Ява глянув ліворуч і сказав: - Ти думаєш, що ото таке? Я глянув і сказав: - Чортове колесо. - Так чого ж ми сидимо? - Ходімо. - А гроші у нас є? - На чортове ще буде. Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалію. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що… Ми якраз добре встигли. Остання кабіна вільна була. Тільки ми сіли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух і здорово! Піднімаємось-піднімаємось-піднімаємось… Все у тебе в середині вниз іде. А тоді опускаємось-опускаємось-опускаємось. І все у тебе всередині вгору іде. Ну точнісінько як на літаку! Вгору - це як висоту набирає. Вниз - як на посадку йде. (Я ж таки літав, а що ж ви думали - на «кукурудзнику» сільгоспавіації, що наші поля обприскував.) І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглося. А онде Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона! Мені ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Мені просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати - перше діло. Все одно, як морякам плавать. - Яво! - кажу. - Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз підем стрибонемо з неї. - Стрибонем. Авжеж, стрибонем, - одразу погодився Ява. - Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути він завжди - за!
Ява глянув ліворуч і сказав:
- Ти думаєш, що ото таке?
Я глянув і сказав:
- Чортове колесо.
- Так чого ж ми сидимо?
- Ходімо.
- А гроші у нас є?
- На чортове ще буде.
Що-що, а на оте колесо я останнього не пожалію. Це для мене просто треба. Я ж у льотчики збираюся. Так що…
Ми якраз добре встигли. Остання кабіна вільна була. Тільки ми сіли, одразу й поїхали. Ого-го! Ух і здорово! Піднімаємось-піднімаємось-піднімаємось… Все у тебе в середині вниз іде. А тоді опускаємось-опускаємось-опускаємось. І все у тебе всередині вгору іде. Ну точнісінько як на літаку! Вгору - це як висоту набирає. Вниз - як на посадку йде. (Я ж таки літав, а що ж ви думали - на «кукурудзнику» сільгоспавіації, що наші поля обприскував.)
І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглося. А онде Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не роздавлять одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить… Лишенько! Та то ж… парашутна вишка! Точно! Вона!
Мені ж з тої вишки стрибонуть отак-о треба! Мені просто не можна не стрибонуть. Льотчикам з парашутом стрибати - перше діло. Все одно, як морякам плавать.
- Яво! - кажу. - Бачиш, ондо вишка парашутна? Ми зараз підем стрибонемо з неї.
- Стрибонем. Авжеж, стрибонем, - одразу погодився Ява. - Він хоч і не збирається у льотчики, але з чогось кудись стрибонуть, щось таке встругнути він завжди - за!
Reply
Reply
Leave a comment