Культурні новини України: тільки негатив
Незважаючи на такий «дислайкнутий» заголовок спочатку хочу сказати про приємне. Завдяки спільноті Хутор на ім’я Гармидер я прочитала про виставку у Мистецькому Арсеналі, що є дуже добре про яку ще не чула, присвячену 1025-річчя хрещення Руси що є дезінформаційно і погано, величезну (представлені 35 музеїв України) і безглузду. Причому взнала я це від блогерки з якою не знайома bullet_13 і зафрендила її тому що вона обіцяє у своїх статтях продовжувати розповідати про українських художників про більшість з яких я ніколи не чула. Не знаю, чи це я собі відкриваю такі америки одна, чи справді в Україні говорять про будь-яку нісенітницю замість власної культури, але мені ця тема є цікавою ще й тому, що набридло мені вже чути напів-брехливі повтори про українську «селянську» націю. Я теж є українкою, але селянкою себе ніяк не ідентифікую. У bullet_13 є ще один допис про ту ж саму виставку Мої враження про "мега-виставку" "ВЕЛИКЕ І ВЕЛИЧНЕ" в М.Арсеналі. Виявляється, за залами та залами «сакрального» мистецтва скриті «міські» картини українських художників кінця ХІХ початку ХХ ст. які таки мене дуже цікавлять.
І тут виявляється, що вже вкотре в України по-братському вкрали спадщину. У дописі Всеволод Максимович, український художник епохи модерн (ар-нуво) є дуже цікаве посилання на руssкій ресурс (переклад з англійської, напевно якогось діаспорянина), який береже «наше наслєдіє» і цілком включає усіх українських авторів до своєї власної культури. Охороняє усе це і платить за це двоголовий мутант-орел під «шапкою Мономаха». Мабуть, в Україні є тільки ьіліти що і вміють рубати бабло та ховати усе по приватним колекціям. Спільне національне в нас вже безхозно догниває по музеях на очах безсилих ентузіастів що знайшли собі роботу у старих пост-совкових інституціях. І тут мене вражає «безпорадність» українців (мабуть поважати в нас самим себе є небезпечним, інакше б більше людей відчувалося ображеними на смерть і не дали б відбуватися такій ганьбі). Все що не приносить гроші (як то нібито культура) то, мабуть, для більш «багатих» націй. У нас працює тільки невільницький ринок. Задарма і болячка не скочить. Такої деморалізації добилися цією двадцятирічною інформаційною війною кремлівські «політологи» на тлі винищеного голодоморами та війнами «населення» (які не відчувають себе громадянами). Сказано усе це, я злажу з коня і хочу навести пару цитат з того чужого нам ресурсу та на пам’ять собі залишити пару картин.
У своєму дописі авторка розповідає про українського художника-авангардиста Всеволода Максимовича (1894-1914).
Всеволод Максимович, автопортрет. 1913 р.
Хоча він прожив мало, залишив цікаву спадщину. Його вчителем був Іван Мясоєдов 1881, Харьків, Україна -1953, Буенос-Айрес, Аргентина, про якого в інтернеті пишуть стільки різного!
Іван Мясоєдов Алегория Росії
Дамська дуэель Іван Мясоєдов
Іван Мясоєдов "Подсолнух з любовниками"
Мене не переймає різно-національність авторів. Сучасний світ наповнений «нечистокровними» до такої ступені, що говорити про «чистокровність» бачиться мені найбільшою нісенітницею у світі. Але місце народження та дитинство забрати у людини важко. Якщо рости не штучно ізольованим від оточуючої культури, як то люблять робити москалики з своїми дітьми, неможливо не любити та не розуміти рідної по народженню культури.
Хочу навести коментар gloria-ma який мені багато чого прояснив:
«…на жаль, Київ протягом др.пол.18 - к.19 ст. був зведений до рівня невеликого, досить заштатного міста, як і вся Україна до ролі провінції.
РІ - дуже централізована держава, що розвивала тільки столичні міста - в першу чергу, Петербург.
Прохання відкрити в Києві університет стабільно ігнорувались царською владою років з 60, а роль Києво-Могилянської Академії поступово була зведена до рівня чисто духовного закладу.
Горизонтальні зв"язки з закордоном теж були порушені, царською адміністрацією всі "потоки" було скеровано виключно через російське "вікно в Європу" - С.-Петербург.
