Шахи з життям
В дитинстві батьки мене вчили грати в шахи. Не знаю, для чого це. Але думаю корисно для розвитку дитини.
Першим моїм противником була матір. Вона грає не дуже добре, їй бракує практики. Та й мало я знаю жінок, які б тако з задоволенням посиділи в тиші над дерев"яними фігурками. Вона проте добре навчила мене, як і яка фігура ходить. Такими були мої перші кроки.
Зараз я вмію спокійно і виважено показати своєму візаві, як насправді має ходити фігура. Здається, за це мої друзі мене і цінують.
Потім ми грали з батьком. Гра з батьком мала свою специфіку: він завжди вертав ходи назад. Так я навчився думати на кілька ходів наперед. Але то мене дуже дратувало. Бо ти розігруєш комбінацію, відкриваєш спеціально якусь фігуру, щоб відволікати... А він бере і вертає хід назад. Я злився, коли програвав. А як тут не злитися?
Потім я зрозумів, що іноді людям треба дозволяти вертати ходи. Іноді для них це життєво важливо, бо це дозволяє виправити помилку, це дозволяє їм стати кращими. Іноді я пробую вернути хід назад, але не у всіх іграх це дозволено.
Тепер ми тільки з дідусем граємо. Він не вертає ходи. Але колись він робив одну штуку: він розвертав дошку і казав: "Давай мінятися". Так він вчив мене ставити мат. Тепер, коли я програю, я це кажу так само гордо, але з посмішкою, як і він: "Здаюся".
Така гра вчить відповідальності. Я мушу ретельно і виважено прораховувати, що варто робити, а що ні. Шкода тільки, що життя не дозволяє розвернути дошку. Іноді воно просто з нетерпінням чекає, щоб ти йому сказав: "Здаюся". Добре, що дідусь навчив це робити гордо і з посмішкою.
Найважче грати, коли втрачаєш рівновагу і ясність розуму. Тоді кожен твій хід є просто латанням ситуації. В умовах цейтноту не вибираєш найкращий варіант, а той, який бачиш першим. І саме це стає початком кінця, бо життя прораховує набагато-багато далі.
Математики довели, що існує правильна стратегія гри, але не змогли її вивести. Вони кажуть, вона надто складна для людського розуміння. А ще кажуть, що якщо обоє гравців дотримуватимуться цієї стратегії, то гра завжди закінчуватиметься в нічию.
Тому в кінцевому результаті ми завжди зіграємо в нічию з життям. Колись воно виграє партію, колись ти. Головне у цьому всьому, щоб у момент поразки, я, як гравець, міг сказати: "Я зробив все, що від мене залежало, щоб перемогти. Мені немає, про що шкодувати". І тоді, коли я закінчуватиму свою гравецьку кар"єру, я гордо і з посмішкою заспіваю пісню Френка Сінатри "My Way".