Миткині у патріархальному дискурсі та інфантилізація жінок
Продовження до «Раціональність» шлюбних ігор проти «ірраціональності» поетичного еросу
«Зрозуміло, що в стосунках із С. Мержинським (як і з іншими чоловіками в її житті) Леся Українка в наших очах дуже сильно «заслоняє партнера», а це з точки зору традиційно-патриархальної звичаєвости сприймається майже як реверсія ґендерних ролей: фізична слабкість, пасивність, безпорадність і прикутість хворого до ліжка, навіть його небуденна (справді-таки, дещо «христологічного» типу!) врода (чи не єдина «власна» об’єктивна, не віддзеркалена через призму особистості Лесі Українки характеристика С. Мержинського, якою диспонуємо з фотодокументів) - все це прикмети, для патріархальної культури канонічно «фемінні», вони принижують С. Мержинського до «жіночого» становища і утруднюють чоловікам проективну з ним ідентифікацію (не варто забувати, що й «лесезнавством» як науковою дисципліною, і взагалі якнайширшою культурною асиміляцією образу письменниці у нас донедавна займалися таки мало не виключно чоловіки). Звідси й відрухова, не завжди навіть усвідомлювана самими інтерпретаторами потреба виправити дисбаланс до традиційного, культурно «прийнятого» - принизивши натомість жінку до становища сексуально відкинутої, «некоханої» (читай, «неповноцінної» жінки), - принаймні в такий спосіб її «заслонений» партнер наділяється активною роллю коли вже не щодо неї (адже прийняти чи відкинути офіровану тобі любов - це, як не крути, також традиційно «жіночий» вибір…), то хоча б щодо вмисне винайденої для нього з цією метою «третьої сторони»: робиться, отже, «мужнішим», маскуліннішим (те, що подібна «активність» - використовувати у функції доглядачки закохану жінку, кохаючи при тому іншу, - в разі дійсно б мала місце, поставила б такого персонажа в позицію, по суті, морального альфонса, випускається з поля зору як річ другорядна: очевидно, в патріархальній етиці альфонсизм вважається для чоловіка меншою ганьбою, ніж «підкаблучництво», - раз уже війна статей, то на війні як на війні!)
Іншим, не таким брутально мізогінистським, але також згідним з основними засадами патріархальної сексуальної політики способом реакції є «принизити» такого чоловіка ще більше, уйнявши йому, вкупі з «мужністю», будь-якої особистої значущості взагалі. Так, у російській інтернет-інциклопедії «Топ 100» читаємо з цього приводу, що «можна було зрозуміти протести матері проти стосунків Лесі з Мержинським - молодий чоловік був сам смертельно хворий і до того не надто розумний (?! - О. З.)». Казус не поодинокий - аналогічних «відкриттів» досхочу подибуємо і у вітчизняній лектурі, причому роняться вони без будь-якого усвідомлення тієї, здавалось би, самоочевидної речі, що таке приниження об’єкта любови видатної жінки в непрямий спосіб принижує, інфантилізує і спрощує і її саму - до кондиції фроммівського невротика, який пошукує у коханні чого завгодно, тільки не творчого «глибинного спілкування». «Кохання можливе тільки у тому випадку, коли двоє спілкуються між собою на найбільш глибинному рівні спілкування, і кожне з двох проживає себе на цьому рівні. <…> Кохання, що проживається в такий спосіб, складає перманентний виклик; це не прилисток для спочину, а рух, розвиток, спільний труд» (Fromm E. The Art of Loving. - p. 112).
В цьому зв’язку доречно згадати Йосифа Бродського, який, на поставлене в одному інтерв’ю запитання стосовно чоловіка М. Цвєтаєвої, С. Єфрона, відповів просто і єдино про такий випадок точно: «Якщо Марина його любила, той не мені його судити.» (Волков С. Диалоги с Йосифом Бродским. Москва: Издательство «Независимая газета», 2000. - с. 50), - свого роду «категоричний імператив» поведінки дорослої людини щодо всяких інтимних стосунків дорослих людей узагалі, і якщо стосовно Лесі Українки наша культура на нього не спромоглася, то справа, вочевидь, не лише у тому, що в цій культурі відсутня належно випрацювана рольова модель «принца-консорта» (чоловіка королеви) - партнера видатної жінки, змушеного весь час перебувати в її затінку, - а перш за все в тому, що власне у статусі дорослої жінки (а значить такої, яка, серед іншого, сама добирає собі партнерів, зокрема й еротичних!) «наша Леся» в національній свідомості остаточно так ніколи і не утвердилась.
