Ненаписане майбутнє
Джозеф Еліс, «Брати-засновники: Революційне покоління», вересень 2014, "Ніка-Центр", Київ
Я вже достатньо прожив на світі, щоб цілком обґрунтовано казати: «А от в мій час...». Не те щоб молодше покоління було надто зацікавлене в тому, що ж саме було «в мій час» - час цей (а маю я на увазі час свого шкільного навчання, що випало на десятиліття 1970-х від початку до кінця) зараз відстоїть від них так само, як тоді від мене відстояла Друга світова війна. Ба, далі, бо зміни, що відбулися із світом за минулі 30 з лишком років, виявилися набагато - на порядки - більш радикальними, ніж ті, що відділяли моє школярство від тієї війни (вже треба, вживаючи цю фразу, «до війни», уточнювати, яку саме війну маєш на увазі, і це не єдиний аспект такої зміни). Я в середині 70-х хай і не знав усіх реалій життя в часи попередньої війни проти нацистів, але, опинися я зненацька там, зорієнтувався б досить швидко, що й до чого. Для нинішніх же школярів мої оповіді про власне дитинство звучать не менш екзотично, ніж звучали б для мене оповіді про часи, скажімо, кріпацтва.
Але в одному я певен - історія Сполучених Штатів Америки в курсі шкільної історії вивчається зараз так само епізодично, як і «у мій час». Що знає про неї пересічний школяр? Він може згадати рік - 1776-й, проторохтіти «Американська революція-Вашінгтон-перемога у війні з Британією», тоді лакуна до середини 19 століття, коли - як Пилип з конопель - вискакує «війна Півночі й Півдня» за знесення рабства, і тоді знову лакуна аж до Великої Депресії. І ще ковбої з індіанцями, але вони стоять осторонь, бо про них відомо не з шкільного підручника, а з кіно. Виправлюся, це знає не пересічний школяр, а школяр-відмінник. А не-відмінник в кращому разі згадає Мела Ґібсона у фільмі «Патріот», ну й знову ж таки ковбої-індіанці-гангстери та «порятунок бійця Райана». Те ж саме було й у мене, от хіба що «бійця Райана» ще не зняли, та про ковбоїв з індіанцями ми знали не з американських фільмів, а зі східнонімецьких екранізацій улюбленого письменника Гітлера із всесоюзним індіанцем Ґойко Митичем у головній ролі.
Саме тому я більш ніж впевнений, що ця книга буде справжнім відкриттям для українського читача. Книга невеличка, менше трьохсот сторінок. Написана гарною й непростою мовою, мовою для підготовленого читача (як кому цікаво, в мережі повно нарікань американських читачів, скажімо так, не надто підготовлених, на те що, мовляв, нащо автор пише такими довгими складними словами й такими довгими закрученими реченнями, неможливо ж нічого зрозуміти!) - я дуже спродіваюся, що український читач знайде переклад гідним оригіналу, який я особисто читав із задоволенням. Але щоб повністю сприйняти цю книгу, все ж таки бажано мати знання про американську історію понад рівень пересічного школяра.
А й не дивно, бо Джозеф Джон Еліс, якому минулого року виповнилося 70 років, є одним з ведучих істориків-дослідників періоду Американської революції та Америки на зламі 18 й 19 століть. У 1969 році він отримав ступінь доктора філософії у Йельському університеті, кілька років викладав історію у військовій академії Вест Пойнт (і написав книгу присвячену її історії, «School for Soldiers: West Point and the Profession of Arms»), після чого викладав історію в Маунт Голіоук Коледж. Починаючи з 1993 року, коли він оприлюднив свою біографію Джона Адамса (наступника Джорджа Вашінгтона на посаді президента США), він став автором низки книжок, розрахованих на масову аудиторію. За біографією Адамса виступила біографія ще одного з перших президентів, Томаса Джеферсона («Американський сфінкс: Характер Томаса Джеферсона»), що отримала Національну Нагороду для не-художньої літератури (National Book Award for Nonfiction) у 1997 році. У 2001 році Пулітцерівською премією для книг з історії було відзначено «Братів-засновників», і вже у новому тисячолітті вийшли біографія Вашінгтона, подвійна біографія президентського подружжя Адамсів, та інші, так що ще десять років тому у професора Еліса була репутація найбільш читаного дослідника історії Американської революції, а тим самим найбільш впливового принаймні серед широкого загалу.
