люди - це мистецтво 3 (місця)
Наші славні студенти вже добре знають, що таке контекст, як із простого значення він творить складний смисл. Як ситуація, що обертається навколо речень, загортає їх у невидимих вихорах повітря і приносить слухачу яким заменеться боком.
Місце творить людину і людина творить місце, в процесі цієї безперервної взаємноі творчості нам не лишається нічого іншого, як спостерігати за обома, щиро вірячи в успішну еволюцію.
Є маршрути традиційні, пункти зупинки, де з високою ймовірністю ви зустрінете скінченний набір одних і тих самих людей. Вас навіть не запитають, куди ви йдете чи їдете, бо всі знають - дорогоцінні години життя ви вже не один рік даруєте будинку на проспекті Волі, 13, а чи центральному універмагу, може іржавому опелю з таксистськими шашками чи парковим прогулянкам зі своєю старою собакою. Але трапляється, ви відхиляєтеся від звичної дороги й світ із усіх сил намагається розгорнути перед вами своі калейдоскопи, зачудувати неймовірностями й черговий раз довести - ви й гадки не маєте, який він багатий і повноводний (мається наувазі повнолюдний, повнодивний і повноживий))) Незвичні місця, у яких ми бачимо звичних людей, даруючи инший кут спостереження, відкривають нові грані, нові емоції, нову віру.
Побачити, як торс вашого викладача математики, завше захований за вовняними жилетами, розгортає прохлоровані води обласного басейну, як сусідка-повія веде у перший клас свого сина в гладіолусах, як аптекарка цілується із байкером посеред складів із баночками настоянки глоду, як водій тролейбуса купує тононькі папіроси зі смаком ванілі й двірничка обирає крем для обличчя, і ще, і ще.
Місце, з якого визираєш на світ, теж змінює ракурс видимого. Я думаю про тих, хто спостерігає за ним з шумних цехів металургійних заводів, шкільних ґардеробів, дорогих кабінетів центральних вулиць центральних міст, пустих цвинтарів, хлібних магазинів, перших парт старих класів, готельних номерів, золотих церков, музейних кімнат, кабін машиніста, театральних сцен простих залів, швейних фабрик, тюремних камер і червоних килимів.
Ці два чоловіки, туманного ранку посеред осені, посеред парку, розмовляли через невиховано яскраву в олійному повітрі ранку клумбу про гру шахтаря. Розмовляли довго, змінивши десятки поз і жестів, обурюючись і сміючись, проте не долаючи отого зеленого кордону. В словах було чутно їх вихованість, їх простоту, їх інтерес. Потім той, що в костюмі, сказав, що поспішає на урок і вони розійшлися, кожен у своєму напрямку, кожен у своєму густому коридорі з осіннього туману й засинаючих дерев. Світ, видими зайдяки їм, у ту хвилину, у тому місці, був прекрасним.