Проблему її вмисної «інфантилізації» спробував був порушити Г. Грабович, але, на жаль, його стаття «Кобзар. Каменяр. Дочка Прометея» (К.: Критика. - 1999. - ч. 12) у частині про Лесю Українку стоїть нижче всякої критики - вже бодай тільки через нехлюйське, непростиме навіть для студента-першокурсника, поводження з фактичним матеріалом («Хронологія…» О. Косач-Кривинюк нічтоже сумняшеся йменується «Хронографією» [sic!], сама Ольга, після Лесі найстарша з Косачівен і найближча до неї, «сестра не по крові тільки, а по духу», оголошується «наймолодшою» і т.д.). Зрозуміло, що така кричуща необізнаність із біографічними джерелами автоматично позбавляє наукової валідности всі припущення й висновки автора і унеможливлює серйозну подальшу дискусію.
…«наша Леся» в національній свідомості остаточно так ніколи і не утвердилась. На це промовисто вказує, між іншим, уже й сам, досить-таки химородний (утворений від першої, інфантильної частини nom de plume) термін, який, одначе, ввійшов до наукової номенклатури, тож volens nolens мусимо ним послуговуватися, - «лесезнавство». Адже ж не існує ні «тарасознавства», ні «іванознавства», ні, скажімо, «григорієзнавства» (чи «савичезнавства»), тож за такою родинно-побутовою фамільярністю на адресу авторки, як-не-як, визнаної за героїню з того-таки пантеону, що Шевченко, Франко й Сковорода, запевне мусить критися щось більше, ніж звичайна незручність її псевдоніма для словотворчих вправ (зрештою, «українологія» звучала б незгірше!). Саме тут і криється головна причина, чому «Одержима», всупереч очевидному, так нерадо визнається в нашому літературознавстві за перелом у творчості письменниці: з пережитої у Мінську трагедії народився не лише великий драматург - а доросла жінка з новою свідомістю своєї ґендерної тожсамости*, - факт, украй неприємний для патріархальної естетики, яка попросту не вміє дати собі раду з тією обставиною, що цей великий драматург - жінка, а відтак її літературна зрілість закономірно включає в себе й зрілість особисто-жіночу (що, річ ясна, «нашій Лесі», «слабосилій хворій дівчині», ніяк не пристало!)
Діячі української культури на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.
Зліва направо: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка,
М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко
*У цьому неважко пересвідчитися, порівнявши хоча б її листування до і після того: міняються навіть інтонації, і на місце життєрадісного, пустотливого й багатослівного («просторікуватого», за власними словами), трохи кокетливого дівчиська, 1890-х («п. Мержинський чогось дуже інтересується долею моєї «Троянди»» - це явне дівоче лукавство, може, й не без наміру схилити маму на бік своєї симпатії!), заступає зріла й мудра жінка, вже не «друга стать», а стать в-собі-й-для-себе, сповна самоопанована й свідома сили й наслідків свого самопізнання (в листі до О. Кобилянської є промовистий пасаж про речі, які «може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденьки ще (на своє щастя) не все розуміють»).
Для найвимовнішого речника цієї естетики, З. Фройда, який, як відомо, взагалі нічогісінько не тямив у жіночій сексуальності (лібідо, на його наївне переконання, «завжди й закономірно має чоловічу природу» (Див.: Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности // Фрейд З. «Я» и «Оно»: Труды разных лет: в 2 кн. - Тбилиси: Мерани, 1991. - Кн. 2. С. 84), а звідси й імпліцитний висновок, що таку саму чоловічу природу мусить мати й художня творчість, яко сублімація лібідо). Цілий психосексуальний розвиток жінки вкладався в схему «бунту проти жіночності» як проти чогось небажаного й неприємного, - а тому й художня творчість жінки знаменувала не що інше як символічну фіксацію на інфантильному, «доедіпівському» потягові до матері: згрубша мовлячи або ти доросла («нормальна» жінка) - або геніальна («інфантильна»). І то байдуже, що радянські лесезнавці майже напевно ніколи не читали Фройда, - для того, щоб здійснювати на практиці певну політику, зокрема й сексуальну, зовсім не конче володіти теорією (як нема потреби знати анатомію, щоб справляти фізіологічні функції). Теорія тільки допомагає нам виявити й деконструювати основоположну сексуально-політичну парадигму, а вона щодо Лесі Українки в Україні нічим не різниться від тої яка до 1970-х рр. включно застосовувалася в західних культурах щодо таких «геніальних дівчаток», як «Сельма» (Сельма Лаґерльоф), «Джинні» (Вірджинія Вулф), «Сівві» (Сільвія Плат) та ін.
