Похід на Араґац. День перший
Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/armenia/pohid-na-aragats-den-pershiy/
Після того, як ми місяць роз’їжджали Вірменією й Карабахом, в нас тут залишилась одна остання справа - піднятись на найвищу вершину цієї країни - вулкан Араґац. Взагалі вірменські гори для нас з Зіною знакові. Саме тут два роки тому ми здійснили перше сходження на вершину поза межами України. Тоді це був Аждаак (3600 м), теж вулкан, зрештою в Вірменії всюди вулкани, таке воно Вірменське нагір’я. Зараз завдання перед нами стояло складніше і вище, це ж наш перший чотиритисячник!
Як би там не було нам пощастило знайти непогану компанію в похід. В Єревані ми познайомилися з Романом з Архангельська, який взагалі не п’є. Роман приїхав сюди теж автостопом, щоправда це в нього був перший автостопний досвід, тож він ще надто сильно переживав. Кілька років тому наш новий супутник служив в Вірменії в місті Гюмрі, що на північ від Араґацу, й ця гора манила його весь строк служби. Тож як тільки почув, що ми йдемо на Араґац, Роман з Архангельська, який взагалі не п’є, попросився нам в компанію.
На Араґац є два стандартні маршрути. Перший, коротший і більш популярний, починається з озера Карагель на висоті 3190 метрів, до якого веде досить пристойна, місцями навіть асфальтована дорога, й поволі підіймається південним схилом вулкана. Цим маршрутом, якщо поспішити, можна піднятися на гору й спуститися за один день. Та ми вирішили розтягнути собі задоволення й до Карагелю намітили спуск, а от підійматись ми вирішили довшим, але й цікавішим маршрутом - з однойменного села Араґац долиною річки Ґехарот, яка витікає прямо з кратера.
Тож у вибраний день ми поволі спакувалися й рушили з Єревану. Їхали звісно ж автостопом, ганьба була б нам, якби три заядлі автостопщики, зібравшись разом рушили на автовокзал.
Село Араґац знаходиться приблизно в восьми кілометрах від автотраси Єреван-Апаран, тож до повороту на село ми дістались досить легко. А от далі... довелось йти пішки, бо машин було мало, а ті, що були їхали кудись не туди. І от коли ми пройшли більшу частину шляху, біля нас зупинився старенький Бобік. На запитання:
- В село Арагац? - усміхнені чоловік з жінкою замахали руками з міцним вірменським акцентом:
- Да, да! Залезай быстро! Время нет!
Залізти всередину теж було заняттям непростим, довелось протискатись поміж великими балонами з газом, порожніми бідонами та всілякими пакунками. Та все ж краще аніж пішки! Наші нові попутники виявились дуже-дуже приємними людьми, хоча їх знання російської, відверто кажучи, храмало на обидві ноги. Та все ж, коли водій Армен сказав, що їдуть вони навіть далі за селище, на самісінький "наверх", ми зраділи ще більше. По десяти хвилинах розмови нас запросили до себе вгості з припискою:
- Будем пить водку!
Взагалі навряд чи похід Кавказом може бути зарахований, якщо в процесі не було хоча б найменшої пиятики з місцевими пастухами. А тут на самому початку походу така пропозиція! Як було її не прийняти??? Тож ми з вдячністю і з певним острахом за завтрашній ранок повторили слова Юри Гагаріна:
- Поехали!
Старенький УАЗ привіз нас до цілого пастушого містечка на висоті 2300 метрів. Схили гір тут зовсім безлісі, куди не глянь - скрізь пасовища, тож і чабанів, і овець з коровами, і собак розміром з невеликого ведмедика тут хоч греблю гати.
Як виявилось, наші нові друзі так поспішали, бо от-от корови повинні прийти до кошари, щоб подоїтись.
Корови тут, до речі, дуже розумні! Ходять куди собі хочуть самі, але ввечері й зранку обов’язково приходять віддавати молоко. Шкода, що самі доїтись так і не навчились - довелось нам допомагати.
