Моя Білорусь
останнім часом мене тягне на спогади й самоаналіз.
подумати.... це було всього лише рік тому!,
в Криму, я зустрів дівчинку з Мінська,
з якою, як мені тоді здавалося, міг би прожити ціле життя... Ми розмовляли днями, дивились одне одному в вічі... Штука в тому, що вона була з іншим, із хлопцем, із яким приїхала.
Але ми розмовляли, сиділи на березі моря, і якось так сталося, що почали цілуватися.
Складні розмови з її хлопцем. Складне етичне запитання - чи повинен я був стриматися та стримати її, якщо вважав, що це щось справжнє.
Багато досить неоднозначного, психологічно-інтимного, про що не напишу, бо стосується не тільки мене.
Кілька щасливих днів разом.
А потім їй треба було їхати, а я пообіцяв - і вирішив - що через місяць-два їду в Мінськ, оскільки вона не може їхати в Київ.
І це було важливо для мене - заради неї залишити все, не зважати на такі дрібниці, як складніщі з продовженням освіти, пошуком роботи та житла - бо я вірив, що це справжнє.
Весь час відтоді й, до речі, досі, не голюсь, а залишаю трохи бороди, бо так їй подобалось (а тепер сподобалось і мені)
Наступного дня після її від"їзду я запросив друзів із Запоріжжя жити зі мною в квартирі, а потім самим, бо ж я їду в Мінськ, так скоро.
Через кілька днів почав занурюватись у білоруську політику, читати білоруською мовою... (і додавати білоруських френдів, до речі :)
а через два тижні вона припинила відповідати на листи та брати трубку.
я все ж поїхав у Мінськ, хоч поговорити (спасибі за гостинність pryvid), але не знайшов її, а трубку вона кинула, почувши, що я в Мінську.
потім виявилося, що вона повернулася до колишного хлопця.
я сказав собі, що ні, це не та, про кого я мріяв, хоча б уже тому, що вона боялася сказати мені правду у вічі - якщо людина смілива, її варто добиватися знову, але якщо так, то й ні.
це не було правдиве.
але зате у мене залишилися почуття до Білорусі, які спершу були до однієї білоруски - почуття ніжності та рідності країни.
Залишилася любов до цієї красивої мови
та турбота про долю братів і сестер, про долю країни та народу.
подумати.... це було всього лише рік тому!,
в Криму, я зустрів дівчинку з Мінська,
з якою, як мені тоді здавалося, міг би прожити ціле життя... Ми розмовляли днями, дивились одне одному в вічі... Штука в тому, що вона була з іншим, із хлопцем, із яким приїхала.
Але ми розмовляли, сиділи на березі моря, і якось так сталося, що почали цілуватися.
Складні розмови з її хлопцем. Складне етичне запитання - чи повинен я був стриматися та стримати її, якщо вважав, що це щось справжнє.
Багато досить неоднозначного, психологічно-інтимного, про що не напишу, бо стосується не тільки мене.
Кілька щасливих днів разом.
А потім їй треба було їхати, а я пообіцяв - і вирішив - що через місяць-два їду в Мінськ, оскільки вона не може їхати в Київ.
І це було важливо для мене - заради неї залишити все, не зважати на такі дрібниці, як складніщі з продовженням освіти, пошуком роботи та житла - бо я вірив, що це справжнє.
Весь час відтоді й, до речі, досі, не голюсь, а залишаю трохи бороди, бо так їй подобалось (а тепер сподобалось і мені)
Наступного дня після її від"їзду я запросив друзів із Запоріжжя жити зі мною в квартирі, а потім самим, бо ж я їду в Мінськ, так скоро.
Через кілька днів почав занурюватись у білоруську політику, читати білоруською мовою... (і додавати білоруських френдів, до речі :)
а через два тижні вона припинила відповідати на листи та брати трубку.
я все ж поїхав у Мінськ, хоч поговорити (спасибі за гостинність pryvid), але не знайшов її, а трубку вона кинула, почувши, що я в Мінську.
потім виявилося, що вона повернулася до колишного хлопця.
я сказав собі, що ні, це не та, про кого я мріяв, хоча б уже тому, що вона боялася сказати мені правду у вічі - якщо людина смілива, її варто добиватися знову, але якщо так, то й ні.
це не було правдиве.
але зате у мене залишилися почуття до Білорусі, які спершу були до однієї білоруски - почуття ніжності та рідності країни.
Залишилася любов до цієї красивої мови
та турбота про долю братів і сестер, про долю країни та народу.