Від Турфана до Куньміня. Галопом по Китаям
Турфан обіцяв бути дуже цікавим місцем. Це місто розташоване на оазисі посеред велетенської пустелі Такла-Макан в так званій Турфанській впадині - третьому по рахунку найнижчому місці на планеті. Інтернет обіцяв нам побачити в Турфані багато цікавого - і старі мечеті, і залишки стародавніх міст, і древня як саме місто, а може й древніша підземна іригаційна система, а що вже казати про оповиту легендами печеру тисячі Будд в мальовничих Палаючих горах...
І ось нарешті ми в Турфані! Хм... Десь я вже таке бачив!.. Невже ми знову в Туреччині? Та ні, навколо китайці! Місто, зрештою як і інші уйгурські міста середнього розміру, дуже-дуже нагадують турецькі такого ж калібру. В центрі такі ж помпезні багатоповерхові будівлі без жодного смаку з тою відмінністю, що турецькі були пофарбовані в яскраві веселенькі кольори. Навколо них кучкуються занедбані прямокутні глиняні халупки з дверима, парою вікон і плоским дахом, наче чекають, що і їх скоро знесуть, щоб звільнити місце для багатоповерхівок. Складається враження, що раніше всі ці люди жили ледь не в землянках, й лише зараз держава про них згадала й зайнялась будівництвом бюджетних багатоповерхівок.
Тільки тут на багатьох халупках були дивні прибудови, наче з глини зробили сітку й обгородили нею прямокутник розміром з величеньку кімнату. Як ми зрозуміли потім, це місця для сушки ізюму. А так! Забув написати, що Турфан славиться своїм виноградом і родзинками, а землі навколо міста так і називають - Виноградна долина. Ізюм тут і справді дуже-дуже-дуже смачний, а коштує 20 юанів (25 грн) за кілограм.
Халепа полягала в тому, що всі визначні міста знаходяться десь поза містом в радіусі до п’ятидесяти кілометрів. Більшість самостійних туристів тут просто сідають в таксі і катаються ним від мечеті до мечеті. Але таксі "это же не наш метод"! Їздити по цих точках автостопом чи навіть автобусом зайняло б надто багато часу, а надворі, хоч і трохи тепліше, аніж в горах, все ж нижче нуля навіть вдень.
Тож ми з титанічними зусиллями знайшли в місті інтернет, щоб написати звісточку рідним, і холод погнав нас чим швидше далі на південь. Тут автостоп набагато кращий, і грошопросів значно менше, а чим глибше ми заїжджали в Китай, тим веселішими й добрішими нам видавались самі китайці.
Далі наш шлях вів до східних кордонів Уйгурії, потім на південний схід через всю видовжену за формою провінцію Ґаньсу, через весь Сичуань до провінції Юньнань на самому півдні Китаю, поруч з кордонами В’єтнаму й Лаосу. Тут то ми врешті й відігріємось.
А поки ми були ще в холодній Уйгурії... Проїжджаючи Палаючі гори з автостради можна побачити залишки древніх міст
Високі гори залишились позаду, й я з неприхованою радістю спостерігав, як ми просуваємось на південь, кілометр за кілометром, градус за градусом.
Найхолодніша ночівля, можливо, за всю нашу подорож чекала на виїзді з Уйгурії. Ми ночували поруч з автобаном посеред кам’яної пустелі Такла-Макан. Ґрунт тут виявився таким твердим, що колики від намету не вдалось забити ані на сантиметр. В результаті стінки намету були незакріпленими взагалі, звісно нас не знесло, але в наметі вільно гуляв вітер, а температура всередині була, мабуть, такою ж як і назовні. Рис, який ми звечора замочили в каструльці, зранку виявився промерзлим наскрізь.
Замість ранкової кави нам слугував китайський Ред Бул, який нам подарували китайські поліцаї.