Не те щоб репутація пана Еліса є абсолютно незаплямованою. Він свого часу дещо прикрасив власну біографію, твердивши, що воював у В’єтнамі. Коли у 2001 році вияснилося, що це було зовсім не так, він вибачився, і був тимчасово звільнений із своєї посади без збереження платні. Далі, у згадуваній біографії Джеферсона він стверджував, що на його думку, звинувачення його героя в тому, що він мав подружні стосунки з однією із своїх чорних рабинь, є лише інсинуаціями та йдуть врозріз із характером Джеферсона. Як назло, наступного року після публікації цієї книги «інсинуації» було підтверджено остаточно за допомогою ДНК-аналізу. Треба сказати, що професор вмявив себе добрим вченим, визнавши свою помилку, та заявивши, що його попередня точка зору була спростована новими науковими даними. Але це дрібниці, тим більше що український читач, без сумніву, є в курсі набагато цікавіших пригод деяких вітчизняних «професорів».
Але повернімося власне до книги. Перш за все, на перших сторінках впадає у вічі посилання автора на відому (у всякому разі, в англомовному світі) книгу Лінтона Стрейчі «Видатні вікторіанці». Еліс стверджує, що саме вона надихнула його на написання «Братів-засновників». Але, на мою думку, це посилання трохи лукаве. Бо навіть якщо книга Стрейчі (одного з так званого «круга Блумсбері», англійських прогресивних інтелектуалів початку 20 століття, одним із яких був, наприклад, видатний економіст Джон Мейнард Кейнс) і дала йому ідею форми його книги, то аж ніяк вона не могла вплинути на манеру висвітлення предмету. Стрейчі створив могутню й впливову, але надзвичайно злу, однобоку й неправдиву карикатуру вікторіанської епохи та її головних героїв, епохи, що має мало рівних собі за масштабом поступу в усіх галузях життя суспільства. Книга Еліса старається показати своїх героїв не як карикатури чи уособлення якихось суспільних гріхів, а як живих людей, із своїми думками, мотивами, вподобаннями та неприязнями - а головне, як людей, чиї думки і дії мали надзвичайно важливі наслідки в історії, при тому виділяючи саме суттєве в їхньому характері.
Раз у раз автор нагадує нам про те, що картина світу, що видається нам зараз єдино можливою та заздалегідь окресленою долею чи історичною логікою розвитку, зовсім не була такою двісті років тому. У найпершому, ненумерованому, розділі книги («Покоління») Еліс широкими помахами пензля малює панораму Америки, якою вона була одразу після перемоги у війні за незалежність. Основний лейтмотив цієї картини - непевність перед майбутнім. І то зрозуміло, якщо лише задуматися. Це зараз ми, думаючи про Америку, бачимо сучасну Супердержаву №1, потугу економічну, демографічну і військову. А на той час тринадцять колишніх колоній, що не мали спільної історії за межами спільної війни проти Британії (і то війни багато в чому громадянської - до того ж перемога в якій може вважатися майже невірогідним результатом), мали біле населення на порядок менше населення переможеної метрополії. Хоча на папері вони тепер панували над землями від атлантичного узбережжя до великої й повноводної ріки Місісіпі (за якою, дол речі - але про це зараз згадає лише знавець історії - лежали володіння Іспанської колоніальної імперії), ці терени ще треба було відвоювати у досить таки вороже настроєних індіанців. Тринадцять колоній мали спільну, щойно прийняту, конституцію, але жодних прецедентів практичного втілення цього документу ще просто не існувало. Більш того, не існувало прецеденту існування держави з республіканською формою правління на так великій, як у Америки, території (а вона була величезна, хай і в рази менша від сучасної). Творці конституції цілком свідомо взяли за зразок конституцію республіканського Риму, але з їхнім знанням історії їм було добре відомо, що уряд, створений для керування містом та околицями, перестав діяти належним чином, коли влада Риму розкинулася на багато днів подорожі від Семи Горбів. Джон Адамс писав: «законодавці античності писали закони для окремих міст, але хто може створити закон для двадцяти чи тридцяти держав, кожна з яких є більшою, ніж Греція чи Рим тих часів?» Те, що нововизволена Америка не розпалася на купку ворогуючих державок, саме й є результатом того, що у 1787 році у тодішній спільній столиці, Філадельфії, купка заможних білих чоловіків середнього віку прийняла документ, який зміг поєднати - чи зробити вигляд, що поєднав - тягу одних до створення потужної централізованої влади, конче необхідної для забезпечення подальшого розвитку спільної держави, із прагненням інших протистояти будь-якій владі згори, тобто з тим самим революційним духом, що й привів до війни проти королівського уряду в далекому Лондоні.
