На правах реклами-1
На вихідні у Львові має відбутися презентація чергового тому нового десятитомника популярної історії України. Оскільки я до цього тому також доклав зусиль, то хочу всіляко порекламувати, в тому числі парою уривків із тиз розділів, що писав я.
Поразка повстання і його наслідки
Повстання за межами Польського Королівства незабаром було повністю придушене, а після поразки польської регулярної армії під командуванням генерала Скшинецького 14 (26) травня 1831 року під Остроленкою польське командування повністю втратило ініціативу. 26 серпня (7 вересня) 1831 р. російські війська під проводом фельдмаршала князя Івана Паскевича (із полтавського козацького старшинського роду) зайняли Варшаву, а через місяць останні польські частини перейшли австрійський кордон і капітулювали. Повстання було придушене.
Царський уряд розпочав репресії після придушення повстання, скасував конституцію польської держави, інкорпорувавши Польське королівство в імперію як її інтегральну частину. Після 1831 р. царський уряд ліквідував особливі торговельні тарифи, що існували в Польщі, а в 1850 р. скасував митний кордон між Росією і Польщею.
Почалася розправа з учасниками повстання. Спеціально організована в Києві комісія віддавала захоплених повстанців у рекрути або засилала в Сибір. Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики - декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Карою для них стала виплата податків та підлягання рекрутському обов’язку. Протягом 1832-1850 рр. близько 340 тисяч безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто, при чому 70 тисяч було виключено протягом перших трьох років після поразки повстання. Ті, що залишилися у селах, майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.
Маєтки польських шляхтичів - учасників повстання були незабаром після повстання конфісковані і передані в розпорядження військового міністерства. На Київщині та Поділлі були конфісковані 55 маєтків, 156 фольварків (з яких 30 належало графу Чарторийському) та 80 тисяч душ селян. В 1837 р. з цих маєтків, а також належних до них сіл, були утворені для підсилення армій 5 округ і два участки військових поселень, а кілька десятків тисяч селян, що населяли їх, були обернені в військових поселенців.
На Правобережній Україні та Литві Росія почала кампанію за знищення польського культурного впливу. Міністр народної освіти Російської імперії граф Сергій Уваров говорив про Правобережну Україну, що імператорський уряд має «ввести край сей силою возвышения православия и злементов русских в безразличное единение с великороссийскими губерниями».
Для цього в листопаді 1831 р. імператор Микола І утворив Комітет західних губерній на чолі з головою Державної ради і Комітету міністрів Російської імперії князем Віктором Кочубеєм (потомком старовинного козацького старшинського роду) і наказав йому цілком прирівняти губернії Правобережжя «во всех отношениях внутренним малороссийским губерниям и ввести в них порядки губерний великороссийских». Центром русифікації Правобережжя став Київ. Починаючи з 1832 року, протягом 20 років імператор Микола І кілька разів відвідав Київ для того, щоб особисто перевірити, як здійснюється його колоніальна політика.
В кінці 1831 р. на Правобережжі були закриті всі польські школи і замість них організовані російські з новим штатом учителів. В 1832 р. російська мова була оголошена єдино дозволеною в усіх судах Київської, Подільської і Волинської губерній. Прагнучи створити на Правобережжі ідеологічний центр русифікаторської кріпосницької пропаганди, імператор Микола І 8 (20) листопада 1833 р. підписав указ про створення в Києві університету на базі закритих Віленського університету та Кременецького ліцею. З Крем'янця до Києва перевезли бібліотеку (34378 томів), хімічну лабораторію (540 апаратів), гербарій (1500 видів флори), мінералогічний (15538 експонатів), фізичний (251 інструмент і прилад), зоологічний (20487 експонатів), нумізматичний (понад 17000 монет, майже половина з них - монети античних часів) кабінети, кабінет образотворчого мистецтва (450 предметів). На Київщину перевезли найкращу частину ботанічного саду ліцею (8000 рослин і 50 дерев у горщиках, 15000 живих рослин, 10000 видів насіння, 300 різновидів засушених фруктів). Таким чином матеріальна база «Волинських Афін» стала основою Київського університету.
Про мету створення Київського університету відкрито заявив вже згаданий граф Уваров у своїй промові, виголошеній в університеті: «Университет св. Владимира - моё создание, но я первый наложу на него руку, если он окажется несоответственным назначению своему и благим видам правительства. А назначение университета - распространять русское образование и русскую народность в ополяченном крае Западной России».
16 (28) липня 1834 р. (в день пам'яті рівноапостольного князя Володимира) відбулося урочисте відкриття університету. Через місяць перші 62 студенти розпочали заняття на поки що єдиному факультеті - філологічному (за іронією історії половина з них були поляками). Київський університет став третім після Львівського та Харківського університетом на землях України.
Російський уряд повів наступ і на фронті релігії. Після 1831 р. з 309 католицьких монастирів на теренах імперії було закрито 191. Майно закритих монастирів передавалося до державної скарбниці. У духовних семінаріях було заборонено викладання польською мовою - дозволялася лише російська та латина. Католицькі священними більше не могли вільно залишати територію своєї парафії, що зробило практично неможливим контакт між єпископами та священниками.
