Забірська природа
Річка Бобриця, на якій розташоване село Забір'є, в давні часи була завширшки понад півкілометра й досить глибока: розповідають, що навіть по ній припливали з Дніпра по Ірпіню вітрильні кораблі.
У Великому Бору, що тоді оточував з усіх боків Забір'є, водилося багато диких звірів = цілими зграями ходили вовки, дикі свині, в норах жили барсуки, лисиці, бігали олені, дикі кози, лосі, зайці, на деревах жили «дикі коти» - рисі, білочки, на літо прилітало багато (більш як 70 видів) великих і малих пташок. Щороку у березні прилітали на забірське болото два великі, по декілька сот пар, табуни чорногузів; прилітали всі разом, але паслися на болоті кожний табун окремо: ті, що з червоними ногами - по один бік від греблі, а ті, що з білими ногами - по другий.
В річці водилося в норах під торфовими болотами багато раків, через що приписане до Забір'я село Бобриця мало другу, «по-вуличному», назву - «Раки». Було в річці багато і риби, у тім числі налими(миньки). Ще багато водилося у ній їстівних черепах, через що стара друга назва Забір'я - «Черепахи». Сама річка Бобриця набула свою назву за те, що в ній жило багато чималих звірків, пухнасте хутро яких не намокало у воді - бобрів. Бобри харчувались гілочками і деревиною вільхи, вміли, перегризаючи, валяти грубі дерева, і навдивовижу мистецько робили з дерев'яних паль, закопуючи їх в дно річки, греблі і гатили для себе стави, щоб на березі їх будувати свої двоповерхові житла так хитро, щоб вхід в таке житло був тільки з-під води. Бобри збудували впоперек річки декілька гребель, через що широка колись річка поступово заболотилась, заросла торфовим мохом і перетворилась на вузький рівчак, що змійкою вився у широких грузьких берегах, буйно зарослих цілим лісом товстих вільх і густою, високою травою. Місцями річка проходила по-під вільховими кронами, як у тунелях. Саме в ціх вільхових заростях і водилися найбільші зграї вовків.
В дуже далекі часи в ціх місцях водилися велечезні волохаті слони - мамути. Їх кістки декілька раз знаходили забірці в самому селі, в сусідній Жорновці один жорновець викопав у 1931 році цілий череп мамута і зробив з нього хлів для корови, (вірніше, сховав череп під солом'яним дахом хліву) А вже зовсім недавно викопали кістки мамута в Жорнівці на Кушніровому (вчительскому) городі. Забірці, знаходячи кістки мамутів, називали їх кістками «давніх волоських людей», що наче жили колись тут і були дуже великі на зріст, як бувають і в наш час великими «волоські гарбузи» і «волоські горіхи».
В 1925 році знайшли коло Забір'я край дороги під лісом окам'яніле яйце зі скалки (сілікса). Шкарлупа цього яйця була жовта, та з одного краю яйце було трохи вищерблене й у щербині, в темній, майже чорній масі яйця помітні були дрібні жовті ребра зародка. Це яйце тоді ж віддали до біологічного кабінету 43-ї Київської школи, професорові А.Ф.Музиченко, через вчителя біолога Леоніда Миколайовича Соболєва. За визначенням останнього, - ця скам'янілість була скам'янілим яйцем динозавра.
Пойма по обидві боки річки Бобриці була торфовим болотом і заливними лугами. Навесні й восени під час високої води, яка буває - поводдю, торфовий шар, що здебільшого товщиною біля сімдесят сантиметрів, але місцями, нижче по річці, досягав і трьох метрів завгрубшки, вспливав, і тоді, хоч по ньому можна було ходити і продовжувала пастись худоба, але торфовий шар під ногами прогинався так, що людина йшла неначе по дну великого казана завглибшки метра півтора, який перекочувався з кожним кроком людини вперед. Розповідали, що колись проти макарівського ((північно-західного) краю села билися на такому плавучому торфовикові два воли, протоптали торфовий шар і провалилися під нього, як у ляду. Шукали їх потім там, щупали довгими тичками у воді по-під торфом, але ні волів не знайшли, ні дна не дістали.
На тому торфовому болоті в давнину росло багато журавини (клюкви), через що це урочище і досі зветься «Журавини».
Саме коло бобрових гребель і почали селитися перші мешканці, а боброві греблі використали для водяних млинів, наприклад ще в тридцятих роках був з такою греблею млин в Чернечій Бобриці - хуторі кілометра два від Забір'я; на початку ХХ сторіччя - комбінований вітряно-водяний млин в урочищі проти східного кінця села, що й зараз зветься «Ониськів млин»; ще раніше - був млин в урочищі «Ставки»
У давнину «Забір'єм» звалося не село, а вся місцевість, «що «ЗА ВЕЛИКИМ БОРОМ»; Великий Бір відокремлював цю місцевість з усіх боків - як від степу, так і від Києва. В цій прихованій за Бором місцевості була досить широко розкидана купка хуторів.
