(no subject)
Випадково побачив двох дівчат на виході з метро і вирішив написати про них. Вони і незвичні, але їхні типажі добре виринають з пам'яті, варто лише згадати кілька дрібниць.
Перша сиділа на лавці скраю і на видноті переключала музику на телефоні. На різних частинах її одягу було вдосталь блискіток, а сумка містила викладений ними змістовний напис, який тонко описував усі особливості характеру власниці. Піднявшись, вона одразу нагадала урок геометрії, була схожа на великий ромб. Невелика, коротко стрижена, голова через несподівано швидко розширюючуся шию переходила в дебелі плечі з подібними ж руками, котрі рухались не вздовж тулуба, а по колу, завдяки винятково неоковирній талії. Та мене завжди дивувала ота дивна природна здатність припасувати до такої структури тіла маленькі стопи (вашої фантазії більш, ніж вдосталь, щоб домалювати собі її ноги). Мимохіть задаєш собі питання "як? як такі манюні ноги витримують таке тіло?". І підбори, звісно ж. Це якесь дивне і трохи неясне бажання природи завжди лишати людині щось гарне в подобі. Можна навести безліч аргументів, через які людина стає доволі широкою, але невже не настає момент коли вона собі не скаже:"годі з мене!". І, принаймні, спинить процес на одному місці. Наразі ж це повністю реально. Мені важко хоч щось судити про таких людей, але цікавість ставить такі питання.
Іншу ти бачиш лише ззаду. Але цього вдосталь, щоб повністю уявити собі її обличчя, та й взагалі - вигляд із фронту. Тонка зелена куртка повністю відповідає статурі. Вона має окуляри, які прямокутністю на фоні її правильно трикутного обличчя наштовхують тебе на думку про професію вчителя математики в середній школі. Такого тихого, строгого, вимогливого і здатного перебороти усі насміхання в ім'я цілей, ледь відомих навіть їй самій. Подекуди споглядаючи таке, згадуєш книжки, написані про пригоди школярів з кінця 70-х. Можливо тоді вона в своїй миролюбній, наполегливій та кропіткій праці винайшла машину часу та перенеслась сюди, не геть далеко, що було викликано внутрішнім острахом змін, як таких. Геть тонкі руки час від часу осмикували поли одягу, щоб не викликати збентеження оточуючих можливим оголенням невеликого клаптику шкіри та при цьому вінчались невеликим годинником, який попри ледь помітний ремінець, все-одно здавався досить великим на фоні долонь. Не зважаючи на вбрання нижньої частини тіла, бодай би то були штани чи довга спідниця, ти не маєш сумніву в тому, що спитаєш себе, як ти ще можеш бачити такі худі ноги? Навшидкоруч поправляє навушники - ти помічаєш, що вона намагалась слідкувати за модою та якось, не те, щоб не вдавалось взагалі, ні, це було зроблено в своїй манері, звісно, що лише їй відомій манері. Можливо вона має великі таланти в куховарстві, та про це, як і про її вируючі фантазії після прочитання чергової книжки, що вартують зйомок блокбастеру ніхто не дізнається. І від того, щоб підійти її та легко обіймаючи сказати, що усі її переживання розуміють спиняє, як мінімум те, що вона відсахнувшись ще більше "піде в себе".
Інколи в голові крутиться багато наче і непоганих, вартих уваги думок, ба, інколи і втілення та потім твоя станція метро і ти йдеш протореною дорогою до зони комфорту. Світ знову не змінився, невдахо.
Перша сиділа на лавці скраю і на видноті переключала музику на телефоні. На різних частинах її одягу було вдосталь блискіток, а сумка містила викладений ними змістовний напис, який тонко описував усі особливості характеру власниці. Піднявшись, вона одразу нагадала урок геометрії, була схожа на великий ромб. Невелика, коротко стрижена, голова через несподівано швидко розширюючуся шию переходила в дебелі плечі з подібними ж руками, котрі рухались не вздовж тулуба, а по колу, завдяки винятково неоковирній талії. Та мене завжди дивувала ота дивна природна здатність припасувати до такої структури тіла маленькі стопи (вашої фантазії більш, ніж вдосталь, щоб домалювати собі її ноги). Мимохіть задаєш собі питання "як? як такі манюні ноги витримують таке тіло?". І підбори, звісно ж. Це якесь дивне і трохи неясне бажання природи завжди лишати людині щось гарне в подобі. Можна навести безліч аргументів, через які людина стає доволі широкою, але невже не настає момент коли вона собі не скаже:"годі з мене!". І, принаймні, спинить процес на одному місці. Наразі ж це повністю реально. Мені важко хоч щось судити про таких людей, але цікавість ставить такі питання.
Іншу ти бачиш лише ззаду. Але цього вдосталь, щоб повністю уявити собі її обличчя, та й взагалі - вигляд із фронту. Тонка зелена куртка повністю відповідає статурі. Вона має окуляри, які прямокутністю на фоні її правильно трикутного обличчя наштовхують тебе на думку про професію вчителя математики в середній школі. Такого тихого, строгого, вимогливого і здатного перебороти усі насміхання в ім'я цілей, ледь відомих навіть їй самій. Подекуди споглядаючи таке, згадуєш книжки, написані про пригоди школярів з кінця 70-х. Можливо тоді вона в своїй миролюбній, наполегливій та кропіткій праці винайшла машину часу та перенеслась сюди, не геть далеко, що було викликано внутрішнім острахом змін, як таких. Геть тонкі руки час від часу осмикували поли одягу, щоб не викликати збентеження оточуючих можливим оголенням невеликого клаптику шкіри та при цьому вінчались невеликим годинником, який попри ледь помітний ремінець, все-одно здавався досить великим на фоні долонь. Не зважаючи на вбрання нижньої частини тіла, бодай би то були штани чи довга спідниця, ти не маєш сумніву в тому, що спитаєш себе, як ти ще можеш бачити такі худі ноги? Навшидкоруч поправляє навушники - ти помічаєш, що вона намагалась слідкувати за модою та якось, не те, щоб не вдавалось взагалі, ні, це було зроблено в своїй манері, звісно, що лише їй відомій манері. Можливо вона має великі таланти в куховарстві, та про це, як і про її вируючі фантазії після прочитання чергової книжки, що вартують зйомок блокбастеру ніхто не дізнається. І від того, щоб підійти її та легко обіймаючи сказати, що усі її переживання розуміють спиняє, як мінімум те, що вона відсахнувшись ще більше "піде в себе".
Інколи в голові крутиться багато наче і непоганих, вартих уваги думок, ба, інколи і втілення та потім твоя станція метро і ти йдеш протореною дорогою до зони комфорту. Світ знову не змінився, невдахо.