Араратська долина. Монастир Хор Вірап та колишня столиця Вірменії
Оригінальна публікація тут
Араратська долина - окраса Вірменії. Окрім приголомшливого виду гори Арарат тут розташовані багато історичних пам’яток, а ще тут найродючіші землі в усій країні. Обов’язковим для відвідин є монастир Хор Вірап біля руїн древнього міста Арташат.
За Плутархом і Страбоном Арташат був заснований не ким-небудь, а самим Ганібалом, котрий після поразки від римлян знайшов прихисток у вірменського царя Арташеса I. Саме Ганібал запримітив групу пагорбів прямісінько посередині Араратської долини поруч з з’єднанням річок Ерасх і Мецамор, що в слугували б додатковим захистом від завойовників, і переконав царя побудувати тут місто. Керувати будівництвом Арташес I доручив самому карфагенцю, й результат настільки порадував царя, що він назвав місто своїм ім’ям й переніс сюди вірменську столицю. Приблизно 600 років Арташат був головним містом Вірменії.
Зараз від колись процвітаючого міста майже нічого не залишилось, його кам’яні стіни були кілька разів зруйновані й відбудовані знову, й врешті, коли Арташат занепав, розібрані для будівництва інших міст.
Зараз на цих пагорбах розкинувся один з найшанованіших в Вірменії монастирів - Хор Вірап, що перекладається як "глибоке підземелля". Саме тут 13 років відсидів в підземеллі засновник Вірменської Церкви Св. Григор.
Але про все по порядку...
До Хор Вірапа ми добирались звісно ж автостопом. Зморені сонцем ми мріяли лише про прохолоду та ковток свіжої води, але доля була до нас більш прихильна. Водій запросив нас на каву, але зайшовши в будинок, виявилось, що родина якраз сідала обідати. Тож наша спрага була втамована російською горілкою з пельменями, купою зелені та овочами. Кава з цукерками завершувала програму.
В грузинів та вірмен є цікава традиція - пиячити біля монастирів. Тож по приїзді в Хор Вірап нас знову чекали питво й закуска. Зачувши, що ми з України, нас відразу запросили до столу. Можливості, а тим більш бажання відмовитись в нас не було, й, випивши ще по одній та закусивши шашликом, ми таки рушили на пагорб до монастиря.
Оточений стінами монастир дивиться на священу гору Арарат. Вкрита снігом вершина виринала над хмарами й виблискувала білосніжними схилами.
Біля входу до монастиря можна "взяти на прокат" голуба, щоб відчувши себе Ноєм, випустити в синє небо над Араратом. Птаха, зробивши коло, повертається до себе в голубятню в найближчому селі, а на наступний день знову їде з хазяїном "на роботу".
Монастир складається з великої церкви посередині, оборонних стін по периметру й прибудованими до них монастирськими приміщеннями, а також каплиці зведеної над підземеллям, в яке за повір’ям запроторили святого Григора.
Вниз можна спуститись драбиною. Підземелля холодне й мокре, в повітрі висить густий туман, що неприємно лоскоче ніздрі. Перепад температири й вологості такий, що з каплиці дна тюрми не видно, воно ховається серед густих холодних випарів, й тому здається що сходи бескінечні й спускаються в інший світ.
Перебування тут навіть кілька хвилин стає нестерпним, не кажучи вже про 13 років, мабуть, лише тверда віра дозволить людині протриматись в цьому місці тривалий час.
Піднімаємось від монастиря на вершечок пагорба. Вигляд навіть вкритого хмарами Арарату перехоплює подих.
Поміж нами й горою добре видно вірмено-турецький кордон з вишками, колючим дротом й, можливо, мінними полями. З протилежної сторони пагорба - старе кладовище й поля аж до протилежного кінця долини. Араратська долина, як казали за совка - "житница" Вірменії.
З пагорба було добре видно, як з боку Ірану до нас наближалась буря, часом вдалині били блискавки й з’являлись смерчі, що піднімали в повітря кілограми пилюки. Тож ми в екстренному порядку пішли укріпляти наш намет усіма можливими відтяжками.
На щастя буря того дня нас оминула.
Ранок порадував нас чудовою погодою, вірніше мене, котрий встав пораніше, щоб пофотографувати Арарат та монастир в променях світанкового сонця.
Спустившись з пагорба до полів, я познайомився з місцевими селянами, що якраз зрошували соняшникові поля.
Зачувши, що я українець, вони зраділи:
- Земляк!
Загалом, дізнавшись звідки я родом, місцеві вірмени і грузини називають мене або "брат", або "земляк", а деякі, при чому виключно чоловіки, щоб показати своє знання української, ще додають: "Я тебе кохаю!" з наголосом на першому складі :)
Потім один з селян додає:
- Хорошо, что не русский.
- А почему хорошо?
- Русские нас всегда предавали. И в 15-ом веке, и в 17-ом... Тут на границе с Турцией российские пограничники стоят. Но если что, они нас снова предадут...
На відміну від західних європейців про різницю між українцями і росіянами тут добре знають і часто про це згадують.
Я переводжу розмову на господарські теми. Виявляється, вода для зрошення сюди подається трубопроводом аж з Севану, до якого тут досить далеко. Трубопроводи явно побудовані ще в радянський час, але ще працюють. Без Севанської води тут урожаю не буде...
Я прощаюся з селянами і йду будити дружину. Нам вже час далі в дорогу. А по дорозі ми ще маємо можливість намилуватися дрібною, поки цілком для нас безпечною фауною.