По-над п'ятьсот років тому всі ці дрібні поселення разом і були «Забір'є», що належало до приходу найближчої до них церкви в урочищі «Кладова», де й зараз над Ірпінем є старе церковице (ця церква була зруйнована татарами в 1462 році).
Забирская природа.
Река Бобрица, на которой расположено село Заборье, в древние времена была шириной более полкилометра и достаточно глубока: рассказывают, что по ней даже приходили из Днепра по Ирпеню парусные корабли.
В Большом Бору, что тогда окружал со всех сторон Заборье, водилось много диких зверей - целыми стаями ходили волки, дикие свиньи, в норах жили барсуки, лисы, бегали олени, дикие козы, лоси, зайцы, на деревьях жили «дикие коты» - рыси, белочки, на лето прилетало много (более 70 видов) больших и малых птиц. Ежегодно в марте прилетали на забирское болото два больших, по несколько сот пар, табуна аистов; прилетали все вместе, но паслись на болоте каждый табун отдельно: те, что с красными ногами - по одну сторону от плотины, а те, что с белыми ногами - по другую.
В реке водилось в норах под торфяными болотами много раков, из-за чего приписанное к Заборье село Бобрица имело второе, «по -уличному », название - «Раки». Было в реке много и рыбы, в том числе налим (миньки). Еще много водилось в ней съедобных черепах, из-за чего старое второе название Заборья - «Черепахи». Сама река Бобрица получила свое название за то, что в ней жило много крупных зверьков, пушистый мех которых не намокали в воде - бобров. Бобры питались веточками ольхи, умели, перегрызая, валить крупные деревья, и удивительно мастерски делали из деревянные сваи, закапывая их в дно реки, плотины и запружали для себя пруды, чтобы на берегу их строить свои двухэтажные хатки так хитро, чтобы вход в такое жилье был только из-под воды. Бобры построили поперек реки несколько плотин, из-за чего широкая когда-то река постепенно заболотилась, заросла торфяным мхом и превратилась в узкий ров, что змейкой вился в широких топких берегах, буйно заросших целым лесом толстой ольхи и густой, высокой травой. Местами река проходила по из-под ольховыми кронами, как в туннелях. Именно в этих ольховых зарослях и водились крупные стаи волков.
В очень далекие времена в этих местах водились огромные мохнатые слоны - мамуты. Их кости несколько раз находили забирцы в самом селе, в соседней Жорновке один жорновець выкопал в 1931 году целый череп мамонта и сделал из него хлев для коровы, (вернее, спрятал череп под соломенной крышей хлеву) А уже совсем недавно выкопали кости мамонта в Жорнивке на Кушнировом (учительском) огороде. Забирцы, находя кости мамонтов, называли их костями «древних волосьских людей», словно жили когда-то здесь и были очень велики ростом, как бывают и в наше время большими «волосьские тыквы» и «волосьские орехи».
В 1925 году нашли возле Заборья у дороги под лесом окаменелое яйцо. Скорлупа этого яйца была желтой, и с одного края яйцо было немного выщербленными и у щербины, в темной, почти черной массе яйца заметны были мелкие желтые ребра зародыша. Это яйцо тогда же отдали в биологический кабинет 43-й Киевской школы, профессору А.Ф.Музыченко, через учителя биологии Леонида Николаевича Соболева. По определению последнего, - эта окаменелость была окаменевшим яйцом динозавра.
Пойма по обе стороны реки Бобрицы была торфяным болотом и заливными лугами. Весной и осенью во время высокой воды, которая бывает - поводья, торфяной слой, в основном толщиной около семидесяти сантиметров, но местами, ниже по реке, достигал трех метров, всплывал, и тогда, по нему можно было ходить и продолжал пастись скот, но торфяной слой под ногами прогибался так, что человек шел будто по дну большого котла глубиной метра полтора, который перекатывался с каждым шагом человека вперед. Рассказывали, что когда-то напротив макаровского (северо - западного) края села бодались на таком плавучем торфовике два вола, протоптали торфяной слой и провалились под него, как в люк. Искали их потом там, щупали длинными шестами в воде под торфом, но и их не нашли, ни дна не нащупали.
На том торфяном болоте в древности росло много журавина (клюквы), из-за чего это урочище до сих пор зовется «Журавина».
Именно возле бобровых плотин и начали селиться первые жители, а бобровые плотины использовали для водяных мельниц, например еще в тридцатых годах была с такой плотиной мельница в Чернечей Бобрице - хуторе километра два от Заборья, в начале ХХ века - комбинированная ветряно-водяная мельница в урочище против восточного конца деревни, и сейчас называется «Оныскив млын»; еще раньше - была мельница в урочище «Ставки»
В древности «Заборьем» называлось не село, а вся местность, «что «ЗА ВЕЛИКИМ БОРОМ»; Большой Бор отделял эту местность со всех сторон - как от степи, так и от Киева. В этой скрытой за Бором местности была довольно широко разбросана кучка хуторов.
Более пятисот лет назад все эти мелкие поселения вместе и были «Заборьем», принадлежавшее приходу ближайшей к ним церкви в урочище «Кладова», где и сейчас над Ирпене есть старое церковище (эта церковь была разрушена татарами в 1462 году).