Хто хотів слави і кар"єри - мусили їхати в Петербург. Хто хотів навчатись закордоном - мусили отримувати дозвіл з Петербургу.
Так що до промислового буму - в першу чергу, до буму цукровиробництва, розвитку залізних доріг і портів, в Києві не було ані великих грошей, ані великих меценатів, які могли б просувати мистецтво: музеїв, колекцій, арт-подій тощо.»
Також мене мало непокоять «експерименти» з голим тілом. Такі течії знали та знають багато народів. Недавно ми про це говорили. Цілком сучасно після релігійних «грішностей земного тіла». Сучасно і правильно вважаю.
Декілька цитат з російського ресурсу http://nasledie-rus.ru/podshivka/8215.php:
«Перепутья: модернизм в Украине» - первая всеобъемлющая выставка украинского авангарда в Соединенных Штатах - удивительное явление в ряду множества выставок, посвященных русскому авангарду, которые прошли в музеях и галереях США, начиная с конца 1970-х годов. Следует, правда, отметить, что первое научное исследование, посвященное украинскому авангарду, - «Новое поколение и художественный модернизм в Украине» Мирославы Мудрак было опубликовано в Мичигане 20 лет назад. Были организованы также персональные выставки некоторых украинских художников: Александра Архипенко, Александры Экстер, Давида Бурлюка и Петра Нилуса. Но до настоящего времени первоклассные выставки художников радикальных направлений, которые изменили культурное лицо Киева, Одессы и Харькова в 1910-х-1920-х годах, состоялись на Западе во многих городах - от Загреба (1990-1991), Виннипега (1991-1992 и 2001), Мюнхена (1993) до Виченцы (2004), но только не в Соединенных Штатах. Этот пробел достоин сожаления потому, что Украина, равная Франции по территории, обладает богатейшей, утонченной культурой, художественно самобытной, абсолютно независимой и, как четко показали недавние события, политически ангажированной.
...Украинское искусство начала XX века, как и русское, развивалось в русле европейских течений: импрессионизм, ар-нуво, кубизм, футуризм и абстракционизм, - но при том оно обладало своими оригинальными чертами и направлениями. Очевидно, что особенности украинского пейзажа и сам стиль украинского быта (ширь степей, льющийся из глубины небес ослепительный свет, яркий колорит местного фольклора) оказывали сильное влияние на творческое экспериментирование таких художников, как Александр Богомазов и Виктор Пальмов, способствовали появлению близких к народной традиции работ художников Кирилла Костанди и Николая Пимоненко - одного из первых учителей Малевича. Украинские художники и шли в ногу со своими русскими, французскими, итальянскими и немецкими коллегами, и отдавали дань местным традициям, а также с особым уважением относились к своему далекому прошлому...
...Синтезу разностилевых течений, новых и старых, способствовала географическая мобильность самого украинского авангарда: А.Экстер жила в Киеве, Санкт-Петербурге и Париже; Д.Бурлюк - в Чернянке, Киеве, Москве, Санкт-Петербурге, других городах; а уроженцы Украины Никритин и Тышлер профессию художника получили в Москве, так же как и киевляне Исаак Рабинович и Нисон Шифрин; Михаил Андреенко и Соня Делоне творчески сформировались в Париже; А.Архипенко, В.Издебский и А.Маневич обосновались в Нью-Йорке. И несмотря на удаленность от родины, эти художники всегда подчеркивали свою прочную связь с культурным наследием Украины. Верно утверждение профессора Дмитрия Горбачева, что они всегда были вместе с Украиной, а Украина была всегда вместе с ними.
Основная ось развития украинского авангарда проходила через Киев (А.Экстер и ее школа), Львов (О.Новаковский и его школа), Одессу (В.Издебский, его «Салоны» и выходивший в 1924 году журнал «Юголеф») и Харьков (Василь Ермилов, Мария Синякова, их кружки и издававшийся в 1927-1930 годах журнал «Новая генерация. Журнал левых направлений в искусстве». Основным языком интеллектуального и художественного общения был более русский, чем украинский.
...Столичный Харьков был центром Ассоциации современных украинских художников, и там впервые изданы знаковые монографии: роскошный альбом В.Хмурого «Анатолий Петрицкий. Театральный строй» (1929) и Р.Кутепова «Новые течения в живописи» (1931).