Сама конституція допускала різне розуміння її досить таки непевних статей (ті, хто слідкує за перипетіями американської політики, знають, що дебати про те, що саме означає та чи інша стаття цього документу - більш того, дебати про те, що саме мали на увазі творці конституції (тобто герої книг, про яку зараз йде мова), коли писали її - точаться й понині, із цілком реальними наслідками для Америки й американців) - а тоді було неясно навіть, чи нові Сполучені Штати є централізованою державою, чи лише спільнотою суверенних держав. Більш того, самі «брати-засновники» опинилися по різні боки цієї суперечки: «федералісти» Гамільтон, Вашингтон і (із застереженнями) Адамс вважали, що правдивим втіленням духа революції 1776 року буде створення федерального уряду, тоді як «республіканці» на чолі з Джеферсоном та Медісоном вважали, що політика «федералістів» призведе до того, що здобута свобода буде вкрадена в американського народу. Але розкол ішов не лише по межі між прихильниками федерального суверенітету та прибічниками свободи й прав штатів, але й між аграрними та торговими інтересами, різними регіональними угрупованнями, нарешті між прихильниками та противниками збереження рабства, яке вже на початку існування Америки вважалося антигеном всього, за що виступали революціонери.
У шести віньєтках-есеях Еліс прослідковує, як розвивалися ці суперечки, і до чого вони привели за два десятиліття, що проминули після прийняття американської конституції. Есеї не слідують хронології, тому краще вже мати певне уявлення про деякі основні події цього періода (хоча зацікавлений читач може, проявивши деяку стійкість та витривалість, обійтися і без попереднього читання відповідних сторінок вікіпедії).
Еліс починає оповідь з опису дуелі між Гамільтоном і Аароном Бером у 1804 році, що закінчилася смерті Гамільтона. Ця смерть нібито підвела рису під політичною поразкою «федералістів» та уособила її - але при тому багато з того, що вдалося зробити «федералістам», перетривало цю поразку та збереглося. Наступна оповідь переносить дію в рік 1790 та секретні перемови про те, де має бути столиця нової держави. Ми зараз знаємо, що за результатом цих перемов вона опинилася на берегах Потомака у Вірджінії, переїхавши із Філадельфії, фінансового центру країни (в той час як у Британії й Франції політичні й фінансові столиці країн співпадали). Це була ціна, яку довелося заплатити Гамільтону за те, щоб штати погодилися на створення федерального державного боргу, який би перебрав на себе борги окремих штатів. Дальші есеї розповідають про прощальне звернення Вашингтона наприкінці його другого президентського терміну, про політично-партнерські стосунки між другим президентом Джоном Адамсом та його дружиною Абіґайль, про спробу Бенджаміна Франкліна змусити конгрес розібратися із проблемою рабства, та спроби Медісона перешкодити цьому, і нарешті про довге листування між Адамсом і Джеферсоном. Оповідь показує, як люди, що разом боролися за незалежність, стали політичними супротивниками. Люди обдаровані, із своїми вадами та пристрастями, часом мудрі, часто просто неправі. Передовсім живі люди, бо під пером Еліса вони оживають як у гарному історичному романі.
