en la tierra mágica de peyote
щось я останнім часом дедалі більше підзабиваю на ЖЖ -
треба виправлятись.
от, наприклад, минулі вихідні ми з Ромашкою їздили в так звану пустелю -
біля селища Реаль де Каторсе у штаті Сан Луіс Потосі.
до селища веде тунель, прокладений ще в 1901 році - це єдиний вмєняємий спосіб дістатися туди.
відео не моє:
ми їхали не машиною:
саме в цей час у селищі - "пілігримство" на честь дня знаменитого Франциска Асизького -
засновника ордену францисканців.
оскільки дві машини розминутися в тунелі не можуть, а "пілігримів" багато - по тунелю ходили тільки брички з кіньми, бо вони можуть розминутися.
"Пілігримів" я не фоткав, бо ще НІКОЛИ в Мексиці не відчував до когось такої АНТИПАТІЇ,
як до цих "релігійних" людей. раніше я писав, що в Мексиці не бачив бикування -
так-от, я поспішив.
за один день у селі нас "vulgarisaron" більше разів, ніж перед тим за два з половиною місяці.
"грінго" ми чули разів двадцять, не кажучи вже про what you doin in my country bitch -
місцевого варіанту гопоти зашкалювало. тут вона виглядала як молоді чуваки в одязі стилю хіп-хоп, переважно з невеличких міст північних штатів Мексики. одного разу довелося прямим текстом сказати vete a la verga (в буквальному перекладі - "йди ти нахуй")
так що ми знайшли де переночувати, залишили речі й одразу змилися верхи на конях у "пустелю",
подалі від цих благочестивих пілігримів.
за кілька кілометрів розташована гора Ель Кемадо, десь 3 км заввишки -
тут проводять свої обряди індіанці племені уічоль,
ті котрі традиційно вживають відомий галюциногенний кактус пейот.
(ви про нього чули, якщо чули про Кастанеду)
це їхнє "магічне коло".
Уічолі раніше ходили сюди пішки щороку зі штату Халіско -
карочє, якшо влом дивитися на карти, то це 30 днів пішого шляху.
ходили сюди - бо на цій горі (в перекладі - "підпалена") -
народилося сонце. воно ж тотемний олень, воно ж пейот.
отака трійця.
зараз уічоли підзабили і їздять хавати пейот автобусами.
дерево по центру - це ніяке не дерево, а ЦВІТ кактуса нопаль - найбільш традиційного в країні.
тут є приказка "більш мексиканський, ніж нопаль", якщо хтось такий "щирий" мексиканець, шо далі нікуди.
вид на долину з протилежного боку гори -
там масла пейоту дохуя.
шоб не питали в коментах - нє, ми пейот не хавали.
Ромашка сказала шо або вона не їде, або ми не їмо пейот,
бо вона не знатиме шо зі мною таким харошим робити.
натомість купив мескаліну - сушеного пейоту - але шота так його й не хочу їсти.
червоненьке - це плоди згаданого вище нопаля.
ці - неїстівні. є ще жовті - називаються туна - вони за смаком як солодкі огірки,
дуже традиційна їжа.
о, а це нам казали, що на горі уічолів - дуже "місце сили".
тут навіть монети стоять стойми!
я не вірив - але сам попробував - таки стоять.
йоклмн!!!
правда, потім спробував у Мехіко на столі - тоже стоять ггг
як і ми, більшість туристів сюди їдуть верхи.
коні/мули/віслюки добираються до стоянки - далі треба пертися пішки,
бо для коней надто круто,
та й щоби священне місце уічолів не засирати.
ми з Ромашкою оце вперше їздили верхи подовгу - раніше я лише кілька хвилин у Пирогово,
а Ромашка взагалі не їздили.
попи понатирали, канєшно - але загалом скажу, що конем легше керувати, ніж мотоциклом:
кінь розумний і сам вибирає, куди стати, щоб не впасти.
моциком сюдою проїхати - хіба кросовим, і то добряче б утомився:
то на камені послизнешся, то зсунешся на піску. а кінь усе сам шарить - розумний усе-таки :)
моя амазонка :)
фоткати з коня виявилося непросто - навіть при маленькій витримці все розмивається:
дуже вже трусить.
як бачимо, "пустеля" досить умовна - Ромашка зауважила, що за структурою схоже на
Кримські гори. тільки у нас це не називають пустелею.
навколо Реалю де Каторсе залишилися руїни срібних шахт 19 століття.
десь на 1910 рік у місті жило 40 тисяч людей - зараз постійного населення 1105 осіб.
на початку двадцятого століття срібло закінчилось - і місто вимерло б,
якби не оці пілігріми, які вірять у чудодійну силу місцевої статуї Франциска,
й за рік приносять грошей досить на цілий рік.
від кінця 1960-х - психоделічного буму - іншим типом туристів стали наркотуристи,
які приїздять пошукати пейот.
машин у селі майже нема - перед чотириколісним транспортом надають перевагу чотириногому.
на задньому плані - село практично повністю.
а це так, повиябуваться на тлі вузьких брукованих вуличок.
блін, як би тут було класно, якби ми не попали на релігійне свято.
село посеред гір,
і таке синє небо, якого я не бачив іще ніколи. на жаль, фото його не так передають, я не вмію -
але посеред "пустелі" було найсиніше небо, яке я бачив у житті.