Но время, к сожалению, потекло вспять, хотя выдающийся художественный эксперимент на Украине длился дольше, чем русский авангард. Большая часть талантливейших художников и писателей была вычеркнута из истории культуры. Однако несмотря на то, что художественные и поэтические работы были выдворены из музеев и библиотек, отдельные следы их сохранились. Например, каким-то чудом в Славяногорске все еще стоит кубофутуристический рабочий Ивана Кавалеридзе (1926) - яркое свидетельство жизненности украинского авангарда, который пережил долгие годы притеснения, осмеяния и забвения.
І тут виявляється, що вже вкотре в України по-братському вкрали спадщину. У дописі Всеволод Максимович, український художник епохи модерн (ар-нуво) є дуже цікаве посилання на руssкій ресурс (переклад з англійської, напевно якогось діаспорянина), який береже «наше наслєдіє» і цілком включає усіх українських авторів до своєї власної культури. Охороняє усе це і платить за це двоголовий мутант-орел під «шапкою Мономаха». Мабуть, в Україні є тільки ьіліти що і вміють рубати бабло та ховати усе по приватним колекціям. Спільне національне в нас вже безхозно догниває по музеях на очах безсилих ентузіастів що знайшли собі роботу у старих пост-совкових інституціях. І тут мене вражає «безпорадність» українців (мабуть поважати в нас самим себе є небезпечним, інакше б більше людей відчувалося ображеними на смерть і не дали б відбуватися такій ганьбі). Все що не приносить гроші (як то нібито культура) то, мабуть, для більш «багатих» націй. У нас працює тільки невільницький ринок. Задарма і болячка не скочить. Такої деморалізації добилися цією двадцятирічною інформаційною війною кремлівські «політологи» на тлі винищеного голодоморами та війнами «населення» (які не відчувають себе громадянами). Сказано усе це, я злажу з коня і хочу навести пару цитат з того чужого нам ресурсу та на пам’ять собі залишити пару картин.
У своєму дописі авторка розповідає про українського художника-авангардиста Всеволода Максимовича (1894-1914).
Всеволод Максимович, автопортрет. 1913 р.
Хоча він прожив мало, залишив цікаву спадщину. Його вчителем був Іван Мясоєдов 1881, Харьків, Україна -1953, Буенос-Айрес, Аргентина, про якого в інтернеті пишуть стільки різного!
Іван Мясоєдов Алегория Росії
Дамська дуэель Іван Мясоєдов
Іван Мясоєдов "Подсолнух з любовниками"
Мене не переймає різно-національність авторів. Сучасний світ наповнений «нечистокровними» до такої ступені, що говорити про «чистокровність» бачиться мені найбільшою нісенітницею у світі. Але місце народження та дитинство забрати у людини важко. Якщо рости не штучно ізольованим від оточуючої культури, як то люблять робити москалики з своїми дітьми, неможливо не любити та не розуміти рідної по народженню культури.
Хочу навести коментар gloria-ma який мені багато чого прояснив:
«…на жаль, Київ протягом др.пол.18 - к.19 ст. був зведений до рівня невеликого, досить заштатного міста, як і вся Україна до ролі провінції.
РІ - дуже централізована держава, що розвивала тільки столичні міста - в першу чергу, Петербург.
Прохання відкрити в Києві університет стабільно ігнорувались царською владою років з 60, а роль Києво-Могилянської Академії поступово була зведена до рівня чисто духовного закладу.
Горизонтальні зв"язки з закордоном теж були порушені, царською адміністрацією всі "потоки" було скеровано виключно через російське "вікно в Європу" - С.-Петербург.
Хто хотів слави і кар"єри - мусили їхати в Петербург. Хто хотів навчатись закордоном - мусили отримувати дозвіл з Петербургу.
Так що до промислового буму - в першу чергу, до буму цукровиробництва, розвитку залізних доріг і портів, в Києві не було ані великих грошей, ані великих меценатів, які могли б просувати мистецтво: музеїв, колекцій, арт-подій тощо.»
Також мене мало непокоять «експерименти» з голим тілом. Такі течії знали та знають багато народів. Недавно ми про це говорили. Цілком сучасно після релігійних «грішностей земного тіла». Сучасно і правильно вважаю.