…Найпопулярнішим сексуально-політичним прийомом, сказати б, «акратизації» жінки - винесення її «за дужки» владного дискурсу й усунення таким чином «конкурента» - традиційно залишається імпліцитне перетворення її на сексуальний об’єкт і наступне приниження вже в цьому статусі (це той самий прийом, до якого вдається гоголівський персонаж у «Вієві», щоб заткнути писка несподіваній опонентці: «Коли при всіх скину з тебе спідницю, то негаразд буде!»). В такий спосіб усувається найсерйозніша «загроза» «першої статі» з боку дорослої жінки - загадкова й страшна своєю «інакшістю» жіноча сексуальність.
…Міф «нашої Лесі», «слабосилої хворої дівчини», складався в українській культурі за першою з двох схем - «унепорочення»-десексуалізації, причім розглянута в першому розділі медикалізація її життєпису прийшлася тут вельми до речі: оскільки наголос клався на хворобу, котра з часом (коли масова культура висунула новий естетичний ідеал жіночої вроди, однозначно пов’язаний із фізичним здоров’ям, спортом і т.д) була анахронічно, заднім числом, ототожнилась з сексуальною непривабливістю жіночою неповноцінністю, то цим самим імплікувалась і вимушена асексуальність, як наслідок буцімто еротичної незапотребованости-«некоханости», - і у висліді десь насередину століття ми й отримали стосовно найвидатнішої своєї в цьому столітті культурної героїні біль-менш сконцептуалізовану парадигму такої собі «некрасивої дівчинки» з вірша Н. Заболоцького - дівчинки, яку випадало, за Франковим першоприкладом, радше жаліти, ніж подивляти, і яка, як ми вже бачили, дісталася в такому «безгрішно-дівочому» стані навіть до академічних історій літератури.
Оксана Старицька Ольга Косач і Леся Українка
Було б напрочуд цікаво й повчально з погляду майбутніх культурних стратегій простежити в якій-небудь окремій праці шляхи становлення цього відверто мізогіністичного міфа - всі оті, позірно вибачливі, пліткарські недомовки, напівприкриті підтексти, радо наведені чоловічою критикою судження «з живих уст» неприхильних Л. П. Косач-Квітці сучасників (як-от тієї-таки «навічно розсвареної» на вимогу чоловіка, А. Драгоманової-Труш - «всі сестри Лесі Українки гарні, тільки вона негарна», - що без коментарів цитують «із запису» В. Покальчук, А. Костенко та ін.), - словом, усе те, що, в кінцевому підсумку, дається емблематично зрезюмувати одним уступом із ювілейного есею Є. Маланюка: «Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі - не мала, бо той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів’явши передчасно, зник без вороття (курсив мій. - О.З)». (Меланюк Є. До роковин Лесі Українки // Книга спостережень. - с. 75).
Приблизно в той-таки час, коли творився цей міф, Анна Ахматова, прочитавши аналогічне про себе - що, мовляв, «була негарною» й «чоловік її не любив» (схема, як бачимо, незмінна!), - відреагувала, як і належить у патріархальній культурі, об’єктові сексуально-політичних маніпуляцій, «по-марсіянському»: «Поясніть мені, чому я мушу бути гарною? А Вальтер Скотт був гарний? Або Достоєвський? Кому спаде на думку це питати?» (цит. за: Мандельштам Н. Я. Из воспоминаний // Вопоминания об Анне Ахматовой. - Москва: Сов. Списатель, 1991. - с. 325). З позиції «ззовні» логічніше було б завважити, що Вальтера Скотта чи Достоєвського патріархальна культура завжди судитиме за іншими критеріями, ніж Ахматову чи Лесю Українку, і дивуватися з цього - значить удавати, ніби жіночої дискримінації взагалі не існує, а існує тільки конкретна поодинча несправедливість, вчинена щодо тебе особисто, але вочевидь у радянську епоху така «позиція ззовні» вже була неможлива.»
