ПОХІД НА АРАҐАЦ. ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Sep 13, 2012 18:49

Оригінальна публікація тут: http://www.in-love-travel.com/armenia/pohid-na-aragats-den-tretiy/

Як я вже писав, кратер Араґацу досить великий і глибокий, всипаний лавою розміром від дрібненької сипухи до велетенських валунів, порізаний рівчаками від талої з сніжників води. Краї його підіймаються нерівномірно, утворюючи чотири височенні скелі, донизу всипані сипухою. Ці скелі і є чотири вершини Араґацу, названі відповідно до чотирьох напрямків, в яких вони розташовані.

Майже кругова панорама нижче знята на перемичці між Східною (крайня зліва) та Західною (крайня справа) вершинами вже під час спуску з гори. На дальній стіні кратера видно також Північну вершину, вона і є найвища в масиві, та її меншу Західну сестру.
[звиняйте друззя, але перегляд панорами тіки в оригінальній публікації, оскільки нормального плагіну для панорам в жж нема. так шо клікайте сюда і буде вам щастя]


Нагадаю, що ввійшли в кратер ми потоком Ґехарот між Західною й Південною вершинами, переночували на його дні, й тепер залишився штурм вершини. Будильник я поставив на 5.40, щоб вийти якомога раніше, та з сном мені тоді якось не склалося. Вірменські казочки, про те що на Араґаці бігають стада вовків, ведмедів і інших диких звірів не мали на мене ніякого впливу раніше. Але в містичну гірську ніч чи то розбурхана уява, чи то повний місяць нашіптували моєму вуху чиїсь нерівномірні кроки, ритмічне сопіння і інші дивні звуки знадвору. Нічні химери повністю переконали мене в тому, що в нас з’явились непрохані гості, а голос розуму, мовляв, звуки знадвору - всього лише вітер, а сопіння насправді чутно зсередини намету, залишався далеким шепотом.

Пам’ятаю, колись я шукав в інтернеті інструкцію, що робити при зустрічі з диким ведмедем. На одному з американських сайтів, присвяченому дикій природі, зараз не пригадаю на якому, знайшов, як мені тоді здалося, найбільш адекватні поради щодо такої пікантної ситуації. Не буду зараз все перераховувати, тим більш там описувались різні варіанти зустрічі і різні варіанти поведінки тварини, хто захоче - той знайде. Але якщо зовсім коротко, то не можна робити різких рухів, кричати чи втікати, краще говорити заспокійливим тоном, не повертатись спиною, не дивитись в очі й таке інше. Але якщо ведмідь намагається залізти до вашого дому, намету чи іншого прихистку - АТАКУЙТЕ його що є сили. З цього я зрозумів: мій намет - моя фортеця. Тому кілька годин я лежав, стискаючи ножа, переповнений рішучості всадити бодай кілька сантиметрів добротної швейцарської сталі в першу ж наглу мордяку, яка посміє з’явитися з-під тенту. Що й казати, на ранок я почувався трохи дурнувато, це ж треба напередодні штурму вершини пів ночі не спати й воювати зі своїми ж фантазіями...

Врешті я заснув й... дзвінок будильника... Зовсім невиспаний я відкрив очі і.. О, щастя! По намету тарабанив легкий дощик, а отже підйом переноситься й можна спати далі. Чи був насправді дощ, чи це ще одна химера, породжена моїм мозком, який просто хотів виспатись, залишилось незрозумілим. Ні Зіна, ні Роман ніякого дощу, а тим більш жодних тварин не чули й спали без задніх ніг, потомлені вчорашнім переходом.

Тож встали ми не на світанку, а десь після дев’ятої, й цього разу в нас таки були гості:
- Стук-стук!
- Хто там?
- Ваша нова подруга Горняшка!
В Романа з самого ранку розколювалась голова, трохи нудило й крутилось в голові. На харчове отруєння загалом не було схоже, тож ось він - згубний вплив гірського розрідженого повітря на молодий неадаптований організм. Добре хоч акліматизаційний вихід вчора зробили, а то б ще гірше було. Схильний до поспішних рішень, Роман почав трохи панікувати й пакувати речі, мовляв, я швидко спускаюсь, а ви тут далі без мене. Та ми твердо заборонили йому йти в такому стані самому, там же ж схили ого які круті, ще й урвища і скелі.. Коротше ми з Зіною швидко збігаємо на вершину, а потім сьогодні ж спустимось всі разом, як мінімум до електростанції дійти встигнемо, а ти сиди й пий гарячі чаї та знеболювальне.

Поки ми возилися з Романом і сніданком на перемичці між Південною і Східною вершинами з’явилась група з чотирьох чоловік й почала швидко траверсувати кратер по колу, не втрачаючи й не набираючи висоти, щоб добратись до протилежної точки - перемички між Північною і Західною вершинами, звідки починається класичний підйом на Північну.


Тож ми заспокоїли Романа, твердо наказали нікуди без нас не йти, й, взявши з собою стратегічний запас бренді, рушили на вершину.