Араратська долина - окраса Вірменії. Окрім приголомшливого виду гори Арарат тут розташовані багато історичних пам’яток, а ще тут найродючіші землі в усій країні. Обов’язковим для відвідин є монастир Хор Вірап біля руїн древнього міста Арташат.
За Плутархом і Страбоном Арташат був заснований не ким-небудь, а самим Ганібалом, котрий після поразки від римлян знайшов прихисток у вірменського царя Арташеса I. Саме Ганібал запримітив групу пагорбів прямісінько посередині Араратської долини поруч з з’єднанням річок Ерасх і Мецамор, що в слугували б додатковим захистом від завойовників, і переконав царя побудувати тут місто. Керувати будівництвом Арташес I доручив самому карфагенцю, й результат настільки порадував царя, що він назвав місто своїм ім’ям й переніс сюди вірменську столицю. Приблизно 600 років Арташат був головним містом Вірменії.
Зараз від колись процвітаючого міста майже нічого не залишилось, його кам’яні стіни були кілька разів зруйновані й відбудовані знову, й врешті, коли Арташат занепав, розібрані для будівництва інших міст.
Зараз на цих пагорбах розкинувся один з найшанованіших в Вірменії монастирів - Хор Вірап, що перекладається як "глибоке підземелля". Саме тут 13 років відсидів в підземеллі засновник Вірменської Церкви Св. Григор.
Але про все по порядку...
До Хор Вірапа ми добирались звісно ж автостопом. Зморені сонцем ми мріяли лише про прохолоду та ковток свіжої води, але доля була до нас більш прихильна. Водій запросив нас на каву, але зайшовши в будинок, виявилось, що родина якраз сідала обідати. Тож наша спрага була втамована російською горілкою з пельменями, купою зелені та овочами. Кава з цукерками завершувала програму.
В грузинів та вірмен є цікава традиція - пиячити біля монастирів. Тож по приїзді в Хор Вірап нас знову чекали питво й закуска. Зачувши, що ми з України, нас відразу запросили до столу. Можливості, а тим більш бажання відмовитись в нас не було, й, випивши ще по одній та закусивши шашликом, ми таки рушили на пагорб до монастиря.
Оточений стінами монастир дивиться на священу гору Арарат. Вкрита снігом вершина виринала над хмарами й виблискувала білосніжними схилами.
Біля входу до монастиря можна "взяти на прокат" голуба, щоб відчувши себе Ноєм, випустити в синє небо над Араратом. Птаха, зробивши коло, повертається до себе в голубятню в найближчому селі, а на наступний день знову їде з хазяїном "на роботу".
Монастир складається з великої церкви посередині, оборонних стін по периметру й прибудованими до них монастирськими приміщеннями, а також каплиці зведеної над підземеллям, в яке за повір’ям запроторили святого Григора.
Вниз можна спуститись драбиною. Підземелля холодне й мокре, в повітрі висить густий туман, що неприємно лоскоче ніздрі. Перепад температири й вологості такий, що з каплиці дна тюрми не видно, воно ховається серед густих холодних випарів, й тому здається що сходи бескінечні й спускаються в інший світ.
Перебування тут навіть кілька хвилин стає нестерпним, не кажучи вже про 13 років, мабуть, лише тверда віра дозволить людині протриматись в цьому місці тривалий час.
Піднімаємось від монастиря на вершечок пагорба. Вигляд навіть вкритого хмарами Арарату перехоплює подих.
Поміж нами й горою добре видно вірмено-турецький кордон з вишками, колючим дротом й, можливо, мінними полями. З протилежної сторони пагорба - старе кладовище й поля аж до протилежного кінця долини. Араратська долина, як казали за совка - "житница" Вірменії.
З пагорба було добре видно, як з боку Ірану до нас наближалась буря, часом вдалині били блискавки й з’являлись смерчі, що піднімали в повітря кілограми пилюки. Тож ми в екстренному порядку пішли укріпляти наш намет усіма можливими відтяжками.
На щастя буря того дня нас оминула.
Ранок порадував нас чудовою погодою, вірніше мене, котрий встав пораніше, щоб пофотографувати Арарат та монастир в променях світанкового сонця.
Спустившись з пагорба до полів, я познайомився з місцевими селянами, що якраз зрошували соняшникові поля.
Зачувши, що я українець, вони зраділи:
- Земляк!
Загалом, дізнавшись звідки я родом, місцеві вірмени і грузини називають мене або "брат", або "земляк", а деякі, при чому виключно чоловіки, щоб показати своє знання української, ще додають: "Я тебе кохаю!" з наголосом на першому складі :)
Потім один з селян додає:
- Хорошо, что не русский.
- А почему хорошо?
- Русские нас всегда предавали. И в 15-ом веке, и в 17-ом... Тут на границе с Турцией российские пограничники стоят. Но если что, они нас снова предадут...
На відміну від західних європейців про різницю між українцями і росіянами тут добре знають і часто про це згадують.
Я переводжу розмову на господарські теми. Виявляється, вода для зрошення сюди подається трубопроводом аж з Севану, до якого тут досить далеко. Трубопроводи явно побудовані ще в радянський час, але ще працюють. Без Севанської води тут урожаю не буде...
Я прощаюся з селянами і йду будити дружину. Нам вже час далі в дорогу. А по дорозі ми ще маємо можливість намилуватися дрібною, поки цілком для нас безпечною фауною.