Болавенське плато. Кавова плантація і тропічні водоспади
Останній відрізок дороги виявився повним неочікуваних пригод. Для початку закінчилась дорога. Якщо раніше вона нагадувала фронтову лінію після тривалої арилериської підготовки, але під дірками іноді вгадувався асфальт, то тепер перед нами постала руда просіка між двома стінами джунглів, вкрита легким летючим пилом.
Тут будують нову дорогу, а тому повз нас періодично проїжджали вантажівки повні щебеню чи піску. Кожна з них здіймала таку куряву, що навіть сонце зникало за рудою хмарою. В пам’яті спливали описи піщаних бур в пустелі, коли день стає темніший за ніч, а дивитись чи дихати взагалі не можливо і лишається тільки обійняти верблюда і плакати. Ну і звісно жодна з цих вантажівок, що їде два чи три кілометри, не спинялась бідолашним запилюченим автостопщикам. Тож в хмарах рудої куряви ми йшли вперед з кожним кроком зариваючись в той самий пил на глибину сандалів.
Дійшовши до лаоської придорожньої кнайпи вирішили трохи відпочити в тіньочку й промити очі водою. Хазяїн закладу виявився інженером місцевого будівництва. Він вчився в Москві, а тому повільна, як і все лаоське життя, розмова йшла російською мовою. Всі наша спроби підвестись і йти далі стопити машини інженер спиняв.
- Та це тут на будівництво машина їде. І ця теж... і взагалі тут тільки три кілометри до наступного мосту всі їдуть, бо далі далеко нема ніякого села. Сидіть собі...
Лаосцю було приємно загадати студентські роки і поговорити мовою своє юності.
Через півгодини ми таки встали і рішуче пішли вперед. І ось диво, нам спиняється пікапчик. З криком "Ура!" ми стрибаємо в кузов, сідаємо на наплічники і все розтає в рудій куряві, що вилітає з під коліс нашої вантажівочки. Я їхала як ковбой з вестерну: на голові капелюх, під капелюхом хустка, що закриває все нижче очей, а з заду вітер тріпоче те, що колись можна було назвати волоссям.
Першу зупинку водій зробив на крутому віражі дороги. Тут спиняються місцеві жителі щоб викинути пакети зі сміттям в глиб джунглів. Під пакетами знайшлася пара кокосів, один з яких був урочисто відкритий прямо тут на місці здоровезними мачете і відданий нам.
Було неочікувано, приємно і дуже смачно. Забиті пилом горлянки з насолодою промивали себе ледь солодким кокосовим молоком.
На одному з поворотів під час крутого підйому авто почало видавати дивні звуки. Не сильно переймаючись, водій вирішив довести нас до мальовничого водоспаду, який було видно прямо з дороги, а вже потім лізти під машину і дивитись, що не так.
Тож, почуваючи себе західними туристами, ми ходили околицями, фотографуючи, а лаосець лежав в пилюці під машиною, постукуючи молотком і ледь чутно лаючись.
Коли сонце майже сховалось за непролазні хащі джунглів, лаосець махнув рукою і ми застрибнули в машину.
В вологих сутінках, зовсім запилючені ми спинились біля останнього водоспаду. Він, розділений на кілька окремих струменів, виглядав чудово, от тільки роздивитись його серед густих заростей було вкрай важко.
По дорозі до авто, водій озирнувся навколо і на мигах показав, що темніє і, так само на мигах, запросив нас до себе на кавову ферму. Ми погодились не вагаючись ні секунди. Але щоб бідолашні туристи не боялись водій став по стійці струнко, постукав себе в груди кулаком і гордо сказав "Поліс".
Потім виявилось, що водій наш зовсім не проста людина, а займає якийсь значний пост в міліції, має великий будинок в Вентьяні і цю кавову ферму, на якій працюють наймані працівники. Ми, будучи білими гостями хазяїна і попиваючи на балконі ранкову каву, почували себе як справжні плантатори колоніальних часів. Каву, до речі, ми пили розчинну, що було дуже-дуже дивно, враховуючи гектари кавових плантацій навколо та тонни чи не найкращої на планеті кави, яку з цих плантацій збирають.
Будинок кавового плантатора виглядає цікаво і досить незвично. Він стоїть на високих ніжках між якими на ніч ховають машини, трактор і мішки з кавою. Круті дерев’яні сходи на яких всі лишають взуття ведуть на темну без вікон кухню.
Левову частку кухні займає місце для вогню. Щоб вберегти дерев’яний будинок від полум’я вогонь розводять в спеціальному широкому ящику з піском.