Але принаймні католицька віра не була заборонена. Інакше склалося з вірою грекокатолицькою, до якої, як до «знаряддя полонізації руського народу», Росія відчувала особливу ненависть. У 1834 р. грекокатолицькі церкви були зобов’язані використовувати православні молитовники, а проповіді мали виголлошуватися лише російською мовою. Під сильним тиском приблизно четверта частина священників переходить на православ’я - але три чверті тримаються. Коли ж у 1838 р. помер митрополит Київський, Галицький і всія Русі Йосафат Булгак, відкрилася можливість повністю знищити грекокатолицьку церкву в Російській імперії. У лютому 1839 р. У Полоцьку 24 грекокатолицьких єпископа підписали приготований у Петербурзі документ про скасування Берестейської унії 1596 р. Та про повернення уніатів «у лоно православної церкви». Таким чином на Правобережжі, Білорусі й Литві було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’я. Грекокатолицький монастир у Почаєві було перетворено на бастіон російського православ’я і «русскості» на Правобережжі і на всій Україні, яким він залишається й дотепер.
Зміни, спрямовані на «единение с великороссийскими губерниями», торкнулися й Лівобережжя. У 1835 р. тут було відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831-1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві.
Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. Домінуючий до того вплив польської культури на Правобережжі було підірвано. Спроба російського самодержавства скористатися з українських діячів для поборення польських впливів у «Південно-Західному краї» після 1831 р. відкрила нові можливості для українського національного відродження у підросійській Україні. Завдяки цьому між 1830 і 1840-ми роками відбувається величезний стрибок у розвиткові українського національного руху. При цьому до українського руху влилася й частина польської шляхти, як, наприклад, батько геніального нашого поета Максима Рильського.
Відмінності між Лівим і Правим берегами Дніпра почали поступово розмиватися, стало знову з’являтися усвідомлення того, що Гетьманщинв і Правобережжя - це частини однієї батьківщини. Натоміст кордон по Збручу між Австрією та Російською імперією доповнився конфесійною межею, що пролягла між галицькими з одного боку, та волинськими й подільськими русинами-українцями з другого.
На шляху до війни
Витоки Кримської війни [1], якщо не йти надто далеко в історію потистояння між Російською та Османською імперіями ще починаючи з ХVІ століття, лежали у стані Османської імперії зразу по закінченні попередньої російсько-турецької війни 1828-29 років. Тоді султанський уряд визнав усі російські завоювання навколо Чорного моря та в Закавказзі з початку ХІХ столдіття, підтвердив автономію Дунайських князівств (Молдови й Волощини, що вже по закінченні Кримської війни об’єдналися в нову країну, Румунію) та Сербії, і незалежність Греції, що десять років вела проти Туреччини (Османської імперії) визвольну війну.
У цій війні османським військам надав велику допомогу васал султана, правитель Єгипту Мухамед Алі. Після війни, звинувативши султанський уряд у тому, що той недостатньо винагородив його за цю військову допомогу, Мухамед Алі послав своє сильне та побудоване за сучасними європейськими зразками військо в похід на Костянтинополь. Визнаючи слабість власної армії, султан звернувся за порятунком до недавнього ворога, імператора Миколи I. Російський імператор хотів обмежити посилення Єгипту, на який великий вплив мала Франція. У лютому 1833 року до Костянтинополя прибула ескадра російського Чорноморського флоту, а над Дунаєм став напоготові 30-тисячний російський корпус. Правитель Єгипту згодився припинити бойові дії проти султана, отримавши за це у своє правління Сирію й Палестину. За два дні до того, як російська ескадра мала залишити Костянтинополь, 26 червня (8 липня) 1833 р., в містечку Ункяр-Іскелесі неподалік від султанської столиці було укладено угоду між двома імперіями (терміном на 8 років), згідно з якою Росія ґарантувала існування й незалежність Османської імперії, зобов’язувалася надавати їй військову допомогу в разі війни, отримувала право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданели, тоді як Османська імперія зобов’язувалася заборонити прохід іноземних військових кораблів у Чорне море.
Таке величезне посилення російського впливу на Близькому Сході стурбувало європейські потуги. Тому, коли Мухамед Алі знову розпочав війну проти султанського уряду, Британія виступила з ініціативою міжнародного союзу по врегулюванню справ в Османській імперії. 3 (15) липня 1840 р. Британія, Росія, Австрія й Прусія у Лондоні уклали угоду із урядом молодого султана Абдул Меджіда про колективну військову допомогу проти бунтівного правителя Єгипту. Після того як флоти Британії та Австрії бомбардували єгипетські війська в Леванті та пригрозили бомбардуванням Олександрії, Мухамед Алі прийняв вимоги союзу, визнав свій васалітет щодо Османської імперії, та вивів свої війська із Сирії й Палестини. На хвилі цього успіху, Британія наполягла на укладенні нової міжнародної угоди про статус чорноморських проток. 1 (13) липня 1841 р. у Лондоні угоду підписали найбільші європейські потуги і Османська імперія, і за її результатами Росія втратила право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданели. Її вплив у Османській імперії знизився. При тому, знизився й вплив Франції у Єгипті і взагалі на Близькому Сході. Обидві держави почали будувати плани по його відновленню.