Перше наше знайомство з місцевими правоохоронцями було дещо підозрілим. Коли ми проходили через далеке від туристичних шляхів китайсько-уйгурське містечко, до нас підійшов поліцай і досить непоганою як для китайців англійською попросив пройти до них в офіс, щоб перевірити наші документи. Звичайно-звичайно! ми радо співпрацюємо з китайськими властями, будь то прикордонники чи поліціянти! Поліцай довго розглядає наші паспорти, потім починає дружнім тоном задавати на перший погляд невинні запитання, але в його голосі я відчуваю гебістську закалку й бажання нас на чомусь підловити. Питає, де ми ночували, хто по професії, довго зі здивуванням проглядає візи і штампи з різних країн в паспортах. А як ви сюди доїхали? А який номер машини чи телефону водія, який вас сюди привіз? Ми радо співпрацюємо з китайською владою, але жодних номерів чи імен на жаль не пам’ятаємо, що поробиш. Відпускають нас десь через пів години. Зіна вирішила, що з копів має бути хоч якась користь і вициганила в них дві пляшки води, а я - фотографію на пам’ять
Автобани в Китаї обгороджені колючим дротом або високим парканом, мабуть, щоб домашні тварини і всілякі автостопщики не змогли на них проникнути.
Після в’їзду на територію провінції Ґаньсу на нас чекав приємний сюрприз. Дорожні вказівники, які раніше описувались китайськими ієрогліфами і дублювались арабською в'яззю уйгурської мови, тут нарешті почали дублюватись латиницею. Нарешті ми зможемо читати хоча б назви міст й вулиць!
І тут виявилось, що деякі дорожні знаки на автобані, оформлені як вказівники на найближчі міста, але замість назв населених пунктів і кілометражу якісь дивні пропагандистські написи в три рядки як то "Harmonic society/ Traffic ahaed/ !!! (Гармонійне суспільство/ Рух вперед/ !!!)". Така собі суміш правил дорожнього руху і соціальної реклами.
Першу ж ніч в Ґаньсу ми ночували в невеликій майстерні по обробці напівдорогоцінного каміння, як виявилось, це ремесло дуже розвинене і популярне в Китаї. Саме тут ми вперше познайомились з побутовими умовами простого робочого китайського люду, так званого пролетаріату. І скажу вам, умови не надто хороші. Маленька кімнатка поруч з майстернею, кран з водою на вулиці, стара пічка буржуйка, яку заправляють вугіллям, туалет один на весь під’їзд на задньому дворі має вигляд великої дірки, через яку перекинуто дві тонкі дошки, по периметру стара цегляна стіна. Так живе майстер, який виготовляє авторські прикраси, ритуальні фігурки, авторські елементи декору, що в місцевих магазинах коштують тисячі юанів.
А зранку опісля китайської локшини на сніданок допомагали встановити в дорогий магазин отакого злючого охоронця.
Мабуть злі духи тепер і на поріг не ступлять..
Наперед можу відповісти на запитання: чи бачили ми велику китайську стіну? ТАК, бачили! Ми проїжджали повз неї неподалік містечка Шандан. Так от величною й неприступною вона виглядає, мабуть, десь поближче до Пекіну, де її відреставрували й водять по її вершечку західних туристів за відповідну плату. Тут же, на її далекій західній окраїні Велика китайська стіна швидше нагадує напівзруйновану глиняну стінку якогось хазяйського призначення, наприклад в якості загороди для овець. Хоча сам факт, що вона все ж простояла стільки століть сам по собі вражає. Неякісне фото через вікно автівки:
А ось велика Хуанхе на світанку поруч з мільйонником Ланчжоу - центром провінції Ґаньсу.
Ланчжоу затиснуте поміж горами, витягнуте вздовж в долини річки велетенське місто. Ніякої об’їздної тут немає, тож їхати доводиться через весь мегаполіс. Проїзд такого велетенського міста насправді непросте випробування для будь-якого автостопщика. В’їхати в місто просто, а от виїхати... Та нам пощастило застопити водія, який якраз їхав з одного кінця Ланчжоу в інший, тож можна сказати, що ми й місто побачили з вікна автівки.