З кухні ведуть дві двері, одна в комору інша на відкриту з двох сторін терасу. Саме тут проводить більшу частину часу плантатор. Ця тераса одночасно і місце відпочинку, і вітальня, і столова. Під стінами стояли крісла штучної шкіри, один раз сівши в які, більше нікуди не хочеться рушати. Тотальний релакс першого вечора був забезпечений окрім крісел ледь терпкуватою наливкою з невідомих нам місцевих ягід, лаоським віскі, яке виявилось домашнім рисовим самогоном гадусів так п’ятидесяти, і смачною вечерею.
Якщо йти в середину будинку з тераси то очам відкривається велика чотирикутна кімнати, що розділена на кімнатки перегородками в людський зріст. Ліжка замінюють матраци послані прямо на підлогу під протимоскітну сітку. Коли вночі лежиш на спині закривши очі відчуваєш як від кроків інших людей рухається весь будинок. Виникає ілюзія, що спиш в хатинці на курячих ніжках, яка живе своїм життям.
Біля будинку на сонці сушиться зібрана кава, на яку періодично забігають собаки, коти, качки і кури.
Качки найбільш небезпечні - вони виїдають стиглі зерна.
Снідали ми з Богданом на самоті, якщо не брати до уваги котячу родину підлабузників, що всіляко намагалась якщо не язиком то хоч поглядом залізти до нас в тарілки. Самі лаосці замість сніданку п’ють каву і швидко йдуть працювати поки сонце ще не пече.
Поглянувши на котів і на наші тарілки хазяїн підняв стіл і загнав всіх котів під нього. Тож наші тарілки стояли на пересувній котячій тюрмі. Ми жартували що хазяїн поганий котячий поліцейський - без слідства і суду запроторив котів за грати.
Порівняно з котами собаки поводились чемно - всього лише сперли і розгризли новий віник.
Зранку, окрім сніданку нас чекала екскурсія по кавовій фермі. Зараз час цвітіння. Білі тендітні кавові квіточки мають приємний солодкуватий аромат.
В поєднанні з твердим темно зеленим блискучим листям білосніжні квіти виглядали дуже вишукано. Як на мене то кавові кущі набагато естетичніші ніж чайні.
Найбільш стиглі кавові зерна мають тонку солодку червону шкірочку під якою знаходиться тверда прозора оболонка, що вкриває складену з двох половинок кавову зернинку.
Після прогулянки між вологими від ранкової роси кавовими кущами хазяїн, почуваючи свою відповідальність за гостей, завантажив нас в машину і відвіз останні п’ятнадцять кілометрів що лишались до міста Паксонг.
Подорож Болавенським плато виявилась веселою, повною приємних несподіванок і цікавих знайомств.
Відкритим лишилось лише одне питання: чому в кавовому раю п’ють розчинну каву?
Більше Лаосу і його водоспадів н http://www.in-love-travel.com/
Тут будують нову дорогу, а тому повз нас періодично проїжджали вантажівки повні щебеню чи піску. Кожна з них здіймала таку куряву, що навіть сонце зникало за рудою хмарою. В пам’яті спливали описи піщаних бур в пустелі, коли день стає темніший за ніч, а дивитись чи дихати взагалі не можливо і лишається тільки обійняти верблюда і плакати. Ну і звісно жодна з цих вантажівок, що їде два чи три кілометри, не спинялась бідолашним запилюченим автостопщикам. Тож в хмарах рудої куряви ми йшли вперед з кожним кроком зариваючись в той самий пил на глибину сандалів.
Дійшовши до лаоської придорожньої кнайпи вирішили трохи відпочити в тіньочку й промити очі водою. Хазяїн закладу виявився інженером місцевого будівництва. Він вчився в Москві, а тому повільна, як і все лаоське життя, розмова йшла російською мовою. Всі наша спроби підвестись і йти далі стопити машини інженер спиняв.
- Та це тут на будівництво машина їде. І ця теж... і взагалі тут тільки три кілометри до наступного мосту всі їдуть, бо далі далеко нема ніякого села. Сидіть собі...
Лаосцю було приємно загадати студентські роки і поговорити мовою своє юності.
Через півгодини ми таки встали і рішуче пішли вперед. І ось диво, нам спиняється пікапчик. З криком "Ура!" ми стрибаємо в кузов, сідаємо на наплічники і все розтає в рудій куряві, що вилітає з під коліс нашої вантажівочки. Я їхала як ковбой з вестерну: на голові капелюх, під капелюхом хустка, що закриває все нижче очей, а з заду вітер тріпоче те, що колись можна було назвати волоссям.
Першу зупинку водій зробив на крутому віражі дороги. Тут спиняються місцеві жителі щоб викинути пакети зі сміттям в глиб джунглів. Під пакетами знайшлася пара кокосів, один з яких був урочисто відкритий прямо тут на місці здоровезними мачете і відданий нам.
Було неочікувано, приємно і дуже смачно. Забиті пилом горлянки з насолодою промивали себе ледь солодким кокосовим молоком.