Російська дипломатія почала висувати концепцію «хворої людини Європи», під якою малася на увазі Османська імперія, та зондувати думку інших потуг щодо можливого поділу її. У 1844 році Микола І спробував прихилити провідних британських політиків до програми «Єгипет для Британії, Босфор з Дарданелами і Балкани для Росії.» Коли Лондон відкинув цей план, цар став шукати союзників у Відні та Берліні. Тим часом британці почали шукати потивагу планам Росії на Близькому Сході у союзі із Францією.
Тим часом султан Абдулмеджід зрозумів, що треба будь-що ліквідовувати відставання своєї країни відносно свого агресивного сусіда. Певні реформи почалися ще за його попередника, але військові поразки від Єгипту у кінці 1830-х років підштовхнули уряд до нових реформ. 22 жовтня (3 листопада) 1839 р. було урочисто оприлюднено султанський рескрипт, що розпочав епоху «танзімат-і-хайріє» (благодійних реформ), чи просто танзимату. Султан поголошував недоторканість життя і власності своїх підданих незалежно від їхньої віри, обіцяв врегулювати систему збирання податків, реформувати армію (мав бути встановлений 4-5-річний термін військової служби та загальний військовий обов’язок). Система права мала бути реформована за зразком Кодекса Наполеона. Реформувалася система освіти, було відкрито кілька вищих навчальних закладів. Зовнішнім символом танзімату стала червона феска, що заступила раніші тюрбани, які було заборонено носити.
Реформи зустріли опір тодішніх еліт імперії та не були реалізовані в повній мірі. Але однією із сфер, де реформи виявилися вдалими, було військо, і військові у нових червоних фесках невдовзі випало здавати іспит з ефективності перетворень танзімату на полі бою.
Політика реформ у Османській імперії здобула країні симпатії у впливових ліберальних колах Британії й Франції. Крім того, Османська імперія стала важливим торговельним партнером Британії. 25% зерна, імпортованого в Сполучене Королівство, було походженням з турецьких земель (переважно саме з Молдови й Волощини). Отримані гроші йшли на закупівлю товарів британського виробництва: у 1850 р. Османська імперія купувала товарів на британському ринку більше, ніж Франція, Росія, Австрія і італійські держави взяті докупи. Кількість британських тогровельних суден у Стамбульському порті зросла із 250 в 1842 р. до 1741 через десятиліття. Додала бритаських симпатій також відмова султанського уряду видати Росії та Австрії політичних емігрантів з Польщі та Угорщини, що перебралися до Туреччини після поразки ліберально-націоналістичних революцій у Європі у 1848-49 рр. (так званої «Весни народів»), зокрема в Угорському королівстві, що входило до імперії Габсбургів. Величезну допомогу урядові австрійського імператора в приборканні угорського повстання надала російська армія. В результаті Росія ще раз підтвердила в Європі свою репутацію вкрай консервативної держави та ворога будь-якого поступу.
Окрім Угорщини, Російська імперія також придушила революційні виступи в Дунайських князівствах, окупувавши їх на якийсь час - за згодою уряду Османської імперії, але в рамках свого де-факто протекторату над ними (молдовські й волоські революціонери виступили проти нав’язаного в середині 1830-х рр. їхнім країнам Росією політичного режиму). Російська армія була виведена з князівств лише в 1851 р.
В тому ж році президент Французької республіки Луї Бонапарт (племінник імператора Наполеона) проголосив себе новим імператором Франції Наполеоном ІІІ. Для того, щоб здобути прихильність впливової католицької церкви, французький імператор втрутився у суперечку щодо контролю над святими місцями в Палестині (зокрема над базилікою Різдва Христового у Віфлеємі та храмом Гробу Господнього в Єрусалимі - в останньому на Великдень 1846 року, що випав на той самий день за юліанським і грегоріанським календарями, сутичка між католиками та православними призвела до 40 вбитих). У 1852 році французький посол у Костянтинополі, посилаючись на угоду від 1740 року з Османською імперією, поставив вимогу поставити край, як вважали католики, захопленням православними святих місць у Палестині та забезпечити рівність доступу до святих місць для католиків і православних. Для підтвердження серйозності французьких вимог у серпні 1852 р. до Костянтинополя завітала французька військова ескадра, що було порушенням угоди про чорноморські протоки 1841 р. Султанський уряд спробував лавірувати між Францією та Росією, що висунула вимоги на захист прав православних церков.
[1]Крім терміну «Кримська війна», в Росії (особливо у старій літературі, де він абсолютно переважає), а також у Франції, використовується також термін «Східна війна» - не від сходу як географічного поняття, а від так званого «Східного питання», тобто клубка міжнародних протирічь, пов’язаних із перспективою розпаду Османської імперії та боротьбою між європейськими потугами за її потенційний спадок.