Ці люди творили історію. Вони знали, що вони творять історію. Чого вони не знали так це яку саме історію вони творять. На думку Еліса, Америці надзвичайно, неймовірно пощастило, що за кермом країни опинитися саме ці люди, що змогли (за винятком хіба що випадку із загибеллю Гамільтона) знайти прийнятні компроміси для блага свого народу та забезпечити йому умови для розквіту в десятиліття 1790-1800, яке Еліс вважає найважливішим в американській історії. Можна сперечатися з такою думкою, але неможливо заперечувати, що саме тоді були закладені підвалини, на яких було зведено будівлю Супердержави №1.
Власне, це й є головний урок, який ми можемо винести із книги. Історію творять люди, їхні вчинки, їхні думки, ідеї, рішення. Майбутнє не запрограмоване. Не задане «економічними силами», «базою», «історичними закономірностями». Про це все пишуть згодом, щоб якось полегшити розуміння минулих подій, і то часто невірно. А діють люди, як двісті років тому, так і в наш час. Але мені здається, що якраз українському читачеві, на очах якого робиться історія прямо зараз, така думка не видасться дивною, як би ни знаходився він під впливом марксистського економічного детермінізму, який і досьогодні багато в чому формує уявлення про історичний процес у великої більшості наших співвітчизників.
Як би ни нівелював детерміністський погляд на історію значення дій конкретних історичних осіб, неупереджений погляд на історію не може не призвезти до висновку, що особистості мають значення. Мають значення їхні взаємні симпатії й антипатії, дружні стосунки чи взаємна відраза. Було б дуже непогано, якби цю книгу знайшли час прочитати нинішні керманичі нашої держави. Як я казав, книга невелика, не відніме багато часу, але може навчити мудрості.
А якщо вони справді візьмуть до рук цю книгу, то з особливою увагою хай перечитають есею третю, «Мовчанка». Там якраз про те, як заради забезпечення єдності молодої держави було вирішено не чіпати «особливу інституцію» рабства. Думалося, що проблема якось вирішиться сама собою, відпаде, відімре. А в підсумку виявилося, що під підвалини спільної держави було закладено потужну уповільнену бомбу. Вона вибухнула через кілька десятиліть і мало не спричинилася до загибелі держави. Шкоду від рішення нічого не вирішувати довелося виправляти великою кров'ю. Думаю, паралелі з нашою історією й сьогоденням для українського читача очевидні. Протягом останнього року в нашій країні вибухає схожа бомба, закладена ще на початку нашої незалежності. На жаль, наші тодішні керівники виявилися людьми набагато дрібнішого калібру, ніж «брати-засновники». За їхні помилки доводиться платити кров’ю нинішньому поколінню, і до вирішення проблем, що звели годинниковий механізм нашої бомби, ще далеко.
Зараз лише лінивий, говорячи про нашу поточну політичну ситуацію, не згадує про особисті суперечки, сварки та персональні вендетти провідних політиків. Сумна картина, що й казати. Але й тут книга професора Еліса дає певний промінець надії. Автор завершує її есеєю про те, як колишні союзники, а потім запеклі політичні супротивники Адамс і Джеферсон змогли на схилі віку перебороти колишні образи та відновити добрі стосунки, що переросли у справжню дружбу. Великі люди все ж таки дають приклади шляхетного поводження в багатьох аспектах свого життя - і варто скористатися їхнім прикладом.
На початку свого тексту я побіжно згадав про американські фільми як одне з джерел знайомства з американською історією для широкого загалу. Хочу повернутися до цього джерела ще раз, хай і з дещо несподіваним вибором. Згадаймо лейтмотив відомої серії фільмів, кращий із яких вийшов на екрани невдовзі після того, як наша країна отримала незалежність - «Термінатор. Судний День». «Майбутнє ще не написане. Нема іншої долі крім тої, що ми самі робимо». Таке ненаписане майбутнє розлягалося перед Братами-засновниками, і вони створили таке майбутнє, якого не соромно. Зараз ненаписане майбутнє розгортається перед нами. Скористаймося гарним досвідом, і створімо власне майбутнє, щоб за двісті років нашим спадкоємцям здавалося, що інакше й не могло бути, щоб іншого ходу історії крім нашої перемоги просто неможливо було б уявити.