Добре, що я в бабусі в селі колись вправлявся з цим ділом, хоч в основному й з козою. Як відомо, козяче й коров’яче вим’я за конструкцією не сильно відрізняються, тож честь гірських бойків я не посоромив :)
А потім почався гульбан!.. Як виявилось Армен та його дружина тут єдині вірмени, а всі інші місцеві скотарі - єзіди. Так наш список націй, з якими ми пили горілку, поповнився ще однією.
Горілка, до речі, була українська, така з синьою етикеткою, на "Б" починається, на "а" закінчується (це я реклами робити не хочу). Й до сорому вкраїнських Б****а-виробників, була вона далеко не найкращої якості. А от компанія в нас була - супер!
Знання російської, а тим більш англійської, в чабанів залишало бажати кращого, як і наше знання вірменської. Але як свідчить мій досвід, мовний бар’єр під час таких гулянок зовсім не є проблемою, швидше навпаки. Коли тебе ніхто не розуміє, можна сміливо говорити тости типу "за мир між ельфами й зеленими чоловічками", "за всемогутнього Ктулху, що в своєму домі у Рльєху спить й чекає" чи навіть "так вип’єм же за вфіпа іпак имксчиві мав ваимва ваморто шло". Щоб ти не сказав, головне при цьому серйозний вираз обличчя, й щоб дружина не розійшлась сміхом в найважливіший момент.
В розпал гуляння нас почали впрошувати залишитись ще на один день, бо вони ж нас не чекали, а завтра "зарежем барана, шашлык сделаем"! З одної сторони, воно звичайно ж весело отак гуляти, ще й свіженького шашличку захотілось, але як казав один відомий персонаж "птичку жалко". Тож, щоб не відмовлятись прямо, що було б вельми невиховано, ми відповіли, мовляв, завтра буде завтра, там подивимось.
Під фінал для нас зарізали кілька смачнючих вірменських кавунів й відпустили спати. Найважче з нас трьох довелось Роману з Архангельська, який взагалі не п’є. В нього єзіди таки влили стопку горілки, й в бідолашного потім всю ніч вертіли вертольоти в голові...
Після того, як ми місяць роз’їжджали Вірменією й Карабахом, в нас тут залишилась одна остання справа - піднятись на найвищу вершину цієї країни - вулкан Араґац. Взагалі вірменські гори для нас з Зіною знакові. Саме тут два роки тому ми здійснили перше сходження на вершину поза межами України. Тоді це був Аждаак (3600 м), теж вулкан, зрештою в Вірменії всюди вулкани, таке воно Вірменське нагір’я. Зараз завдання перед нами стояло складніше і вище, це ж наш перший чотиритисячник!
Як би там не було нам пощастило знайти непогану компанію в похід. В Єревані ми познайомилися з Романом з Архангельська, який взагалі не п’є. Роман приїхав сюди теж автостопом, щоправда це в нього був перший автостопний досвід, тож він ще надто сильно переживав. Кілька років тому наш новий супутник служив в Вірменії в місті Гюмрі, що на північ від Араґацу, й ця гора манила його весь строк служби. Тож як тільки почув, що ми йдемо на Араґац, Роман з Архангельська, який взагалі не п’є, попросився нам в компанію.
На Араґац є два стандартні маршрути. Перший, коротший і більш популярний, починається з озера Карагель на висоті 3190 метрів, до якого веде досить пристойна, місцями навіть асфальтована дорога, й поволі підіймається південним схилом вулкана. Цим маршрутом, якщо поспішити, можна піднятися на гору й спуститися за один день. Та ми вирішили розтягнути собі задоволення й до Карагелю намітили спуск, а от підійматись ми вирішили довшим, але й цікавішим маршрутом - з однойменного села Араґац долиною річки Ґехарот, яка витікає прямо з кратера.
Тож у вибраний день ми поволі спакувалися й рушили з Єревану. Їхали звісно ж автостопом, ганьба була б нам, якби три заядлі автостопщики, зібравшись разом рушили на автовокзал.