Саме тут ми зрозуміли, що таке міське будівництво по-китайськи. Це коли весь мікрорайон будують одночасно, за єдиним планом зводять десятки багатоповерхівок-хмарочосів й поруч - новенький міст через Хуанхе. Виглядає таке будівництво дуже навіть монументально.
Опісля провінції Ґаньсу була невелика ділянка сільськими районами провінції Шеньсі, яка запам’яталась хіба що тим, як селяни сушили свою кукурудзу. Як правило вони розстеляли її рівненьким шаром на покритому бетоном подвір’ячку, але ті в кого чи то подвір’ячка не було, чи то воно вже було зайняте чимось іншим, розстеляли свій урожай прямо на дорозі. Іноді такими кукурудзяними покривалами була вкрита добряча третина й так вузької проїжджої частини. Треба віддати належне водіям, які кожного разу вельми акуратно об’їжджали ці насипи кукурудзи.
Вже наприкінці провінції Шеньсі перед кордоном з Сичуанем ми ніяк не могли застопити підходящу машину, й ось нарешті авто різко загальмувало поруч, я як завжди показав водію на карті наступне велике місто в нашому напрямку, й він зміряв поглядом наші рюкзаки й сказав:
- Поїхали!
- Круто! - відповіли ми й почали запихати манатки в багажник.
Та за п’ять хвилин машина звернула в інший бік, я вже почав махати руками й репетувати, що нам не туди, та водій спокійно посміхнувся, показав пальцями інтернаціональний знак ОК, мовляв: "Спокуха, я все шарю!" По ходу діла ми підбирали інших пасажирів і на великій швидкості їхали в явно не нашому напрямку. Але наші відчуття, що водій фартовий і взагалі він все зрозумів правильно, не підвели.
По приїзді в містечко Х водій завів нас до продуктового магазинчика, яким володіє його сім’я й познайомив зі своєю дружиною, батьками й двома діточками, що до речі зараз в Китаї рідкість. Ну-у-у, "познайомив" це не зовсім те слово, оскільки спілкування в нас відбувалось виключно жестами. Далі нас і ще кількох друзів покликали на сімейний обід прямо в магазинчику. Страви були домашні й дуже смачні, я веселив усіх своїм невмінням їсти паличками, хоча я швидко вчуся, й чесно кажучи, страшенно горджуся тим фактом, що жодного разу не їв китайську їжу ложкою, як то робить багато новоприбулих іноземців. А ще нам налили китайського алкоголю. Найдешевшого. 56-відсоткового. Маленька стограмова пляшка його вартує десь 2 чи 3 юані. Гидота ще та, скажу я вам. Навіть грузинська чача видавалась ледь не божественним нектаром порівняно з цим пійлом.
Тут водій глянув на годинник, щось швидко заговорив по-китайськи й показав жестами, що нам час іти. Ми швидко сіли в машину й поїхали куди? Правильно! Прямісінько на вокзал. На наші протести водій знову посміхнувся і показав інтернаціональний знак ОК, після чого пішов в касу й купив два квитки якраз до того міста, яке я йому спочатку показував на карті, ним виявився Ґуанюань, що в провінції Сичуань. Отакий фартовий китаєць...
В поїзді китайці з нами завзято фотографувалися й дуже намагалися спілкуватись, що звісно ж виходило далеко не завжди.
Місця для курей в тамбурі
Ґуанюань - місто невеличке по китайським міркам, всього лише два з половиною мільйони. Поїзд, вельми схожий на нашу електричку, привіз нас в це місто в час, коли вже темно, але вулиці саме переповнені людьми. Як правило, якщо немає де вписатись, то великі міста ми намагаємось об’їжджати. Якщо ж машина везе нас в нове місто вже ввечері, ми звичайно виходимо перед містом, ставимо намет десь в полі обабіч об’їздної, а зранку рушаємо далі. Але тут ми опинились посеред ночі в центрі міста з хмарочосами, неоновими вогнями і молодиками кримінального вигляду, які голосно повторюють "Готел! Готел!" і все норовлять відтягнути нас кудись в бік, начебто до їхнього "готелу". Ні-ні, хлопці! Файно дякую, але з вами йти якось не дуже хочеться. Швидко йдемо в протилежному напрямку.
