Маріанна Кіяновська: багато про що, в тому числі про дитинство
http://litakcent.com/2012/10/22/marianna-kijanovska-my-nyni-zabuly-pro-mizernist-roli-avtora/
Про дитинство й сучасну літературу для дітей. Серед багатьох прав, які має дитина, одним із перших Корчак називає право на смерть, а точніше - на гідну смерть. Дитина існує у природі, у біологічному сенсі вона є дитям природи. Ми наділені не лише почуттями й емоціями, ми наділені інстинктами. У процесі виховання міської дитини (так було в часи Корчака, але так є й нині) у ній вбивається або притлумлюється цей глибший рівень. Дитина в емоційному сенсі стає не такою живою: її вчать, що частину емоцій треба приховувати, тамувати. Наслідок - діти тепер інакше плачуть, інакше сміються, ніж п’ятдесят чи навіть тридцять років тому. Щоби зрозуміти це, варто переглянути кілька старих фільмів для дітей. Регочуть тепер тільки дуже малі діти. Навіть найбільш позитивним емоціям сучасна дитина віддається не до кінця, і це погано.
Раніше негативні досвіди переживалися дитиною страшенно конкретно: помирала сестричка, хтось із родини… Смерть була частиною життя - і дитина, знаючи, як виглядає смерть, відчувала волю до життя. А тепер відбувається дуже небезпечна у своєму метафізичному сенсі річ: дитина сприймає дуже багато негативу, зокрема - з телеекрану, але сприймає це як щось, що відбувається далеко від неї, або як щось «ненасправдішнє». Взагалі, я помітила, що багато дітей, котрих я знаю, казку можуть сприймати реальніше, ніж те, що вони бачать по телевізору. Бо казку розказує мама або хтось із рідних, мамі дитина не лише довіряє, а й вірить. Тому казка переживається дитиною емоційно, а все, що в телевізорі, сприймається з великою долею відсторонення. Або от є комп’ютерна гра, де героя сто п’ятдесят разів убивають, і щоразу все можна переграти заново… Насправді ці речі, постійно повторювані та варіативні, агресивно нав’язані, знецінюють поняття смерті й убивають здатність адекватно, емоційно та фізіологічно, реагувати на подразники, наприклад, на те, що мало б викликати страх. Діти перестають боятися так, як боялися їхні ровесники сто років тому - в лісі, скажімо. Їхня уява не вмикається, отже, емоції переживаються не серцем, а розумом… Отже, насправді не переживаються взагалі. А страх є, так само, як і любов, і решта емоцій, важливою і духовною, і психо-фізіологічною потребою. Ідеться про «правильний», «здоровий» страх: налякався - оговтався, відчув полегкість. Страх - це ж адреналін. Дітям подобається боятися, це природно. Проте нині дедалі частішим є «неправильний» страх, невротичний. Світ змінився так, що дитина не має змоги по-справжньому любити й боятися. Їй навіть покричати ніде, ні з ким побитися, і навіть гойдалки вже не ті, що колись. Не знаю, як хто, а я любила кататися на гойдалці так, щоби було страшно. На перший погляд, це несерйозні речі. А насправді серйозні. Нині мало хто замислюється над тим, що дитині, а особливо міській дитині, потрібно прищеплювати правильне ставлення до смерті, волю до життя, а також цілеспрямовано вчити її любити.
Нині дитину не виховують так, щоб вона чимось жертвувала, вона вміє тільки хотіти. Її постійно чимось підкуповують. Хотіння, здатність прагнути, сила любові й переживання смерті - речі дуже взаємопов’язані. У чому феномен цілої «поттеріани» та Джоан Роулінґ як автора? Вона з дітьми не заграє! От я собі уявляю українську книжку, базовану на приблизно такому ж сюжеті - діти в школі магії. У цій книжці будуть лише пригоди! Ти береш чарівну паличку - і всі бажання починають здійснюватися. І жодного слова про те, що за кожне бажання треба заплатити якусь особливу ціну. Українські письменники, які пишуть для дітей, часто намагаються бути надто безтурботними, тоді як навіть у народних казках частим є момент розплати, і її не можна уникнути. Кожен казковий герой, щоб зробити крок далі, мусить чимось пожертвувати, пройти через випробування. Колись це усвідомлювала кожна дитина. Котигорошко, щоб долетіти, мусив відрізати шматочки литки, щоби погодувати орла… Тепер же цей момент у вихованні зникає. А це зовсім неправильно. Не можна дітей ізольовувати від сильних, жорстких емоцій, вони повинні самі набивати свої ґулі.
