Як кується броня
Якось давно я їхав у поїзді з одним опером з Воронізької області. Такі люди за звичай не говіркі, вони у всіх бачать злочинців. Не те, що вони вважають, що в суспільстві бандит на бандиті, а самі вони в окопі, оточеному ворогами. Просто треба їм довести, що ти по їхню сторону. Я вже не пам"ятаю, як я його умудрився розговорити. Він повідав мені свою історію, яка вишебла мене ше надовго. А тут раптом згадалася.
На вигляд йому було близько 30. Як виявилося, йому взагалі не можна виїжджати з РФСРР (офіційна назва РФ). Але його батьки жили у Вінниці. А тому, взявши відпустку, він просто рвонув до них. На тиждень-другий, не зважаючи на всілякі там заборони. Тоді ці всі елементи його сіторії здавалися мені просто уривками, а сама історія банальною. А зараз чогось вона стала такою життєвою.
Коротчє... В останній день його роботи його черговий раз викликали на місце події (то була десь середина травня). В сараї одного місцевого фермера було знайдено тіло жінки-заробітчанки. Про подію повідомили з лікарні, куди з важкою травмою потрапила її подруга.
Справу розкрили майже одразу. За показами тієї ж пораненої подруги. Дві жінки були одними з тих багатьох українських селян, що з настанням тепла перетинають кордон у пошуках заробітку. Вміючи працювати на землі з малку, вони ідуть у найми до місцевих фермерів. Та ферма була, певно, якась дуже кулацка, ібо був там ше охоронець. Так той охоронець за старою російською традицією собі добряче хильнув на ночь глядя... а потім пішов "разбірацца с хахлушкамі". Він узяв монтіровку і в сараї, де вони просто на сіні спали, ударив першу монтіровкою. Друга прокинулася і умудрилася з важкою травмою (певно в стані афекту) утекти і покликати на допомогу.
Я спитав:
- А за шо він їх? Сєкса хотів? Не дали? Грошей хотів на вотку? Не поділилися?
Опер спокійно відповів:
- Нема мотива. Просто так...
Цю історію він розказував просто як останню, яка в нього була. Він просто відповідав на питання, чим він займається в міліції. З таким же спокоєм він міг розказати певно з півсотні інших історій. Мене коробило і ламало тільки від того, що я уявляв момент удару монтіровки об людський череп. А від усвідомлення, що це було просто заради розваги охмілого моску, мене кидало то в жар, то в холод. Це ж чиїсь матері, кохані дружини, бабусі, сестри!
Тоді я спитав:
- Як ти можеш на цій роботі? Хіба тобі не стає зле від усвідомлення, що ти ходиш поруч з такими людьми. Мені це в голові не вкладається. А ти це бачиш ледь не щодня.
Він посміхнувся. В цей момент він мені видався просто монстром. Він здався мені людиною, яка в бажанні зробити світ кращим перейшла якусь заборонену межу. Він сказав, що іншої роботи знайти годі. А ця... вже й так багато чого забрала. Перший рік його ламало від всіх цих звірств, як мене, коли він про них розповідав. Тоді він, за власним висовлюванням, ще рік "сидів на стакані". Це допомагало. Але врешті-решт його покинула дружина, яка не витримала його випивань і пізніх приходів. А він продовжував пити аж до того моменту, поки всі ці випадки не стали для нього просто "показатілями розкриваімості", "дєламі с матвамі і злоумишлінікамі" і т.д.
Коли я собі уявив муки цього чоловіка, він видався мені вже й не таким жалюгідним. Я побачив перед собою людину, яка навчилася ходити по лезу. Він видався мені вже не просто цікавим співрозмовником, а й якоюсь рідною людиною, яка розкрила мені (просто випадковому хіпану) свою життєву історію.
Я ще довго думав про цю зустріч. І врешті решт усвідомив, що його товста броня, нарощена кількома роками боротьби з самим собою, існувала не просто так. Броня байдужості і спокою була йому просто життєво необхідною. Вона дозволяла йому пройти у таких місцях, куди звичайна незагартована людина певно і не поткнулася б. Певно якби не вона, я б побачив зовсім іншу людину, яка б викликала співчуття. Але яку б я не зміг порівняти і віддалено з лицарем. Хіба з джентильменом, і то колишнім.