Зрештою ми отаборилися практично в центрі міста на набережній, засадженій всілякою китайською городиною. Поміж грядочками в темноті ми таки знайшли чудову, не оброблену діляночку розміром якраз для нашого намету.
Зранку за процесом складання нашого маленького табору спостерігали мешканці чи не всіх навколишніх багатоповерхівок. Вони задумливо стояли на балконах чи біля вікон, їли свої рис і локшину, завзято орудуючи паличками, а іноді наче обговорювали між собою якісь деталі нашого екстер’єру.
- Посміхнись і помахай ручкою, - кажу я Зіні, - ми білі і пухнасті!
О! Китайці махають у відповідь... і посміхаються :)
Ще знайшли в місті якийсь стародавній храм, але враховуючи, що вхід в нього вартував аж 50 юанів, всередину не пішли, лише оглянули ззовні.
Закінчили ми той день вже на півдні Сичуані, тут було нарешті тепло й приємно, навколо бамбукові гаї і десятки, а може й сотні співучих пташок - справжні субтропіки. О-о-о! Як же добре було врешті спати в одній лише футболці! Ну і в спальнику звичайно ж.. все ж субтропіки, а не тропіки.
А оце дуже кльові китайці! Дівчина спілкувалась з нами за допомогою он-лайн перекладача на її телефоні.
На кордоні між провінціями Сичуань і Юньнань знову високі гори, якраз такі як показують на картинках про Китай - дуже стрімкі, скелясті й порослі вологим субтропічним лісом. Дорога петляє вузькою мальовничою ущелиною.
До Куньміна - центру провінції Юньнань ми доїхали в годині четвертій ночі, трохи поблукали порожніми нічними вулицями й поставили намет в непримітному місці на березі якогось каналу.
Ось і він! Південь! Як же довго ми до нього їхали...
Більше Китаю, Киргизстану і Казахстану на http://www.in-love-travel.com/
І ось нарешті ми в Турфані! Хм... Десь я вже таке бачив!.. Невже ми знову в Туреччині? Та ні, навколо китайці! Місто, зрештою як і інші уйгурські міста середнього розміру, дуже-дуже нагадують турецькі такого ж калібру. В центрі такі ж помпезні багатоповерхові будівлі без жодного смаку з тою відмінністю, що турецькі були пофарбовані в яскраві веселенькі кольори. Навколо них кучкуються занедбані прямокутні глиняні халупки з дверима, парою вікон і плоским дахом, наче чекають, що і їх скоро знесуть, щоб звільнити місце для багатоповерхівок. Складається враження, що раніше всі ці люди жили ледь не в землянках, й лише зараз держава про них згадала й зайнялась будівництвом бюджетних багатоповерхівок.
Тільки тут на багатьох халупках були дивні прибудови, наче з глини зробили сітку й обгородили нею прямокутник розміром з величеньку кімнату. Як ми зрозуміли потім, це місця для сушки ізюму. А так! Забув написати, що Турфан славиться своїм виноградом і родзинками, а землі навколо міста так і називають - Виноградна долина. Ізюм тут і справді дуже-дуже-дуже смачний, а коштує 20 юанів (25 грн) за кілограм.
Халепа полягала в тому, що всі визначні міста знаходяться десь поза містом в радіусі до п’ятидесяти кілометрів. Більшість самостійних туристів тут просто сідають в таксі і катаються ним від мечеті до мечеті. Але таксі "это же не наш метод"! Їздити по цих точках автостопом чи навіть автобусом зайняло б надто багато часу, а надворі, хоч і трохи тепліше, аніж в горах, все ж нижче нуля навіть вдень.