Я вже достатньо прожив на світі, щоб цілком обґрунтовано казати: «А от в мій час...». Не те щоб молодше покоління було надто зацікавлене в тому, що ж саме було «в мій час» - час цей (а маю я на увазі час свого шкільного навчання, що випало на десятиліття 1970-х від початку до кінця) зараз відстоїть від них так само, як тоді від мене відстояла Друга світова війна. Ба, далі, бо зміни, що відбулися із світом за минулі 30 з лишком років, виявилися набагато - на порядки - більш радикальними, ніж ті, що відділяли моє школярство від тієї війни (вже треба, вживаючи цю фразу, «до війни», уточнювати, яку саме війну маєш на увазі, і це не єдиний аспект такої зміни). Я в середині 70-х хай і не знав усіх реалій життя в часи попередньої війни проти нацистів, але, опинися я зненацька там, зорієнтувався б досить швидко, що й до чого. Для нинішніх же школярів мої оповіді про власне дитинство звучать не менш екзотично, ніж звучали б для мене оповіді про часи, скажімо, кріпацтва.
Але в одному я певен - історія Сполучених Штатів Америки в курсі шкільної історії вивчається зараз так само епізодично, як і «у мій час». Що знає про неї пересічний школяр? Він може згадати рік - 1776-й, проторохтіти «Американська революція-Вашінгтон-перемога у війні з Британією», тоді лакуна до середини 19 століття, коли - як Пилип з конопель - вискакує «війна Півночі й Півдня» за знесення рабства, і тоді знову лакуна аж до Великої Депресії. І ще ковбої з індіанцями, але вони стоять осторонь, бо про них відомо не з шкільного підручника, а з кіно. Виправлюся, це знає не пересічний школяр, а школяр-відмінник. А не-відмінник в кращому разі згадає Мела Ґібсона у фільмі «Патріот», ну й знову ж таки ковбої-індіанці-гангстери та «порятунок бійця Райана». Те ж саме було й у мене, от хіба що «бійця Райана» ще не зняли, та про ковбоїв з індіанцями ми знали не з американських фільмів, а зі східнонімецьких екранізацій улюбленого письменника Гітлера із всесоюзним індіанцем Ґойко Митичем у головній ролі.
Саме тому я більш ніж впевнений, що ця книга буде справжнім відкриттям для українського читача. Книга невеличка, менше трьохсот сторінок. Написана гарною й непростою мовою, мовою для підготовленого читача (як кому цікаво, в мережі повно нарікань американських читачів, скажімо так, не надто підготовлених, на те що, мовляв, нащо автор пише такими довгими складними словами й такими довгими закрученими реченнями, неможливо ж нічого зрозуміти!) - я дуже спродіваюся, що український читач знайде переклад гідним оригіналу, який я особисто читав із задоволенням. Але щоб повністю сприйняти цю книгу, все ж таки бажано мати знання про американську історію понад рівень пересічного школяра.
А й не дивно, бо Джозеф Джон Еліс, якому минулого року виповнилося 70 років, є одним з ведучих істориків-дослідників періоду Американської революції та Америки на зламі 18 й 19 століть. У 1969 році він отримав ступінь доктора філософії у Йельському університеті, кілька років викладав історію у військовій академії Вест Пойнт (і написав книгу присвячену її історії, «School for Soldiers: West Point and the Profession of Arms»), після чого викладав історію в Маунт Голіоук Коледж. Починаючи з 1993 року, коли він оприлюднив свою біографію Джона Адамса (наступника Джорджа Вашінгтона на посаді президента США), він став автором низки книжок, розрахованих на масову аудиторію. За біографією Адамса виступила біографія ще одного з перших президентів, Томаса Джеферсона («Американський сфінкс: Характер Томаса Джеферсона»), що отримала Національну Нагороду для не-художньої літератури (National Book Award for Nonfiction) у 1997 році. У 2001 році Пулітцерівською премією для книг з історії було відзначено «Братів-засновників», і вже у новому тисячолітті вийшли біографія Вашінгтона, подвійна біографія президентського подружжя Адамсів, та інші, так що ще десять років тому у професора Еліса була репутація найбільш читаного дослідника історії Американської революції, а тим самим найбільш впливового принаймні серед широкого загалу.
