червоні нігті.
...Так долго вместе прожили, что снег
коль выпадал, то думалось - навеки,
что, дабы не зажмуривать ей век,
я прикрывал ладонью их, и веки,
не веря, что их пробуют спасти,
метались там, как бабочки в горсти.
Й.Бродский
є жінки, що фарбують нігті в червоний колір. він виблискує гарячими цяточками. коли вони п*ють каву. коли тримаються за сірі поручні в метро. коли заправляють чорні пасма волосся. коли торкаються спини коханого.
я ніколи не фарбувала нігті в червоний.
дні впали кудись у не-знаю-куди і лежать там мовчки з переламаними ногами і руками. але мовчки. ніхто не помітив того падіння. дівчинка в троллейбусі все так само жує пиріжок з повидлом. жінка в фоє все так само впевнено пише курчавим почерком "незаміжня" в анкеті. я все так само чекаю вас. тебе і сніг.
як давно ви лежали на підлозі, дивлячись у стелю? як давно вголос читали вірші комусь? як давно смакували сніжинки, висолопивши язика?
тільки тим і займаюсь останні дні. зім8ялий папір розкидую кімнатою, мов сніг. телефон вимкнуний вже цілу годину і 33 хвилини. жодна техніка не робить людей блищими. якби їм того не хотілося. бо вони люди.
Бродський звучить моїм голосом гірко, спокійно і якось неминуче. заливаю окропом лимон, м*яту і меліссу. сиджу підібравши коліна. і голосно, на всю кімнату, плачу. виплакую отим чужим, гірким голосом вірші.
здається, забуті вже всі голоса. окрім власного.
червоні цяточки бігають клавіатурою. миготять. граються.
ніколи так не чекала. тебе. і снігу. ніколи не гралася словами. ніколи не читала Бродського вголос. все колись буває вперше.
а я ніколи не фарбувала нігті в червоний колір.
коль выпадал, то думалось - навеки,
что, дабы не зажмуривать ей век,
я прикрывал ладонью их, и веки,
не веря, что их пробуют спасти,
метались там, как бабочки в горсти.
Й.Бродский
є жінки, що фарбують нігті в червоний колір. він виблискує гарячими цяточками. коли вони п*ють каву. коли тримаються за сірі поручні в метро. коли заправляють чорні пасма волосся. коли торкаються спини коханого.
я ніколи не фарбувала нігті в червоний.
дні впали кудись у не-знаю-куди і лежать там мовчки з переламаними ногами і руками. але мовчки. ніхто не помітив того падіння. дівчинка в троллейбусі все так само жує пиріжок з повидлом. жінка в фоє все так само впевнено пише курчавим почерком "незаміжня" в анкеті. я все так само чекаю вас. тебе і сніг.
як давно ви лежали на підлозі, дивлячись у стелю? як давно вголос читали вірші комусь? як давно смакували сніжинки, висолопивши язика?
тільки тим і займаюсь останні дні. зім8ялий папір розкидую кімнатою, мов сніг. телефон вимкнуний вже цілу годину і 33 хвилини. жодна техніка не робить людей блищими. якби їм того не хотілося. бо вони люди.
Бродський звучить моїм голосом гірко, спокійно і якось неминуче. заливаю окропом лимон, м*яту і меліссу. сиджу підібравши коліна. і голосно, на всю кімнату, плачу. виплакую отим чужим, гірким голосом вірші.
здається, забуті вже всі голоса. окрім власного.
червоні цяточки бігають клавіатурою. миготять. граються.
ніколи так не чекала. тебе. і снігу. ніколи не гралася словами. ніколи не читала Бродського вголос. все колись буває вперше.
а я ніколи не фарбувала нігті в червоний колір.