Село Араґац знаходиться приблизно в восьми кілометрах від автотраси Єреван-Апаран, тож до повороту на село ми дістались досить легко. А от далі... довелось йти пішки, бо машин було мало, а ті, що були їхали кудись не туди. І от коли ми пройшли більшу частину шляху, біля нас зупинився старенький Бобік. На запитання:
- В село Арагац? - усміхнені чоловік з жінкою замахали руками з міцним вірменським акцентом:
- Да, да! Залезай быстро! Время нет!
Залізти всередину теж було заняттям непростим, довелось протискатись поміж великими балонами з газом, порожніми бідонами та всілякими пакунками. Та все ж краще аніж пішки! Наші нові попутники виявились дуже-дуже приємними людьми, хоча їх знання російської, відверто кажучи, храмало на обидві ноги. Та все ж, коли водій Армен сказав, що їдуть вони навіть далі за селище, на самісінький "наверх", ми зраділи ще більше. По десяти хвилинах розмови нас запросили до себе вгості з припискою:
- Будем пить водку!
Взагалі навряд чи похід Кавказом може бути зарахований, якщо в процесі не було хоча б найменшої пиятики з місцевими пастухами. А тут на самому початку походу така пропозиція! Як було її не прийняти??? Тож ми з вдячністю і з певним острахом за завтрашній ранок повторили слова Юри Гагаріна:
- Поехали!
Старенький УАЗ привіз нас до цілого пастушого містечка на висоті 2300 метрів. Схили гір тут зовсім безлісі, куди не глянь - скрізь пасовища, тож і чабанів, і овець з коровами, і собак розміром з невеликого ведмедика тут хоч греблю гати.
Як виявилось, наші нові друзі так поспішали, бо от-от корови повинні прийти до кошари, щоб подоїтись.
Корови тут, до речі, дуже розумні! Ходять куди собі хочуть самі, але ввечері й зранку обов’язково приходять віддавати молоко. Шкода, що самі доїтись так і не навчились - довелось нам допомагати.
Добре, що я в бабусі в селі колись вправлявся з цим ділом, хоч в основному й з козою. Як відомо, козяче й коров’яче вим’я за конструкцією не сильно відрізняються, тож честь гірських бойків я не посоромив :)
А потім почався гульбан!.. Як виявилось Армен та його дружина тут єдині вірмени, а всі інші місцеві скотарі - єзіди. Так наш список націй, з якими ми пили горілку, поповнився ще однією.
Горілка, до речі, була українська, така з синьою етикеткою, на "Б" починається, на "а" закінчується (це я реклами робити не хочу). Й до сорому вкраїнських Б****а-виробників, була вона далеко не найкращої якості. А от компанія в нас була - супер!
Знання російської, а тим більш англійської, в чабанів залишало бажати кращого, як і наше знання вірменської. Але як свідчить мій досвід, мовний бар’єр під час таких гулянок зовсім не є проблемою, швидше навпаки. Коли тебе ніхто не розуміє, можна сміливо говорити тости типу "за мир між ельфами й зеленими чоловічками", "за всемогутнього Ктулху, що в своєму домі у Рльєху спить й чекає" чи навіть "так вип’єм же за вфіпа іпак имксчиві мав ваимва ваморто шло". Щоб ти не сказав, головне при цьому серйозний вираз обличчя, й щоб дружина не розійшлась сміхом в найважливіший момент.
В розпал гуляння нас почали впрошувати залишитись ще на один день, бо вони ж нас не чекали, а завтра "зарежем барана, шашлык сделаем"! З одної сторони, воно звичайно ж весело отак гуляти, ще й свіженького шашличку захотілось, але як казав один відомий персонаж "птичку жалко". Тож, щоб не відмовлятись прямо, що було б вельми невиховано, ми відповіли, мовляв, завтра буде завтра, там подивимось.
Під фінал для нас зарізали кілька смачнючих вірменських кавунів й відпустили спати. Найважче з нас трьох довелось Роману з Архангельська, який взагалі не п’є. В нього єзіди таки влили стопку горілки, й в бідолашного потім всю ніч вертіли вертольоти в голові...