Тімоті Снайдер, Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Бабин Яр
http://www.e-reading.club/bookreader.php/1037382/Snayder_-_Krivavi_zemli_%AAvropa_pomizh_Gitlerom_ta_Stalinim.html
У липні 1941 року Гімлер прагнув показати своєму володареві Гітлеру, що розуміє темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гімлер витримував і особисту конкуренцію за прихильність Гітлера з Герінгом, чиї експансіоністські економічні плани в плині війни втратили довіру. Гімлер спромігся продемонструвати, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортувати і поневолювати. Гімлерові повноваження як комісара Райху із зміцнення німецькости поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Тим не менш, із поширенням німецьких військ на довоєнну територію Радянського Союзу Гімлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гімлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства[400].
У липні 1941 року Гімлер особисто мандрував західними землями Радянського Союзу, щоб донести нову лінію: єврейських жінок і дітей слід убивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа С, що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа А (Балтійські держави) і В (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні-вересні за закликом Гімлера айнзацгрупа С вбила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С навіть скаржилася, що погром, який розпочали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1400 уманських євреїв (залишивши низку жінок, яким потім наказано взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гімлер[401].
Убивство жінок і дітей було психологічним бар'єром, що його Гімлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали, як правило, лише чоловіків, Гімлер надіслав загони Waffen-SS (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гімлерові «умиротворити» окуповані землі. Через два дні Гімлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) Кінну бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гімлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командувач Кінної бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім'ї». У Waffen-SS швидко зрозуміли наміри Гімлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гімлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Впродовж 1941 року з'єднання Waffen-CC вбили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа[402].
Гімлер запевнив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті могли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року для вбивчих акцій надавали 12 батальйонів Поліції порядку. Частини Поліції порядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. Оскільки військова кампанія просувалася повільніше, ніж задумано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більшою за плановану. В серпні кількість солдат на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що могли здійснювати масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гімлер на той час затвердив уже і так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрано також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із Поліцією порядку і місцевими новобранцями солдатів для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо[403].
Гімлер прийняв ініціативу, керував убивствами і організував примусову бюрократію. Як людина, що тішилася довірою Гітлера, Гімлер міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Установу Вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гімлерового прагнення - його особистим представницьким органом, підставовою ланкою спрощеної бюрократії примусової поліційної влади. По одному вищому очільникові СС та поліції призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (райхскомісаріат Остланд на півночі, райхскомісаріат Україна на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гімлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. У Блетчлі Парку, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за вищий «рахунок»[404].
У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам'янець-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців.
Німецькій союзниці Угорщині дозволено анексувати підкарпатську Русь, далекосхідний район Чехословаччини. Замість того, щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції у цьому районі. Ймовірно, на такий крок він зважився для того, щоб на зустрічі з Гімлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Єкельн особисто прилетів для залагодження справи. Німці вибрали місцину за межами Кам'янця-Подільського і зігнали туди єврейських вигнанців разом із місцевими євреями. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єкельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єкельн по радіо повідомив Гімлерові. Це була найбільша бійня зі здійснених німцями на той час; вона встановила взірець для наступних[405].
Вермахт сприяв і покривав такі розстрілювальні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев'ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони упередили б партизанське повстання. Після масового розстрілу під Кам'янцем-Подільським вермахт систематично співпрацював із айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовлялися щодо того, скільки з решти євреїв можна було вбити, а скільки - залишити як робочу силу в гетто. Після такого відбору поліція розпочинала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали зрозумілішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв у окупованій Радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем[406].
У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення із спадщиною радянської влади стало приводом для наступного загострення - першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста.
19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із декількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи низки бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці встановили кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, які витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось - за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, - керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозумілою: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що слушною відплатою за бомби було б масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекли, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути[407].
Ключем до здійснення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту роздрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з'явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреям, що їх переселяють. Відтак вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з'явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що оскільки на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх у жодному разі не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку - в надії отримати добрі місця в поїзді, якого не існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях намиста з цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп, за вказівками, вирушив вулицею Мельника в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безкінечний ряд», що «переповнював цілу вулицю й хідники»[408].
Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевірялися документи, і неєвреям сказано повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини, і дійшла до точки, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір'ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй - «ти не схожа на єврейку». Така явна комунікація рідко трапляється в подібних випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що внаслідок одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що не є єврейкою. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки не завершиться вся справа[409].
Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, шляхом погроз чи пострілів над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч всі вони, може, й були подібними у смерті, та кожен із них був відмінним аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Так, мати вродливої п'ятнадцятилітньої дівчинки Сари благала, щоб її вбили разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, бачимо думку й турботу: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить, як її гвалтуватимуть. Одна нага матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати грудьми своє немовля. Коли дитинку живою кинули в яр, вона кинулася за нею і в такий спосіб знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до пустки, чи до кількості - 33 761. Оскільки тіла згодом викопано і спалено на вогнищах, а кості, що не згоріли, розкришено й змішано з піском, то ця цифра - усе, що від них залишилося[410].
Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона, чи ні, вже не мало значення. В темряві її з низкою інших людей підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона уціліла в єдиний можливий у цій ситуації спосіб: коли почалися постріли, вона кинулася в провалля, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, знову, як і тоді, коли її тепер уже мертва мати шепотіла до неї, значення мали саме слова. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть[411].
Діна Пронічева вступила у небезпечний світ жменьки уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само, як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликим, оскільки розслідування єврейських «злочинів» було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоти) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» - питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що провадили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор[412].
Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я почувала сильне бажання, - згадувала вона, - посипати голову, та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських чоловіків чи дружин, або родин. Так, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір'я. Він відвів вдягнену жебрачкою дружину туди і щодня відвідував її під час прогулянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала зловлених євреїв. Їх тримали в камерах київської в'язниці, яка три роки перед тим містила жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в'язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчилися боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих же воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в'язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру, і вони чекати пострілу[413].
Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах центральної, східної та південної України встановив Кам'янець-Подільський. Оскільки група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, і оскільки звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишалися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніпропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи С наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на фабрику тракторів на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв задушено газом у вантажівці, що качала власні вихлопи в кузов, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. Використовувати такі газові вантажівки спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них покоцюрблені трупи, вкриті кров'ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами[414].
У липні 1941 року Гімлер прагнув показати своєму володареві Гітлеру, що розуміє темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гімлер витримував і особисту конкуренцію за прихильність Гітлера з Герінгом, чиї експансіоністські економічні плани в плині війни втратили довіру. Гімлер спромігся продемонструвати, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортувати і поневолювати. Гімлерові повноваження як комісара Райху із зміцнення німецькости поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Тим не менш, із поширенням німецьких військ на довоєнну територію Радянського Союзу Гімлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гімлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства[400].
У липні 1941 року Гімлер особисто мандрував західними землями Радянського Союзу, щоб донести нову лінію: єврейських жінок і дітей слід убивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа С, що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа А (Балтійські держави) і В (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні-вересні за закликом Гімлера айнзацгрупа С вбила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С навіть скаржилася, що погром, який розпочали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1400 уманських євреїв (залишивши низку жінок, яким потім наказано взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гімлер[401].
Убивство жінок і дітей було психологічним бар'єром, що його Гімлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали, як правило, лише чоловіків, Гімлер надіслав загони Waffen-SS (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гімлерові «умиротворити» окуповані землі. Через два дні Гімлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) Кінну бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гімлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командувач Кінної бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім'ї». У Waffen-SS швидко зрозуміли наміри Гімлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гімлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Впродовж 1941 року з'єднання Waffen-CC вбили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа[402].
Гімлер запевнив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті могли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року для вбивчих акцій надавали 12 батальйонів Поліції порядку. Частини Поліції порядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. Оскільки військова кампанія просувалася повільніше, ніж задумано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більшою за плановану. В серпні кількість солдат на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що могли здійснювати масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гімлер на той час затвердив уже і так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрано також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із Поліцією порядку і місцевими новобранцями солдатів для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо[403].