Тож ми з титанічними зусиллями знайшли в місті інтернет, щоб написати звісточку рідним, і холод погнав нас чим швидше далі на південь. Тут автостоп набагато кращий, і грошопросів значно менше, а чим глибше ми заїжджали в Китай, тим веселішими й добрішими нам видавались самі китайці.
Далі наш шлях вів до східних кордонів Уйгурії, потім на південний схід через всю видовжену за формою провінцію Ґаньсу, через весь Сичуань до провінції Юньнань на самому півдні Китаю, поруч з кордонами В’єтнаму й Лаосу. Тут то ми врешті й відігріємось.
А поки ми були ще в холодній Уйгурії... Проїжджаючи Палаючі гори з автостради можна побачити залишки древніх міст
Високі гори залишились позаду, й я з неприхованою радістю спостерігав, як ми просуваємось на південь, кілометр за кілометром, градус за градусом.
Найхолодніша ночівля, можливо, за всю нашу подорож чекала на виїзді з Уйгурії. Ми ночували поруч з автобаном посеред кам’яної пустелі Такла-Макан. Ґрунт тут виявився таким твердим, що колики від намету не вдалось забити ані на сантиметр. В результаті стінки намету були незакріпленими взагалі, звісно нас не знесло, але в наметі вільно гуляв вітер, а температура всередині була, мабуть, такою ж як і назовні. Рис, який ми звечора замочили в каструльці, зранку виявився промерзлим наскрізь.
Замість ранкової кави нам слугував китайський Ред Бул, який нам подарували китайські поліцаї.
Перше наше знайомство з місцевими правоохоронцями було дещо підозрілим. Коли ми проходили через далеке від туристичних шляхів китайсько-уйгурське містечко, до нас підійшов поліцай і досить непоганою як для китайців англійською попросив пройти до них в офіс, щоб перевірити наші документи. Звичайно-звичайно! ми радо співпрацюємо з китайськими властями, будь то прикордонники чи поліціянти! Поліцай довго розглядає наші паспорти, потім починає дружнім тоном задавати на перший погляд невинні запитання, але в його голосі я відчуваю гебістську закалку й бажання нас на чомусь підловити. Питає, де ми ночували, хто по професії, довго зі здивуванням проглядає візи і штампи з різних країн в паспортах. А як ви сюди доїхали? А який номер машини чи телефону водія, який вас сюди привіз? Ми радо співпрацюємо з китайською владою, але жодних номерів чи імен на жаль не пам’ятаємо, що поробиш. Відпускають нас десь через пів години. Зіна вирішила, що з копів має бути хоч якась користь і вициганила в них дві пляшки води, а я - фотографію на пам’ять
Автобани в Китаї обгороджені колючим дротом або високим парканом, мабуть, щоб домашні тварини і всілякі автостопщики не змогли на них проникнути.
Після в’їзду на територію провінції Ґаньсу на нас чекав приємний сюрприз. Дорожні вказівники, які раніше описувались китайськими ієрогліфами і дублювались арабською в'яззю уйгурської мови, тут нарешті почали дублюватись латиницею. Нарешті ми зможемо читати хоча б назви міст й вулиць!
І тут виявилось, що деякі дорожні знаки на автобані, оформлені як вказівники на найближчі міста, але замість назв населених пунктів і кілометражу якісь дивні пропагандистські написи в три рядки як то "Harmonic society/ Traffic ahaed/ !!! (Гармонійне суспільство/ Рух вперед/ !!!)". Така собі суміш правил дорожнього руху і соціальної реклами.
Першу ж ніч в Ґаньсу ми ночували в невеликій майстерні по обробці напівдорогоцінного каміння, як виявилось, це ремесло дуже розвинене і популярне в Китаї. Саме тут ми вперше познайомились з побутовими умовами простого робочого китайського люду, так званого пролетаріату. І скажу вам, умови не надто хороші. Маленька кімнатка поруч з майстернею, кран з водою на вулиці, стара пічка буржуйка, яку заправляють вугіллям, туалет один на весь під’їзд на задньому дворі має вигляд великої дірки, через яку перекинуто дві тонкі дошки, по периметру стара цегляна стіна. Так живе майстер, який виготовляє авторські прикраси, ритуальні фігурки, авторські елементи декору, що в місцевих магазинах коштують тисячі юанів.