Не те щоб репутація пана Еліса є абсолютно незаплямованою. Він свого часу дещо прикрасив власну біографію, твердивши, що воював у В’єтнамі. Коли у 2001 році вияснилося, що це було зовсім не так, він вибачився, і був тимчасово звільнений із своєї посади без збереження платні. Далі, у згадуваній біографії Джеферсона він стверджував, що на його думку, звинувачення його героя в тому, що він мав подружні стосунки з однією із своїх чорних рабинь, є лише інсинуаціями та йдуть врозріз із характером Джеферсона. Як назло, наступного року після публікації цієї книги «інсинуації» було підтверджено остаточно за допомогою ДНК-аналізу. Треба сказати, що професор вмявив себе добрим вченим, визнавши свою помилку, та заявивши, що його попередня точка зору була спростована новими науковими даними. Але це дрібниці, тим більше що український читач, без сумніву, є в курсі набагато цікавіших пригод деяких вітчизняних «професорів».
Але повернімося власне до книги. Перш за все, на перших сторінках впадає у вічі посилання автора на відому (у всякому разі, в англомовному світі) книгу Лінтона Стрейчі «Видатні вікторіанці». Еліс стверджує, що саме вона надихнула його на написання «Братів-засновників». Але, на мою думку, це посилання трохи лукаве. Бо навіть якщо книга Стрейчі (одного з так званого «круга Блумсбері», англійських прогресивних інтелектуалів початку 20 століття, одним із яких був, наприклад, видатний економіст Джон Мейнард Кейнс) і дала йому ідею форми його книги, то аж ніяк вона не могла вплинути на манеру висвітлення предмету. Стрейчі створив могутню й впливову, але надзвичайно злу, однобоку й неправдиву карикатуру вікторіанської епохи та її головних героїв, епохи, що має мало рівних собі за масштабом поступу в усіх галузях життя суспільства. Книга Еліса старається показати своїх героїв не як карикатури чи уособлення якихось суспільних гріхів, а як живих людей, із своїми думками, мотивами, вподобаннями та неприязнями - а головне, як людей, чиї думки і дії мали надзвичайно важливі наслідки в історії, при тому виділяючи саме суттєве в їхньому характері.
Раз у раз автор нагадує нам про те, що картина світу, що видається нам зараз єдино можливою та заздалегідь окресленою долею чи історичною логікою розвитку, зовсім не була такою двісті років тому. У найпершому, ненумерованому, розділі книги («Покоління») Еліс широкими помахами пензля малює панораму Америки, якою вона була одразу після перемоги у війні за незалежність. Основний лейтмотив цієї картини - непевність перед майбутнім. І то зрозуміло, якщо лише задуматися. Це зараз ми, думаючи про Америку, бачимо сучасну Супердержаву №1, потугу економічну, демографічну і військову. А на той час тринадцять колишніх колоній, що не мали спільної історії за межами спільної війни проти Британії (і то війни багато в чому громадянської - до того ж перемога в якій може вважатися майже невірогідним результатом), мали біле населення на порядок менше населення переможеної метрополії. Хоча на папері вони тепер панували над землями від атлантичного узбережжя до великої й повноводної ріки Місісіпі (за якою, дол речі - але про це зараз згадає лише знавець історії - лежали володіння Іспанської колоніальної імперії), ці терени ще треба було відвоювати у досить таки вороже настроєних індіанців. Тринадцять колоній мали спільну, щойно прийняту, конституцію, але жодних прецедентів практичного втілення цього документу ще просто не існувало. Більш того, не існувало прецеденту існування держави з республіканською формою правління на так великій, як у Америки, території (а вона була величезна, хай і в рази менша від сучасної). Творці конституції цілком свідомо взяли за зразок конституцію республіканського Риму, але з їхнім знанням історії їм було добре відомо, що уряд, створений для керування містом та околицями, перестав діяти належним чином, коли влада Риму розкинулася на багато днів подорожі від Семи Горбів. Джон Адамс писав: «законодавці античності писали закони для окремих міст, але хто може створити закон для двадцяти чи тридцяти держав, кожна з яких є більшою, ніж Греція чи Рим тих часів?» Те, що нововизволена Америка не розпалася на купку ворогуючих державок, саме й є результатом того, що у 1787 році у тодішній спільній столиці, Філадельфії, купка заможних білих чоловіків середнього віку прийняла документ, який зміг поєднати - чи зробити вигляд, що поєднав - тягу одних до створення потужної централізованої влади, конче необхідної для забезпечення подальшого розвитку спільної держави, із прагненням інших протистояти будь-якій владі згори, тобто з тим самим революційним духом, що й привів до війни проти королівського уряду в далекому Лондоні.