треба виправлятись.
от, наприклад, минулі вихідні ми з Ромашкою їздили в так звану пустелю -
біля селища Реаль де Каторсе у штаті Сан Луіс Потосі.
до селища веде тунель, прокладений ще в 1901 році - це єдиний вмєняємий спосіб дістатися туди.
відео не моє:
Click to viewми їхали не машиною:
саме в цей час у селищі - "пілігримство" на честь дня знаменитого Франциска Асизького -
засновника ордену францисканців.
оскільки дві машини розминутися в тунелі не можуть, а "пілігримів" багато - по тунелю ходили тільки брички з кіньми, бо вони можуть розминутися.
"Пілігримів" я не фоткав, бо ще НІКОЛИ в Мексиці не відчував до когось такої АНТИПАТІЇ,
як до цих "релігійних" людей. раніше я писав, що в Мексиці не бачив бикування -
так-от, я поспішив.
за один день у селі нас "vulgarisaron" більше разів, ніж перед тим за два з половиною місяці.
"грінго" ми чули разів двадцять, не кажучи вже про what you doin in my country bitch -
місцевого варіанту гопоти зашкалювало. тут вона виглядала як молоді чуваки в одязі стилю хіп-хоп, переважно з невеличких міст північних штатів Мексики. одного разу довелося прямим текстом сказати vete a la verga (в буквальному перекладі - "йди ти нахуй")
так що ми знайшли де переночувати, залишили речі й одразу змилися верхи на конях у "пустелю",
подалі від цих благочестивих пілігримів.
за кілька кілометрів розташована гора Ель Кемадо, десь 3 км заввишки -
тут проводять свої обряди індіанці племені уічоль,
ті котрі традиційно вживають відомий галюциногенний кактус пейот.
(ви про нього чули, якщо чули про Кастанеду)
це їхнє "магічне коло".
Уічолі раніше ходили сюди пішки щороку зі штату Халіско -
карочє, якшо влом дивитися на карти, то це 30 днів пішого шляху.
ходили сюди - бо на цій горі (в перекладі - "підпалена") -
народилося сонце. воно ж тотемний олень, воно ж пейот.
отака трійця.
зараз уічоли підзабили і їздять хавати пейот автобусами.
дерево по центру - це ніяке не дерево, а ЦВІТ кактуса нопаль - найбільш традиційного в країні.
тут є приказка "більш мексиканський, ніж нопаль", якщо хтось такий "щирий" мексиканець, шо далі нікуди.
вид на долину з протилежного боку гори -
там масла пейоту дохуя.
шоб не питали в коментах - нє, ми пейот не хавали.
Ромашка сказала шо або вона не їде, або ми не їмо пейот,
бо вона не знатиме шо зі мною таким харошим робити.
натомість купив мескаліну - сушеного пейоту - але шота так його й не хочу їсти.
червоненьке - це плоди згаданого вище нопаля.
ці - неїстівні. є ще жовті - називаються туна - вони за смаком як солодкі огірки,
дуже традиційна їжа.
о, а це нам казали, що на горі уічолів - дуже "місце сили".
тут навіть монети стоять стойми!
я не вірив - але сам попробував - таки стоять.
йоклмн!!!
правда, потім спробував у Мехіко на столі - тоже стоять ггг
як і ми, більшість туристів сюди їдуть верхи.
коні/мули/віслюки добираються до стоянки - далі треба пертися пішки,
бо для коней надто круто,
та й щоби священне місце уічолів не засирати.
ми з Ромашкою оце вперше їздили верхи подовгу - раніше я лише кілька хвилин у Пирогово,
а Ромашка взагалі не їздили.
попи понатирали, канєшно - але загалом скажу, що конем легше керувати, ніж мотоциклом:
кінь розумний і сам вибирає, куди стати, щоб не впасти.
моциком сюдою проїхати - хіба кросовим, і то добряче б утомився:
то на камені послизнешся, то зсунешся на піску. а кінь усе сам шарить - розумний усе-таки :)
моя амазонка :)
фоткати з коня виявилося непросто - навіть при маленькій витримці все розмивається:
дуже вже трусить.
як бачимо, "пустеля" досить умовна - Ромашка зауважила, що за структурою схоже на
Кримські гори. тільки у нас це не називають пустелею.
навколо Реалю де Каторсе залишилися руїни срібних шахт 19 століття.
десь на 1910 рік у місті жило 40 тисяч людей - зараз постійного населення 1105 осіб.
на початку двадцятого століття срібло закінчилось - і місто вимерло б,
якби не оці пілігріми, які вірять у чудодійну силу місцевої статуї Франциска,
й за рік приносять грошей досить на цілий рік.
від кінця 1960-х - психоделічного буму - іншим типом туристів стали наркотуристи,
які приїздять пошукати пейот.
машин у селі майже нема - перед чотириколісним транспортом надають перевагу чотириногому.
на задньому плані - село практично повністю.
а це так, повиябуваться на тлі вузьких брукованих вуличок.
блін, як би тут було класно, якби ми не попали на релігійне свято.
село посеред гір,
і таке синє небо, якого я не бачив іще ніколи. на жаль, фото його не так передають, я не вмію -
але посеред "пустелі" було найсиніше небо, яке я бачив у житті.