Стор. 109-115 з глави «ІІ. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5
«Зрозуміло, що в стосунках із С. Мержинським (як і з іншими чоловіками в її житті) Леся Українка в наших очах дуже сильно «заслоняє партнера», а це з точки зору традиційно-патриархальної звичаєвости сприймається майже як реверсія ґендерних ролей: фізична слабкість, пасивність, безпорадність і прикутість хворого до ліжка, навіть його небуденна (справді-таки, дещо «христологічного» типу!) врода (чи не єдина «власна» об’єктивна, не віддзеркалена через призму особистості Лесі Українки характеристика С. Мержинського, якою диспонуємо з фотодокументів) - все це прикмети, для патріархальної культури канонічно «фемінні», вони принижують С. Мержинського до «жіночого» становища і утруднюють чоловікам проективну з ним ідентифікацію (не варто забувати, що й «лесезнавством» як науковою дисципліною, і взагалі якнайширшою культурною асиміляцією образу письменниці у нас донедавна займалися таки мало не виключно чоловіки). Звідси й відрухова, не завжди навіть усвідомлювана самими інтерпретаторами потреба виправити дисбаланс до традиційного, культурно «прийнятого» - принизивши натомість жінку до становища сексуально відкинутої, «некоханої» (читай, «неповноцінної» жінки), - принаймні в такий спосіб її «заслонений» партнер наділяється активною роллю коли вже не щодо неї (адже прийняти чи відкинути офіровану тобі любов - це, як не крути, також традиційно «жіночий» вибір…), то хоча б щодо вмисне винайденої для нього з цією метою «третьої сторони»: робиться, отже, «мужнішим», маскуліннішим (те, що подібна «активність» - використовувати у функції доглядачки закохану жінку, кохаючи при тому іншу, - в разі дійсно б мала місце, поставила б такого персонажа в позицію, по суті, морального альфонса, випускається з поля зору як річ другорядна: очевидно, в патріархальній етиці альфонсизм вважається для чоловіка меншою ганьбою, ніж «підкаблучництво», - раз уже війна статей, то на війні як на війні!)
Іншим, не таким брутально мізогінистським, але також згідним з основними засадами патріархальної сексуальної політики способом реакції є «принизити» такого чоловіка ще більше, уйнявши йому, вкупі з «мужністю», будь-якої особистої значущості взагалі. Так, у російській інтернет-інциклопедії «Топ 100» читаємо з цього приводу, що «можна було зрозуміти протести матері проти стосунків Лесі з Мержинським - молодий чоловік був сам смертельно хворий і до того не надто розумний (?! - О. З.)». Казус не поодинокий - аналогічних «відкриттів» досхочу подибуємо і у вітчизняній лектурі, причому роняться вони без будь-якого усвідомлення тієї, здавалось би, самоочевидної речі, що таке приниження об’єкта любови видатної жінки в непрямий спосіб принижує, інфантилізує і спрощує і її саму - до кондиції фроммівського невротика, який пошукує у коханні чого завгодно, тільки не творчого «глибинного спілкування». «Кохання можливе тільки у тому випадку, коли двоє спілкуються між собою на найбільш глибинному рівні спілкування, і кожне з двох проживає себе на цьому рівні. <…> Кохання, що проживається в такий спосіб, складає перманентний виклик; це не прилисток для спочину, а рух, розвиток, спільний труд» (Fromm E. The Art of Loving. - p. 112).
В цьому зв’язку доречно згадати Йосифа Бродського, який, на поставлене в одному інтерв’ю запитання стосовно чоловіка М. Цвєтаєвої, С. Єфрона, відповів просто і єдино про такий випадок точно: «Якщо Марина його любила, той не мені його судити.» (Волков С. Диалоги с Йосифом Бродским. Москва: Издательство «Независимая газета», 2000. - с. 50), - свого роду «категоричний імператив» поведінки дорослої людини щодо всяких інтимних стосунків дорослих людей узагалі, і якщо стосовно Лесі Українки наша культура на нього не спромоглася, то справа, вочевидь, не лише у тому, що в цій культурі відсутня належно випрацювана рольова модель «принца-консорта» (чоловіка королеви) - партнера видатної жінки, змушеного весь час перебувати в її затінку, - а перш за все в тому, що власне у статусі дорослої жінки (а значить такої, яка, серед іншого, сама добирає собі партнерів, зокрема й еротичних!) «наша Леся» в національній свідомості остаточно так ніколи і не утвердилась.