А зранку опісля китайської локшини на сніданок допомагали встановити в дорогий магазин отакого злючого охоронця.
Мабуть злі духи тепер і на поріг не ступлять..
Наперед можу відповісти на запитання: чи бачили ми велику китайську стіну? ТАК, бачили! Ми проїжджали повз неї неподалік містечка Шандан. Так от величною й неприступною вона виглядає, мабуть, десь поближче до Пекіну, де її відреставрували й водять по її вершечку західних туристів за відповідну плату. Тут же, на її далекій західній окраїні Велика китайська стіна швидше нагадує напівзруйновану глиняну стінку якогось хазяйського призначення, наприклад в якості загороди для овець. Хоча сам факт, що вона все ж простояла стільки століть сам по собі вражає. Неякісне фото через вікно автівки:
А ось велика Хуанхе на світанку поруч з мільйонником Ланчжоу - центром провінції Ґаньсу.
Ланчжоу затиснуте поміж горами, витягнуте вздовж в долини річки велетенське місто. Ніякої об’їздної тут немає, тож їхати доводиться через весь мегаполіс. Проїзд такого велетенського міста насправді непросте випробування для будь-якого автостопщика. В’їхати в місто просто, а от виїхати... Та нам пощастило застопити водія, який якраз їхав з одного кінця Ланчжоу в інший, тож можна сказати, що ми й місто побачили з вікна автівки.
Саме тут ми зрозуміли, що таке міське будівництво по-китайськи. Це коли весь мікрорайон будують одночасно, за єдиним планом зводять десятки багатоповерхівок-хмарочосів й поруч - новенький міст через Хуанхе. Виглядає таке будівництво дуже навіть монументально.
Опісля провінції Ґаньсу була невелика ділянка сільськими районами провінції Шеньсі, яка запам’яталась хіба що тим, як селяни сушили свою кукурудзу. Як правило вони розстеляли її рівненьким шаром на покритому бетоном подвір’ячку, але ті в кого чи то подвір’ячка не було, чи то воно вже було зайняте чимось іншим, розстеляли свій урожай прямо на дорозі. Іноді такими кукурудзяними покривалами була вкрита добряча третина й так вузької проїжджої частини. Треба віддати належне водіям, які кожного разу вельми акуратно об’їжджали ці насипи кукурудзи.
Вже наприкінці провінції Шеньсі перед кордоном з Сичуанем ми ніяк не могли застопити підходящу машину, й ось нарешті авто різко загальмувало поруч, я як завжди показав водію на карті наступне велике місто в нашому напрямку, й він зміряв поглядом наші рюкзаки й сказав:
- Поїхали!
- Круто! - відповіли ми й почали запихати манатки в багажник.
Та за п’ять хвилин машина звернула в інший бік, я вже почав махати руками й репетувати, що нам не туди, та водій спокійно посміхнувся, показав пальцями інтернаціональний знак ОК, мовляв: "Спокуха, я все шарю!" По ходу діла ми підбирали інших пасажирів і на великій швидкості їхали в явно не нашому напрямку. Але наші відчуття, що водій фартовий і взагалі він все зрозумів правильно, не підвели.
