Зі словами і без слів
Я виріс в такому собі передмісті Івано-Франківська, яке гордо іменується Пасічна. Нічого спільного з бджолярством наших колишнього і теперішнього Президентів вона немає. Для того, щоб пояснити, що то за район такий, варто певно просто привести правильні аналогії. От чули ви щось про львівську Левандівку чи київську Троєщину? Ну, оце воно... Таким був мій район у моєму дитинстві.
За кожним нормальним пацаном там плакав участковий, час від часу хтось когось бив, шукав, опускав... Корочче, життя було веселе. Парубки там ходили маленькими такими зграйками, втім як і дівчата. Час від часу такі компанії перетиналися, починали активно спілкуватися. Потім хтось когось брав за руку, когось проводжав додому, може й цілував у темному місці... Хоча тоді майже всі місця там були темні... Любов кипіла повсюдно, і була насправді центробіжним процесом. Хлопці не опускалися до банальності "я люблю тебе" і не давали пропозицій "давай зустрічатися". Все якось ставалося само собою. Просто за якийсь час конкретний пацанчик розумів, що то його кобила і навпаки.
Траплялося однак часто таке, що помічали кого іншого з конкретною дівчиною. І хоч формального той пацанчик, який проважав її додому нічого до неї не мав... Він просто знаходив обідчика і по-місцевому творчо пояснював йому, чому ця дівчина так для нього важлива. А як пацанчика помічали з іншою, то вже дівки там одна одній патли дерли... І хіба треба тут якісь слова? Все й так ясно: ревнує, значить любить. В любові слова зайві, головне вчинки і емоції...
Трапилося так, що коли я вчився на першому курсі, закрутилися в мене одні стосунки з дівчиною десь з БАМи чи Позитрона. Ті райони - інший світ, цивілізація. Участкові там сиділи без діла, а як щось траплялося дзвонила заплаканим нашим пасічнянським.
Мобільних тоді не було, тому зідзвонювалися ми з тою дівчиною по стаціонарному, гуляли собі на вихідних, пили каву, цілувалися... Так якось все було безтурботно і мило... І як годиться за всіма законами слова були зайві... Одного разу вона десь там на весіллі була дружкою, і я навіть її з того весілля вкрав. А чого їй там було нудитися?
В один прекрасний момент прийшов я, як завжди, на побачення, а вона мені й каже, що мол в мене є хлопець і нічого мене цілувати... "А я хто?", - питаю. Та каже: "Так, хороший друг". Ну, тут ясно ж мало початися моє "спілкування" з тим студентом. А тре було для цього зібрати консиліум наших на Пасічній.
Зібралися... Наймудріший з наших (той, шо вже не одному лоху з того боку Бистриці рило чистив) зупинив наш пил. Каже:
- Вони там любити не вміють в місті (як ми тоді казали). Вони там шось рішають... Хто з ким зустрічається, хто кого любить, хто, кому і що сказав... Не любов то все... А так слова. Не більше. Нормальна дівка має переживати любов, а не говорити про неї... Тому не люблять вони, а так пиздять.
Шукали його ми чи ні, то вже зовсім інша історія, бо в цій, я думаю, і так все зрозуміло.
для легкості сприйняття деякі терміни і фрази відцензуровані, все решта... чиста правда