Проблему її вмисної «інфантилізації» спробував був порушити Г. Грабович, але, на жаль, його стаття «Кобзар. Каменяр. Дочка Прометея» (К.: Критика. - 1999. - ч. 12) у частині про Лесю Українку стоїть нижче всякої критики - вже бодай тільки через нехлюйське, непростиме навіть для студента-першокурсника, поводження з фактичним матеріалом («Хронологія…» О. Косач-Кривинюк нічтоже сумняшеся йменується «Хронографією» [sic!], сама Ольга, після Лесі найстарша з Косачівен і найближча до неї, «сестра не по крові тільки, а по духу», оголошується «наймолодшою» і т.д.). Зрозуміло, що така кричуща необізнаність із біографічними джерелами автоматично позбавляє наукової валідности всі припущення й висновки автора і унеможливлює серйозну подальшу дискусію.
…«наша Леся» в національній свідомості остаточно так ніколи і не утвердилась. На це промовисто вказує, між іншим, уже й сам, досить-таки химородний (утворений від першої, інфантильної частини nom de plume) термін, який, одначе, ввійшов до наукової номенклатури, тож volens nolens мусимо ним послуговуватися, - «лесезнавство». Адже ж не існує ні «тарасознавства», ні «іванознавства», ні, скажімо, «григорієзнавства» (чи «савичезнавства»), тож за такою родинно-побутовою фамільярністю на адресу авторки, як-не-як, визнаної за героїню з того-таки пантеону, що Шевченко, Франко й Сковорода, запевне мусить критися щось більше, ніж звичайна незручність її псевдоніма для словотворчих вправ (зрештою, «українологія» звучала б незгірше!). Саме тут і криється головна причина, чому «Одержима», всупереч очевидному, так нерадо визнається в нашому літературознавстві за перелом у творчості письменниці: з пережитої у Мінську трагедії народився не лише великий драматург - а доросла жінка з новою свідомістю своєї ґендерної тожсамости*, - факт, украй неприємний для патріархальної естетики, яка попросту не вміє дати собі раду з тією обставиною, що цей великий драматург - жінка, а відтак її літературна зрілість закономірно включає в себе й зрілість особисто-жіночу (що, річ ясна, «нашій Лесі», «слабосилій хворій дівчині», ніяк не пристало!)
Діячі української культури на відкритті пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві.
Зліва направо: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка,
М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко
*У цьому неважко пересвідчитися, порівнявши хоча б її листування до і після того: міняються навіть інтонації, і на місце життєрадісного, пустотливого й багатослівного («просторікуватого», за власними словами), трохи кокетливого дівчиська, 1890-х («п. Мержинський чогось дуже інтересується долею моєї «Троянди»» - це явне дівоче лукавство, може, й не без наміру схилити маму на бік своєї симпатії!), заступає зріла й мудра жінка, вже не «друга стать», а стать в-собі-й-для-себе, сповна самоопанована й свідома сили й наслідків свого самопізнання (в листі до О. Кобилянської є промовистий пасаж про речі, які «може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденьки ще (на своє щастя) не все розуміють»).
Для найвимовнішого речника цієї естетики, З. Фройда, який, як відомо, взагалі нічогісінько не тямив у жіночій сексуальності (лібідо, на його наївне переконання, «завжди й закономірно має чоловічу природу» (Див.: Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности // Фрейд З. «Я» и «Оно»: Труды разных лет: в 2 кн. - Тбилиси: Мерани, 1991. - Кн. 2. С. 84), а звідси й імпліцитний висновок, що таку саму чоловічу природу мусить мати й художня творчість, яко сублімація лібідо). Цілий психосексуальний розвиток жінки вкладався в схему «бунту проти жіночності» як проти чогось небажаного й неприємного, - а тому й художня творчість жінки знаменувала не що інше як символічну фіксацію на інфантильному, «доедіпівському» потягові до матері: згрубша мовлячи або ти доросла («нормальна» жінка) - або геніальна («інфантильна»). І то байдуже, що радянські лесезнавці майже напевно ніколи не читали Фройда, - для того, щоб здійснювати на практиці певну політику, зокрема й сексуальну, зовсім не конче володіти теорією (як нема потреби знати анатомію, щоб справляти фізіологічні функції). Теорія тільки допомагає нам виявити й деконструювати основоположну сексуально-політичну парадигму, а вона щодо Лесі Українки в Україні нічим не різниться від тої яка до 1970-х рр. включно застосовувалася в західних культурах щодо таких «геніальних дівчаток», як «Сельма» (Сельма Лаґерльоф), «Джинні» (Вірджинія Вулф), «Сівві» (Сільвія Плат) та ін.
