про іншого письменника - якого я чим далі тим більше поважаю

[chapeye]

Війна пам'ятників

Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам’ятники та бюсти.

Comments

[kermanich]

"Наші письменники дуже легко розв'язують се питання, зачисляючи декого з історичних укр[аїнських] діячів до "зрадників", "перевертнів" тощо, гадаючи тим способом побороти всі істор[ичні] непорозуміння та приписуючи зраді окремих осіб, в ліпшім разі - партій, всю вагу складних соціальних подій. Не в зраді тут річ, - се дурниця і більш нічого; вага в суперечності станових інтересів, в тім, що кожен стан тяг в інший бік і намагався, коли мав силу, потягти в той бік і всіх других, - кожен стан таким робом робився зрадником супроти іншого, а се саме зводить питання про зраду аd absurdum; панувала "українська" ідея того стану, який мав під той або інший час більше сили використати другі стани в ім'я своїх власних інтересів. Українське шляхетство ближче стояло по своїм змаганням, матеріальним і духовним потребам до шляхетства польського, більш було споріднене з ним, ніж з укр[аїнським] поспільством, з котрим у його не було нічого спільного, крім залежності, що становила привілей однії частини українців супроти другої. За сі привілеї бились укр[аїнські] пануючі верстви з польськими або московськими, боролись за владіння хлопами, маєтками та властю, а зовсім не за волю батьківщини або віру. І "воля", і "віра батьків" у кожного стану були свої і виявлялись ні в чому іншому, як у реальних життєвих потребах, за котрі тільки і йшла боротьба. А "ненька Україна" була ні чим іншим, як лиш гаслом, під окликом котрого пануючі верстви гріли собі руки.»

- Павло Грабовський у листі до Бориса Грінченка 1901 р.