Сама конституція допускала різне розуміння її досить таки непевних статей (ті, хто слідкує за перипетіями американської політики, знають, що дебати про те, що саме означає та чи інша стаття цього документу - більш того, дебати про те, що саме мали на увазі творці конституції (тобто герої книг, про яку зараз йде мова), коли писали її - точаться й понині, із цілком реальними наслідками для Америки й американців) - а тоді було неясно навіть, чи нові Сполучені Штати є централізованою державою, чи лише спільнотою суверенних держав. Більш того, самі «брати-засновники» опинилися по різні боки цієї суперечки: «федералісти» Гамільтон, Вашингтон і (із застереженнями) Адамс вважали, що правдивим втіленням духа революції 1776 року буде створення федерального уряду, тоді як «республіканці» на чолі з Джеферсоном та Медісоном вважали, що політика «федералістів» призведе до того, що здобута свобода буде вкрадена в американського народу. Але розкол ішов не лише по межі між прихильниками федерального суверенітету та прибічниками свободи й прав штатів, але й між аграрними та торговими інтересами, різними регіональними угрупованнями, нарешті між прихильниками та противниками збереження рабства, яке вже на початку існування Америки вважалося антигеном всього, за що виступали революціонери.
У шести віньєтках-есеях Еліс прослідковує, як розвивалися ці суперечки, і до чого вони привели за два десятиліття, що проминули після прийняття американської конституції. Есеї не слідують хронології, тому краще вже мати певне уявлення про деякі основні події цього періода (хоча зацікавлений читач може, проявивши деяку стійкість та витривалість, обійтися і без попереднього читання відповідних сторінок вікіпедії).
Еліс починає оповідь з опису дуелі між Гамільтоном і Аароном Бером у 1804 році, що закінчилася смерті Гамільтона. Ця смерть нібито підвела рису під політичною поразкою «федералістів» та уособила її - але при тому багато з того, що вдалося зробити «федералістам», перетривало цю поразку та збереглося. Наступна оповідь переносить дію в рік 1790 та секретні перемови про те, де має бути столиця нової держави. Ми зараз знаємо, що за результатом цих перемов вона опинилася на берегах Потомака у Вірджінії, переїхавши із Філадельфії, фінансового центру країни (в той час як у Британії й Франції політичні й фінансові столиці країн співпадали). Це була ціна, яку довелося заплатити Гамільтону за те, щоб штати погодилися на створення федерального державного боргу, який би перебрав на себе борги окремих штатів. Дальші есеї розповідають про прощальне звернення Вашингтона наприкінці його другого президентського терміну, про політично-партнерські стосунки між другим президентом Джоном Адамсом та його дружиною Абіґайль, про спробу Бенджаміна Франкліна змусити конгрес розібратися із проблемою рабства, та спроби Медісона перешкодити цьому, і нарешті про довге листування між Адамсом і Джеферсоном. Оповідь показує, як люди, що разом боролися за незалежність, стали політичними супротивниками. Люди обдаровані, із своїми вадами та пристрастями, часом мудрі, часто просто неправі. Передовсім живі люди, бо під пером Еліса вони оживають як у гарному історичному романі.