…Найпопулярнішим сексуально-політичним прийомом, сказати б, «акратизації» жінки - винесення її «за дужки» владного дискурсу й усунення таким чином «конкурента» - традиційно залишається імпліцитне перетворення її на сексуальний об’єкт і наступне приниження вже в цьому статусі (це той самий прийом, до якого вдається гоголівський персонаж у «Вієві», щоб заткнути писка несподіваній опонентці: «Коли при всіх скину з тебе спідницю, то негаразд буде!»). В такий спосіб усувається найсерйозніша «загроза» «першої статі» з боку дорослої жінки - загадкова й страшна своєю «інакшістю» жіноча сексуальність.
…Міф «нашої Лесі», «слабосилої хворої дівчини», складався в українській культурі за першою з двох схем - «унепорочення»-десексуалізації, причім розглянута в першому розділі медикалізація її життєпису прийшлася тут вельми до речі: оскільки наголос клався на хворобу, котра з часом (коли масова культура висунула новий естетичний ідеал жіночої вроди, однозначно пов’язаний із фізичним здоров’ям, спортом і т.д) була анахронічно, заднім числом, ототожнилась з сексуальною непривабливістю жіночою неповноцінністю, то цим самим імплікувалась і вимушена асексуальність, як наслідок буцімто еротичної незапотребованости-«некоханости», - і у висліді десь насередину століття ми й отримали стосовно найвидатнішої своєї в цьому столітті культурної героїні біль-менш сконцептуалізовану парадигму такої собі «некрасивої дівчинки» з вірша Н. Заболоцького - дівчинки, яку випадало, за Франковим першоприкладом, радше жаліти, ніж подивляти, і яка, як ми вже бачили, дісталася в такому «безгрішно-дівочому» стані навіть до академічних історій літератури.
Оксана Старицька Ольга Косач і Леся Українка
Було б напрочуд цікаво й повчально з погляду майбутніх культурних стратегій простежити в якій-небудь окремій праці шляхи становлення цього відверто мізогіністичного міфа - всі оті, позірно вибачливі, пліткарські недомовки, напівприкриті підтексти, радо наведені чоловічою критикою судження «з живих уст» неприхильних Л. П. Косач-Квітці сучасників (як-от тієї-таки «навічно розсвареної» на вимогу чоловіка, А. Драгоманової-Труш - «всі сестри Лесі Українки гарні, тільки вона негарна», - що без коментарів цитують «із запису» В. Покальчук, А. Костенко та ін.), - словом, усе те, що, в кінцевому підсумку, дається емблематично зрезюмувати одним уступом із ювілейного есею Є. Маланюка: «Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі - не мала, бо той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів’явши передчасно, зник без вороття (курсив мій. - О.З)». (Меланюк Є. До роковин Лесі Українки // Книга спостережень. - с. 75).
Приблизно в той-таки час, коли творився цей міф, Анна Ахматова, прочитавши аналогічне про себе - що, мовляв, «була негарною» й «чоловік її не любив» (схема, як бачимо, незмінна!), - відреагувала, як і належить у патріархальній культурі, об’єктові сексуально-політичних маніпуляцій, «по-марсіянському»: «Поясніть мені, чому я мушу бути гарною? А Вальтер Скотт був гарний? Або Достоєвський? Кому спаде на думку це питати?» (цит. за: Мандельштам Н. Я. Из воспоминаний // Вопоминания об Анне Ахматовой. - Москва: Сов. Списатель, 1991. - с. 325). З позиції «ззовні» логічніше було б завважити, що Вальтера Скотта чи Достоєвського патріархальна культура завжди судитиме за іншими критеріями, ніж Ахматову чи Лесю Українку, і дивуватися з цього - значить удавати, ніби жіночої дискримінації взагалі не існує, а існує тільки конкретна поодинча несправедливість, вчинена щодо тебе особисто, але вочевидь у радянську епоху така «позиція ззовні» вже була неможлива.»
Стор. 109-115 з глави «ІІ. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій» “Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, Висока полиця, Оксана Забужко, Київ 2007, видавництво Факт, ISBN 978-966-359-160-5