чорт візьми, а хтось викинув грамофонну плиту. Навіщо вона, і кому вона знадобиться?..
- А чого ж, мо', й знадобиться, якщо там, той... - далі шепіт, павза. І раптом вибух сміху.
Майор совгається, дивиться у вікно, хмурить брови і не витримує - посміхається, ледве опановуючи той мовчазний сміх.
"Нехай скалозублять, прахвости. Все одно то ті, що або вже там бували, або кандидати..."
"Професор" міняє тему:
- Увага, увага! Говорить... - зачинає він, як з радіо-висильні: - Говорить...
- Адесса-мама... - вставляє френч кольору кави.
- Так Одеса-мама...
- А Владивосток - помийна яма...
- А от доїдемо - подивимось. Увага! Хто з вас учив географію? А історію?.. Добре, виходить, що всі вчили. А не вчили, то ще вчитимете, ще й боком вилізе... Так от, порядком, так би мовити, вишколу, порядком самоосвіти, - розповім я вам, як Бог сотворив той край, куди ми ідемо. Кельнер, пива!!.
І розливаючи пиво в склянки, веселий "професор" авторитетно починає виклад на природничу, географічну, а разом і на релігійну тему, про те, "як Бог сотворив той химерний край", те золоте ельдорадо, куди вони їдуть і що в нім "сам чорт ногу зломить, поки розшолопає, що й до чого". Отже...
...Відомо, що там усе є. Все, що існує у цілім світі, є й там, як у музеї, скажімо. І тварини, і рослини, і все!.. Нема тільки бананів та мавп, якщо не числитися з дослідами Дарвіна, та крокодилів, якщо вважати за крокодилів лише те, що плаває у воді десь там поблизу хеопської піраміди. А решта - все є. А було так, бачите... Як творив Бог світ... Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу...
Отже, як творив наш Бог мир, то йшов він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те... Так він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.
І прийшов він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився він на хребті Сіхоте-Аліня - гори такі є. Аж бачить - земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!
Дивився, дивився бог. Вертатись далеко... Так він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.
- Живи тут!..
Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!
І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!
І ніхто йому не годен дати ради. "Хіба тільки турки або запорожці", - мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі - як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? - Запорожці. На Терек? - Запорожці. Під Петроград? - Запорожці! І тут - теж... Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних "х а х л і в". Сам бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. Відтоді так воно вже й ведеться... Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на нас - тпрру! - де сядеш, там і злізеш... Кельнер! Крем-соди!!!
Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.
Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку, дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.
До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких - таких модних влітку - тюбетейках. Сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п'ють. З нудьги блукають очима по салопу, придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться собі на майора, дивляться собі на веселу компанію... Перезираються.
Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що в френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:
- Следуйте за мной!..
Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:
- Пробачте, ви до мене?
- Так, до вас!
- Я вас слухаю...
- Следуйте за мной! - повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.
- Ого... Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно - чи туди ви втрапили?
- Мовчать! - гримнув нагло гість у тюбетейці. Другий підійшов і став поруч, посміхаючись і прудко бігаючи очима по компанії та по салону.
- Мовчать!.. - повторив перший погрозливо. - Слухать, коли приказують! Ви заарештовані! Слєдуйте за мной...
- По-перше - я ще не заарештований. По-друге - я не збираюсь поки нікуди "слєдовать". А по-третє - то ми ще подивимось, хто і куди буде зараз "слєдовать"... - Юнак помалу звівся і, стиснувши щелепи, став, пристукуючи обцасом та спершись на спинку стільця рукою:
- Слухай-но... Ти... Чи я п'яний, чи ти п'яний? Чи я осел, чи ти... Ану - ваші документи!!? - раптом випалив він до обох зразу. - Ордер на арешт?.. Будь ласка, ордер на арешт!?!
- Прошу... - І гість у тюбетейці вийняв з кишені пістоля й підніс його арештованому до носа: - Ось ордер на арешт.
- Браво! - скривився зневажливо юнак. - Але дурню ти! То фальшивий ордер. Такий самий ордер і я маю, прошу, ось... - і одвернувши полу френча, зухвало поляпав рукою по кабурі, що висіла з пістолем на пасі ззаду.
Вмить його підбито під руку. Завернуто руки методом джіу-джитсу за спину... Але юнак видерся, поваливши стільці і збивши з ніг одного з напасників. По короткій, але завзятій боротьбі його знову скрутили, роззброїли... Наробили матюкні і лементу на повен салон-вагон. Перелякані кельнери товпилися в дверях.
У цей час звівся майор і ступив два кроки:
- В чім справа, граждане?!.
Один з тих, що в тюбетейках, підлетів до майора, виструнчився і відрапортував щось пошепки... В майора полізли очі на лоба.
- Многогрішний!?!
- Так... - і подав якісь шпаргалки, фотосвітлини. Майор навіть не глянув на те все, одвівши рукою. Він протер очі. постукав долонею по лобі і враз люто крізь зуби вилаявся. Прошипів страшну лайку осатаніло. Але опанував себе і спокійно та суворо до тюбетейки:
- Звільніть... Це ж не той, не він... Я того знаю особисто... - Павза. - О, я того добре знаю...
Тюбетейка вагалася. Тоді майор з притиском, але тихо:
- Що вам наказано!?. І взагалі раджу бути пильнішими. Хіба вам повилазило?.. Пересвідчіться в документах, а тоді подасте своєму начальникові рапорт.
Тюбетейка зблідла, витяглась у струнку:
- Наказано звільнить... Єсть звільнить! Єсть подати рапорт начальству! - і повернувся до місця баталії. Там вони відійшли втрьох набік, дивились папери, матюкались, виправдуючись перед френчем. Френч обкладав їх понурою, босяцькою лайкою крізь зуби. Йому повернули пістоль і обірваний пас. Обидві тюбетейки швиденько вислизнули.
- Йолопи!.. - бурмотів френч, чіпляючи знову пістоля ззаду і застібуючи пас. - Ідіоти!.. Не вміють чисто "работать". Балбєси!.. - І, ні на кого не дивлячись та не попрощавшись, вийшов геть.
Приголомшене товариство якийсь час сиділо мовчки, протверезівши від такої несподіванки. Дивилися один на одного. Довго не могли прийти до пам'яті.
- Анум, хлопці, - це "професор" нарешті, - може, і у вас там у всіх ззаду по ордеру? Анум лишень...
Жарт не вдався. Було ніяково. Пробували ще жартувати, прибували вернути колишній прекрасний гумор, отой недавній безжурний настрій, що його так нагло знесло геть. Але нічого з того не виходило. "По ордерові", правда, у них більше ні в кого не було, але не було й певності, що після всього тут можна й далі так безпечно гуляти та точити теревені. "Світ настав! От світ, трам-трам-тарарам!!."
Мов на команду, хлопці звелись, - чотири бравих гульвіси, чотири синьооких пройдисвіти, кремезні, вигартовані вітрами, негодами та мандрами, злютовані короткою, але міцною дружбою, що на неї нагло так хтось замірився; чотири товариші - шукачі пригод, незнаних країн і ліпшої долі!
Налили по повній склянці горілки. Піднесли склянки урочисто. Подивилися один на одного з одвертим усміхом - просто у вічі, - і випили за одним духом. Розплатилися з кельнером і розійшлись.