люди це мистецтво
Іноді я переходжу в режим спостереження. Я сама не знаю, як це відбувається. Тоді я не хочу їсти й в туалет, я не зайду в Zara і точно знаю, що потрібно робити. Спостерігати. Або відчувати. Є люди, які знають, навіщо прийшли в цей світ. Я говорю про серйозне - не випити шампанського на монмартрі, а чи поцілувати дікапріо)))) я чула про чоловіка, який точно знає, що живе заради краси й довів це своїм життям. Я знаю жінку, яка точно знає, що живе заради любові. Я ще неточно, але підозрюю, що живу заради того, щоб спостерігати й відчувати. Коли б я робила собі тату, то десь на спині написала б Маркесівське - vivir para contarla - жити, щоб розповісти про життя. Не грандіозно? Мені грандіозно. Є якась неймовірна магія відчуття, що звязує пережите з написаним, побачене з тим, хто не був поруч.
В метро переді мною сиділа особа жіночої статі. Я не могла уявити її вік. Я не могла уявити її обличчя. Я не могла уявити, що вона читає. Спочатку я просто помітила квіти. У неї на білизні, що світилися крізь дешеву кофтину. Квіти на стрічці в її дурнуватому капелюшку, на який мені, людині й правда дуже сміливій, не вистачило б снаги))) ще в неї були квіти на вєтнамках. Можна було б нахилитися і зазирнути під криса її капелюха, але вона так спокійно дихала, в наших із нею стосунках центральною була вона. Спостерігач не має права втручатися в рух і простір героя. Вона дихала й жовта шкіра підіймалася, пальці перегортали сторінку, а ноги не ворушилися, вочевидь, обравши з множини позицій найзручнішу. В неї жовта шкіра. Сторінки в книжці жовті. Вона десь на світі взяла того капелюха. Я вийшла за нею на її станції, я йшла за нею на її швидкості, я побачила її обличчя - воно східне, але не китайське, скоріше шось із минулих радянських широт. Може вся справа в тому, як спокійно вона дихала. Люди це мистецтво.