На одному з поворотів під час крутого підйому авто почало видавати дивні звуки. Не сильно переймаючись, водій вирішив довести нас до мальовничого водоспаду, який було видно прямо з дороги, а вже потім лізти під машину і дивитись, що не так.
Тож, почуваючи себе західними туристами, ми ходили околицями, фотографуючи, а лаосець лежав в пилюці під машиною, постукуючи молотком і ледь чутно лаючись.
Коли сонце майже сховалось за непролазні хащі джунглів, лаосець махнув рукою і ми застрибнули в машину.
В вологих сутінках, зовсім запилючені ми спинились біля останнього водоспаду. Він, розділений на кілька окремих струменів, виглядав чудово, от тільки роздивитись його серед густих заростей було вкрай важко.
По дорозі до авто, водій озирнувся навколо і на мигах показав, що темніє і, так само на мигах, запросив нас до себе на кавову ферму. Ми погодились не вагаючись ні секунди. Але щоб бідолашні туристи не боялись водій став по стійці струнко, постукав себе в груди кулаком і гордо сказав "Поліс".
Потім виявилось, що водій наш зовсім не проста людина, а займає якийсь значний пост в міліції, має великий будинок в Вентьяні і цю кавову ферму, на якій працюють наймані працівники. Ми, будучи білими гостями хазяїна і попиваючи на балконі ранкову каву, почували себе як справжні плантатори колоніальних часів. Каву, до речі, ми пили розчинну, що було дуже-дуже дивно, враховуючи гектари кавових плантацій навколо та тонни чи не найкращої на планеті кави, яку з цих плантацій збирають.
Будинок кавового плантатора виглядає цікаво і досить незвично. Він стоїть на високих ніжках між якими на ніч ховають машини, трактор і мішки з кавою. Круті дерев’яні сходи на яких всі лишають взуття ведуть на темну без вікон кухню.
Левову частку кухні займає місце для вогню. Щоб вберегти дерев’яний будинок від полум’я вогонь розводять в спеціальному широкому ящику з піском.
З кухні ведуть дві двері, одна в комору інша на відкриту з двох сторін терасу. Саме тут проводить більшу частину часу плантатор. Ця тераса одночасно і місце відпочинку, і вітальня, і столова. Під стінами стояли крісла штучної шкіри, один раз сівши в які, більше нікуди не хочеться рушати. Тотальний релакс першого вечора був забезпечений окрім крісел ледь терпкуватою наливкою з невідомих нам місцевих ягід, лаоським віскі, яке виявилось домашнім рисовим самогоном гадусів так п’ятидесяти, і смачною вечерею.
Якщо йти в середину будинку з тераси то очам відкривається велика чотирикутна кімнати, що розділена на кімнатки перегородками в людський зріст. Ліжка замінюють матраци послані прямо на підлогу під протимоскітну сітку. Коли вночі лежиш на спині закривши очі відчуваєш як від кроків інших людей рухається весь будинок. Виникає ілюзія, що спиш в хатинці на курячих ніжках, яка живе своїм життям.
Біля будинку на сонці сушиться зібрана кава, на яку періодично забігають собаки, коти, качки і кури.
Качки найбільш небезпечні - вони виїдають стиглі зерна.
Снідали ми з Богданом на самоті, якщо не брати до уваги котячу родину підлабузників, що всіляко намагалась якщо не язиком то хоч поглядом залізти до нас в тарілки. Самі лаосці замість сніданку п’ють каву і швидко йдуть працювати поки сонце ще не пече.
Поглянувши на котів і на наші тарілки хазяїн підняв стіл і загнав всіх котів під нього. Тож наші тарілки стояли на пересувній котячій тюрмі. Ми жартували що хазяїн поганий котячий поліцейський - без слідства і суду запроторив котів за грати.
Порівняно з котами собаки поводились чемно - всього лише сперли і розгризли новий віник.
Зранку, окрім сніданку нас чекала екскурсія по кавовій фермі. Зараз час цвітіння. Білі тендітні кавові квіточки мають приємний солодкуватий аромат.
В поєднанні з твердим темно зеленим блискучим листям білосніжні квіти виглядали дуже вишукано. Як на мене то кавові кущі набагато естетичніші ніж чайні.
Найбільш стиглі кавові зерна мають тонку солодку червону шкірочку під якою знаходиться тверда прозора оболонка, що вкриває складену з двох половинок кавову зернинку.
Після прогулянки між вологими від ранкової роси кавовими кущами хазяїн, почуваючи свою відповідальність за гостей, завантажив нас в машину і відвіз останні п’ятнадцять кілометрів що лишались до міста Паксонг.
Подорож Болавенським плато виявилась веселою, повною приємних несподіванок і цікавих знайомств.
Відкритим лишилось лише одне питання: чому в кавовому раю п’ють розчинну каву?
Більше Лаосу і його водоспадів н http://www.in-love-travel.com/