Про дитинство й сучасну літературу для дітей. Серед багатьох прав, які має дитина, одним із перших Корчак називає право на смерть, а точніше - на гідну смерть. Дитина існує у природі, у біологічному сенсі вона є дитям природи. Ми наділені не лише почуттями й емоціями, ми наділені інстинктами. У процесі виховання міської дитини (так було в часи Корчака, але так є й нині) у ній вбивається або притлумлюється цей глибший рівень. Дитина в емоційному сенсі стає не такою живою: її вчать, що частину емоцій треба приховувати, тамувати. Наслідок - діти тепер інакше плачуть, інакше сміються, ніж п’ятдесят чи навіть тридцять років тому. Щоби зрозуміти це, варто переглянути кілька старих фільмів для дітей. Регочуть тепер тільки дуже малі діти. Навіть найбільш позитивним емоціям сучасна дитина віддається не до кінця, і це погано.
Раніше негативні досвіди переживалися дитиною страшенно конкретно: помирала сестричка, хтось із родини… Смерть була частиною життя - і дитина, знаючи, як виглядає смерть, відчувала волю до життя. А тепер відбувається дуже небезпечна у своєму метафізичному сенсі річ: дитина сприймає дуже багато негативу, зокрема - з телеекрану, але сприймає це як щось, що відбувається далеко від неї, або як щось «ненасправдішнє». Взагалі, я помітила, що багато дітей, котрих я знаю, казку можуть сприймати реальніше, ніж те, що вони бачать по телевізору. Бо казку розказує мама або хтось із рідних, мамі дитина не лише довіряє, а й вірить. Тому казка переживається дитиною емоційно, а все, що в телевізорі, сприймається з великою долею відсторонення. Або от є комп’ютерна гра, де героя сто п’ятдесят разів убивають, і щоразу все можна переграти заново… Насправді ці речі, постійно повторювані та варіативні, агресивно нав’язані, знецінюють поняття смерті й убивають здатність адекватно, емоційно та фізіологічно, реагувати на подразники, наприклад, на те, що мало б викликати страх. Діти перестають боятися так, як боялися їхні ровесники сто років тому - в лісі, скажімо. Їхня уява не вмикається, отже, емоції переживаються не серцем, а розумом… Отже, насправді не переживаються взагалі. А страх є, так само, як і любов, і решта емоцій, важливою і духовною, і психо-фізіологічною потребою. Ідеться про «правильний», «здоровий» страх: налякався - оговтався, відчув полегкість. Страх - це ж адреналін. Дітям подобається боятися, це природно. Проте нині дедалі частішим є «неправильний» страх, невротичний. Світ змінився так, що дитина не має змоги по-справжньому любити й боятися. Їй навіть покричати ніде, ні з ким побитися, і навіть гойдалки вже не ті, що колись. Не знаю, як хто, а я любила кататися на гойдалці так, щоби було страшно. На перший погляд, це несерйозні речі. А насправді серйозні. Нині мало хто замислюється над тим, що дитині, а особливо міській дитині, потрібно прищеплювати правильне ставлення до смерті, волю до життя, а також цілеспрямовано вчити її любити.
Нині дитину не виховують так, щоб вона чимось жертвувала, вона вміє тільки хотіти. Її постійно чимось підкуповують. Хотіння, здатність прагнути, сила любові й переживання смерті - речі дуже взаємопов’язані. У чому феномен цілої «поттеріани» та Джоан Роулінґ як автора? Вона з дітьми не заграє! От я собі уявляю українську книжку, базовану на приблизно такому ж сюжеті - діти в школі магії. У цій книжці будуть лише пригоди! Ти береш чарівну паличку - і всі бажання починають здійснюватися. І жодного слова про те, що за кожне бажання треба заплатити якусь особливу ціну. Українські письменники, які пишуть для дітей, часто намагаються бути надто безтурботними, тоді як навіть у народних казках частим є момент розплати, і її не можна уникнути. Кожен казковий герой, щоб зробити крок далі, мусить чимось пожертвувати, пройти через випробування. Колись це усвідомлювала кожна дитина. Котигорошко, щоб долетіти, мусив відрізати шматочки литки, щоби погодувати орла… Тепер же цей момент у вихованні зникає. А це зовсім неправильно. Не можна дітей ізольовувати від сильних, жорстких емоцій, вони повинні самі набивати свої ґулі.