По приїзді в містечко Х водій завів нас до продуктового магазинчика, яким володіє його сім’я й познайомив зі своєю дружиною, батьками й двома діточками, що до речі зараз в Китаї рідкість. Ну-у-у, "познайомив" це не зовсім те слово, оскільки спілкування в нас відбувалось виключно жестами. Далі нас і ще кількох друзів покликали на сімейний обід прямо в магазинчику. Страви були домашні й дуже смачні, я веселив усіх своїм невмінням їсти паличками, хоча я швидко вчуся, й чесно кажучи, страшенно горджуся тим фактом, що жодного разу не їв китайську їжу ложкою, як то робить багато новоприбулих іноземців. А ще нам налили китайського алкоголю. Найдешевшого. 56-відсоткового. Маленька стограмова пляшка його вартує десь 2 чи 3 юані. Гидота ще та, скажу я вам. Навіть грузинська чача видавалась ледь не божественним нектаром порівняно з цим пійлом.
Тут водій глянув на годинник, щось швидко заговорив по-китайськи й показав жестами, що нам час іти. Ми швидко сіли в машину й поїхали куди? Правильно! Прямісінько на вокзал. На наші протести водій знову посміхнувся і показав інтернаціональний знак ОК, після чого пішов в касу й купив два квитки якраз до того міста, яке я йому спочатку показував на карті, ним виявився Ґуанюань, що в провінції Сичуань. Отакий фартовий китаєць...
В поїзді китайці з нами завзято фотографувалися й дуже намагалися спілкуватись, що звісно ж виходило далеко не завжди.
Місця для курей в тамбурі
Ґуанюань - місто невеличке по китайським міркам, всього лише два з половиною мільйони. Поїзд, вельми схожий на нашу електричку, привіз нас в це місто в час, коли вже темно, але вулиці саме переповнені людьми. Як правило, якщо немає де вписатись, то великі міста ми намагаємось об’їжджати. Якщо ж машина везе нас в нове місто вже ввечері, ми звичайно виходимо перед містом, ставимо намет десь в полі обабіч об’їздної, а зранку рушаємо далі. Але тут ми опинились посеред ночі в центрі міста з хмарочосами, неоновими вогнями і молодиками кримінального вигляду, які голосно повторюють "Готел! Готел!" і все норовлять відтягнути нас кудись в бік, начебто до їхнього "готелу". Ні-ні, хлопці! Файно дякую, але з вами йти якось не дуже хочеться. Швидко йдемо в протилежному напрямку.
Зрештою ми отаборилися практично в центрі міста на набережній, засадженій всілякою китайською городиною. Поміж грядочками в темноті ми таки знайшли чудову, не оброблену діляночку розміром якраз для нашого намету.
Зранку за процесом складання нашого маленького табору спостерігали мешканці чи не всіх навколишніх багатоповерхівок. Вони задумливо стояли на балконах чи біля вікон, їли свої рис і локшину, завзято орудуючи паличками, а іноді наче обговорювали між собою якісь деталі нашого екстер’єру.
- Посміхнись і помахай ручкою, - кажу я Зіні, - ми білі і пухнасті!
О! Китайці махають у відповідь... і посміхаються :)
Ще знайшли в місті якийсь стародавній храм, але враховуючи, що вхід в нього вартував аж 50 юанів, всередину не пішли, лише оглянули ззовні.
Закінчили ми той день вже на півдні Сичуані, тут було нарешті тепло й приємно, навколо бамбукові гаї і десятки, а може й сотні співучих пташок - справжні субтропіки. О-о-о! Як же добре було врешті спати в одній лише футболці! Ну і в спальнику звичайно ж.. все ж субтропіки, а не тропіки.
А оце дуже кльові китайці! Дівчина спілкувалась з нами за допомогою он-лайн перекладача на її телефоні.
На кордоні між провінціями Сичуань і Юньнань знову високі гори, якраз такі як показують на картинках про Китай - дуже стрімкі, скелясті й порослі вологим субтропічним лісом. Дорога петляє вузькою мальовничою ущелиною.
До Куньміна - центру провінції Юньнань ми доїхали в годині четвертій ночі, трохи поблукали порожніми нічними вулицями й поставили намет в непримітному місці на березі якогось каналу.
Ось і він! Південь! Як же довго ми до нього їхали...
Більше Китаю, Киргизстану і Казахстану на http://www.in-love-travel.com/