Гімлер прийняв ініціативу, керував убивствами і організував примусову бюрократію. Як людина, що тішилася довірою Гітлера, Гімлер міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Установу Вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гімлерового прагнення - його особистим представницьким органом, підставовою ланкою спрощеної бюрократії примусової поліційної влади. По одному вищому очільникові СС та поліції призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (райхскомісаріат Остланд на півночі, райхскомісаріат Україна на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гімлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. У Блетчлі Парку, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за вищий «рахунок»[404].
У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам'янець-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців.
Німецькій союзниці Угорщині дозволено анексувати підкарпатську Русь, далекосхідний район Чехословаччини. Замість того, щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції у цьому районі. Ймовірно, на такий крок він зважився для того, щоб на зустрічі з Гімлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Єкельн особисто прилетів для залагодження справи. Німці вибрали місцину за межами Кам'янця-Подільського і зігнали туди єврейських вигнанців разом із місцевими євреями. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єкельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єкельн по радіо повідомив Гімлерові. Це була найбільша бійня зі здійснених німцями на той час; вона встановила взірець для наступних[405].
Вермахт сприяв і покривав такі розстрілювальні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев'ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони упередили б партизанське повстання. Після масового розстрілу під Кам'янцем-Подільським вермахт систематично співпрацював із айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовлялися щодо того, скільки з решти євреїв можна було вбити, а скільки - залишити як робочу силу в гетто. Після такого відбору поліція розпочинала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали зрозумілішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв у окупованій Радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем[406].
У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення із спадщиною радянської влади стало приводом для наступного загострення - першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста.
19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із декількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи низки бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці встановили кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, які витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось - за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, - керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозумілою: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що слушною відплатою за бомби було б масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекли, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути[407].
Ключем до здійснення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту роздрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з'явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреям, що їх переселяють. Відтак вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з'явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що оскільки на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх у жодному разі не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку - в надії отримати добрі місця в поїзді, якого не існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях намиста з цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп, за вказівками, вирушив вулицею Мельника в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безкінечний ряд», що «переповнював цілу вулицю й хідники»[408].
Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевірялися документи, і неєвреям сказано повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини, і дійшла до точки, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір'ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй - «ти не схожа на єврейку». Така явна комунікація рідко трапляється в подібних випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що внаслідок одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що не є єврейкою. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки не завершиться вся справа[409].
Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, шляхом погроз чи пострілів над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч всі вони, може, й були подібними у смерті, та кожен із них був відмінним аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Так, мати вродливої п'ятнадцятилітньої дівчинки Сари благала, щоб її вбили разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, бачимо думку й турботу: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить, як її гвалтуватимуть. Одна нага матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати грудьми своє немовля. Коли дитинку живою кинули в яр, вона кинулася за нею і в такий спосіб знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до пустки, чи до кількості - 33 761. Оскільки тіла згодом викопано і спалено на вогнищах, а кості, що не згоріли, розкришено й змішано з піском, то ця цифра - усе, що від них залишилося[410].
Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона, чи ні, вже не мало значення. В темряві її з низкою інших людей підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона уціліла в єдиний можливий у цій ситуації спосіб: коли почалися постріли, вона кинулася в провалля, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, знову, як і тоді, коли її тепер уже мертва мати шепотіла до неї, значення мали саме слова. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть[411].
Діна Пронічева вступила у небезпечний світ жменьки уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само, як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликим, оскільки розслідування єврейських «злочинів» було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоти) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» - питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що провадили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор[412].
Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я почувала сильне бажання, - згадувала вона, - посипати голову, та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських чоловіків чи дружин, або родин. Так, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір'я. Він відвів вдягнену жебрачкою дружину туди і щодня відвідував її під час прогулянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала зловлених євреїв. Їх тримали в камерах київської в'язниці, яка три роки перед тим містила жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в'язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчилися боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих же воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в'язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру, і вони чекати пострілу[413].
Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах центральної, східної та південної України встановив Кам'янець-Подільський. Оскільки група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, і оскільки звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишалися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніпропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи С наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на фабрику тракторів на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв задушено газом у вантажівці, що качала власні вихлопи в кузов, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. Використовувати такі газові вантажівки спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них покоцюрблені трупи, вкриті кров'ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами[414].