Декілька цитат з російського ресурсу http://nasledie-rus.ru/podshivka/8215.php:
«Перепутья: модернизм в Украине» - первая всеобъемлющая выставка украинского авангарда в Соединенных Штатах - удивительное явление в ряду множества выставок, посвященных русскому авангарду, которые прошли в музеях и галереях США, начиная с конца 1970-х годов. Следует, правда, отметить, что первое научное исследование, посвященное украинскому авангарду, - «Новое поколение и художественный модернизм в Украине» Мирославы Мудрак было опубликовано в Мичигане 20 лет назад. Были организованы также персональные выставки некоторых украинских художников: Александра Архипенко, Александры Экстер, Давида Бурлюка и Петра Нилуса. Но до настоящего времени первоклассные выставки художников радикальных направлений, которые изменили культурное лицо Киева, Одессы и Харькова в 1910-х-1920-х годах, состоялись на Западе во многих городах - от Загреба (1990-1991), Виннипега (1991-1992 и 2001), Мюнхена (1993) до Виченцы (2004), но только не в Соединенных Штатах. Этот пробел достоин сожаления потому, что Украина, равная Франции по территории, обладает богатейшей, утонченной культурой, художественно самобытной, абсолютно независимой и, как четко показали недавние события, политически ангажированной.
...Украинское искусство начала XX века, как и русское, развивалось в русле европейских течений: импрессионизм, ар-нуво, кубизм, футуризм и абстракционизм, - но при том оно обладало своими оригинальными чертами и направлениями. Очевидно, что особенности украинского пейзажа и сам стиль украинского быта (ширь степей, льющийся из глубины небес ослепительный свет, яркий колорит местного фольклора) оказывали сильное влияние на творческое экспериментирование таких художников, как Александр Богомазов и Виктор Пальмов, способствовали появлению близких к народной традиции работ художников Кирилла Костанди и Николая Пимоненко - одного из первых учителей Малевича. Украинские художники и шли в ногу со своими русскими, французскими, итальянскими и немецкими коллегами, и отдавали дань местным традициям, а также с особым уважением относились к своему далекому прошлому...
...Синтезу разностилевых течений, новых и старых, способствовала географическая мобильность самого украинского авангарда: А.Экстер жила в Киеве, Санкт-Петербурге и Париже; Д.Бурлюк - в Чернянке, Киеве, Москве, Санкт-Петербурге, других городах; а уроженцы Украины Никритин и Тышлер профессию художника получили в Москве, так же как и киевляне Исаак Рабинович и Нисон Шифрин; Михаил Андреенко и Соня Делоне творчески сформировались в Париже; А.Архипенко, В.Издебский и А.Маневич обосновались в Нью-Йорке. И несмотря на удаленность от родины, эти художники всегда подчеркивали свою прочную связь с культурным наследием Украины. Верно утверждение профессора Дмитрия Горбачева, что они всегда были вместе с Украиной, а Украина была всегда вместе с ними.
Основная ось развития украинского авангарда проходила через Киев (А.Экстер и ее школа), Львов (О.Новаковский и его школа), Одессу (В.Издебский, его «Салоны» и выходивший в 1924 году журнал «Юголеф») и Харьков (Василь Ермилов, Мария Синякова, их кружки и издававшийся в 1927-1930 годах журнал «Новая генерация. Журнал левых направлений в искусстве». Основным языком интеллектуального и художественного общения был более русский, чем украинский.
...Столичный Харьков был центром Ассоциации современных украинских художников, и там впервые изданы знаковые монографии: роскошный альбом В.Хмурого «Анатолий Петрицкий. Театральный строй» (1929) и Р.Кутепова «Новые течения в живописи» (1931).
Но время, к сожалению, потекло вспять, хотя выдающийся художественный эксперимент на Украине длился дольше, чем русский авангард. Большая часть талантливейших художников и писателей была вычеркнута из истории культуры. Однако несмотря на то, что художественные и поэтические работы были выдворены из музеев и библиотек, отдельные следы их сохранились. Например, каким-то чудом в Славяногорске все еще стоит кубофутуристический рабочий Ивана Кавалеридзе (1926) - яркое свидетельство жизненности украинского авангарда, который пережил долгие годы притеснения, осмеяния и забвения.