Ці люди творили історію. Вони знали, що вони творять історію. Чого вони не знали так це яку саме історію вони творять. На думку Еліса, Америці надзвичайно, неймовірно пощастило, що за кермом країни опинитися саме ці люди, що змогли (за винятком хіба що випадку із загибеллю Гамільтона) знайти прийнятні компроміси для блага свого народу та забезпечити йому умови для розквіту в десятиліття 1790-1800, яке Еліс вважає найважливішим в американській історії. Можна сперечатися з такою думкою, але неможливо заперечувати, що саме тоді були закладені підвалини, на яких було зведено будівлю Супердержави №1.
Власне, це й є головний урок, який ми можемо винести із книги. Історію творять люди, їхні вчинки, їхні думки, ідеї, рішення. Майбутнє не запрограмоване. Не задане «економічними силами», «базою», «історичними закономірностями». Про це все пишуть згодом, щоб якось полегшити розуміння минулих подій, і то часто невірно. А діють люди, як двісті років тому, так і в наш час. Але мені здається, що якраз українському читачеві, на очах якого робиться історія прямо зараз, така думка не видасться дивною, як би ни знаходився він під впливом марксистського економічного детермінізму, який і досьогодні багато в чому формує уявлення про історичний процес у великої більшості наших співвітчизників.
Як би ни нівелював детерміністський погляд на історію значення дій конкретних історичних осіб, неупереджений погляд на історію не може не призвезти до висновку, що особистості мають значення. Мають значення їхні взаємні симпатії й антипатії, дружні стосунки чи взаємна відраза. Було б дуже непогано, якби цю книгу знайшли час прочитати нинішні керманичі нашої держави. Як я казав, книга невелика, не відніме багато часу, але може навчити мудрості.
А якщо вони справді візьмуть до рук цю книгу, то з особливою увагою хай перечитають есею третю, «Мовчанка». Там якраз про те, як заради забезпечення єдності молодої держави було вирішено не чіпати «особливу інституцію» рабства. Думалося, що проблема якось вирішиться сама собою, відпаде, відімре. А в підсумку виявилося, що під підвалини спільної держави було закладено потужну уповільнену бомбу. Вона вибухнула через кілька десятиліть і мало не спричинилася до загибелі держави. Шкоду від рішення нічого не вирішувати довелося виправляти великою кров'ю. Думаю, паралелі з нашою історією й сьогоденням для українського читача очевидні. Протягом останнього року в нашій країні вибухає схожа бомба, закладена ще на початку нашої незалежності. На жаль, наші тодішні керівники виявилися людьми набагато дрібнішого калібру, ніж «брати-засновники». За їхні помилки доводиться платити кров’ю нинішньому поколінню, і до вирішення проблем, що звели годинниковий механізм нашої бомби, ще далеко.
Зараз лише лінивий, говорячи про нашу поточну політичну ситуацію, не згадує про особисті суперечки, сварки та персональні вендетти провідних політиків. Сумна картина, що й казати. Але й тут книга професора Еліса дає певний промінець надії. Автор завершує її есеєю про те, як колишні союзники, а потім запеклі політичні супротивники Адамс і Джеферсон змогли на схилі віку перебороти колишні образи та відновити добрі стосунки, що переросли у справжню дружбу. Великі люди все ж таки дають приклади шляхетного поводження в багатьох аспектах свого життя - і варто скористатися їхнім прикладом.
На початку свого тексту я побіжно згадав про американські фільми як одне з джерел знайомства з американською історією для широкого загалу. Хочу повернутися до цього джерела ще раз, хай і з дещо несподіваним вибором. Згадаймо лейтмотив відомої серії фільмів, кращий із яких вийшов на екрани невдовзі після того, як наша країна отримала незалежність - «Термінатор. Судний День». «Майбутнє ще не написане. Нема іншої долі крім тої, що ми самі робимо». Таке ненаписане майбутнє розлягалося перед Братами-засновниками, і вони створили таке майбутнє, якого не соромно. Зараз ненаписане майбутнє розгортається перед нами. Скористаймося гарним досвідом, і створімо власне майбутнє, щоб за двісті років нашим спадкоємцям здавалося, що інакше й не могло бути, щоб іншого ходу історії крім нашої перемоги просто неможливо було б уявити.