На перемичці Західної й Північної ми саме зустрілися з новоприбулою групою. Я був впевнений, що це вірмени чи хоча б група з вірменським провідником, надто вони вже впевнено рухались, явно тут не вперше, бо точно знали куди йти. Як виявилось, я помилився, перед нами були дві парочки - словенці і французи, а йшли вони по GPS-треку, тому й так впевнено. Далі з четвірки піднімались тільки хлопці, дівчата вирішили, що їм цього досить.


Та ось поки ми розмовляли з європейцями, побачили, як від нашого табору швидко рухається маленька різнобарвна цятка й починає нас наздоганяти.


Отут Зіна споглядає підйом на вершину і всім своїм виглядом наче говорить: "І що ми туди справді підемо? А може ну його?"


Але після прояву "упадєнческих" настроїв європейок вона твердіше стискає трекінгові палиці й каже:
- Ну що, пішли?
- Пішли!


На підйомі нас наздогнав Роман, каже, що швидко бігати вгору-вниз навчився в армії, а після знеболювального його зовсім попустило, й він пустився нам навздогін.

З перемички цей останній підйом видавався дуже крутим, але на практиці виявився технічно нескладним, лише сипуха під ногами з кожним кроком з’їжджала на кілька, а іноді на кілька десятків сантиметрів вниз. Було трохи складно фізично, але ми нікуди не поспішали, тож поволі доповзли до верху.


Північна вершина складається з двох піків. Перший на кілька метрів нижчий, далі ще кілька десятків метрів вузьким кам’яним перешийком і стрімка скеля найвищого піку. Ось так він виглядає з першого меншого піку:


Перешийок цей видавався досить небезпечним: вузький кам’яний шлях, з обох боків якого глибокі провалля.Тому, врахувавши сильний вітер і непевний стан Романа, ми вирішили не ризикувати заради кількох метрів висоти й задовольнилися першим піком Північної вершини Араґацу.


До речі, француз і словенець також не пішли на другий пік, а швидко почали спуск до своїх панянок. Ми ж на радощах зробили кілька ковтків бренді з арахісом й шоколадом, фотографувались, співали й танцювали :)


А потім настав час йти вниз.


В таборі ми швидко пообідали склались й рушили в цивілізацію. В принципі ми могли залишитись ще на день чи два, сходити на інші вершини, припасів було достатньо, але Роману й Зіні чомусь хотілось спускатися, та й в мене, відверто кажучи, теж не було відчуття "мало, хочу ще". Я чудово розумів, що можливість така в нас є, але бажання втілити її в життя чомусь не було, з моїм-то ставленням до гір навіть не знаю чому.


Оскільки Роману явно полегшало, спускатись вирішили по наміченому спочатку маршруту кратер - перемичка Південної і Східної вершин - озеро Карі.


Треба сказати, що підйом на цю перемичку нам дався складніше аніж сам штурм вершини. Цей схил кратера крутіший, більше покритий сніжниками, посічений ярами і завалений лавовими валунами.


Навколишні марсіанські краєвиди лише зрідка розбавляла зелена травичка поміж камінням й білі квіточки, жодного деревця чи навіть найменшого кущика.


Спуск з перемички до озера загалом не надто цікавий, покритий травою й лавовими каменюками пологий схил, яким треба спускатися години три, то й добре, що підіймались ми іншим цікавішим маршрутом. Теоретично попереду в далині мала б височіти вершина Арарату, але в повітрі багато чи то вологи, чи то пилюки, все вдалині затягнуто димкою. І лише, коли оглянутись назад, видно дві ближні вершини. Звідси вони видаються звичайними невисокими пагорбами в хмарах.


Озеро Карі теж якось не дуже вразило, хоч воно й на висоті 3200 метрів, але навколо лише невеликі сіро-буро-зелені (і це не жарт) пагорби. На березі озера розкидані високі будиночки з різнокольоровими парасольками.


Колись це була метеостанція, зараз же землю й нерухомість викупив якийсь вірменський крутелик й організував тут ресторани. Мабуть найцікавіше, що тут є це скелет закинутої обсерваторії поблизу озера.


Біля озера було повно люду, як виявилось, сьогодні субота, й всі приїхали на пікнік. Взагалі є тільки два фактори, що можуть загнати вірменів в гори далеко від своїх домівок, це або навала мусульманських загарбників, або пікнік з свіжою бараниною. А якщо ви спитаєте в будь-якого вірмена, що він знає про озеро Карі, він вам обов'язково розкаже.. ні-ні не про висоту над рівнем моря, флору, фауну чи температуру води.. Він розповість, що тут "готовят лучший в Армении ХАШ". Й був час, коли ми були впевнені, що цей виплід вірменської кулінарії - щось смачне, так нам його завзято рекламували. О, як ми помилялись!!!

Але про це в наступному випуску нашої стінгазети...

горрри

Previous post Next post
Up