Перемога
Як у пісні співається "Перемога зі сльозами на очах".
Пощастило тим, для кого це свято було та залишилося світлою, незатьмареною подією. Для кого все максимально просто: на нашу землю прийшов жорстокий ворог, ми перемогли ворога, слава нам. Хто не потрапив після перемоги під суд та до Сибіру, хто не приставав на страшний вибір - боротися з одним ворогом проти другого, чи з другим проти першого, коли обидва знищують твій народ.
Ветерани посміхаючись та подзенькуючи медалями йдуть на парад. Їм пощастило двічі: вони пережили ту страшну війну, і вийшли з неї без звинувачень. Не було того страшного слова "полон". І байдуже, що у оточення потрапляли цілі армії, кожен солдат був винний, винний тим, що залишився живим.
Хтось повертався до рідного краю у 45-46. А хтось - вже після 50-53, - відбувши свій строк у Сибіру. За що? За те що був призваний ще під час Фінської війни, що воював, був оточенні, тікав до рідного міста, таки потрапляв до німців і майже півтора року провів у страшній тих часів Германії.
Так, в нього є нагороди - медалі, багато. Навіть, здається, один орден - вручили десь у останнє десятиріччя. Частина була ще з воєнних часів, але більшість - значно після, коли вже не зважали на полон, а лише на бойові заслуги та поранення.
На моїй пам'яті він жодного разу не одягав їх а дев'яте травня. Якщо й шов на парад - то в звичайному сірому костюмі, а нагороди покривалися пилюкою десь у шафі.
І він майже до останніх днів боявся, боявся власної думки. Добре пам'ятаю, як вже за часів перебудови, близько дев'яностих, батько почав досить вільно висловлюватися щодо партії, політики та інше. Дід страшно злякався і все кричав на батька, що той занапастить і себе, і дітей, що комуністи навмисне дозволили гласність, щоб знати кого потім розстрілювати.
Тільки за часів незалежності дід, здається, повірив, що минуле таки відійшло вже в минуле.
Я розумію, що в цьому ніхто не винний, але яка незміряна різниця - йти в атаку солдату, за спиною якого у тилу його рідні та діти, та солдату, чия сім'я залишилася за лінією фронту. Знати, що коли ти й виживеш у цьому бою, та зараз десь там, далеко на Батьківщині, страчують твою дружину та дітей. Не мати можливості ані бути з ними, ані захистити, ані допомогти. Захищати велику країну, коли рідні землі вже давно паплюжить ворог…
Дружину та молодшу доньку мого діда німці стратили у перші дні окупації.
Іще одна страшна сторінка історії, яка особливо сильно відбилася на Західній Україні. Не минуло й десятиріччя з часів голодомору. Ми кажемо, що страшні німці. Але відверто - не берусь судити, що страшніше, коли село спалюють живцем у домах, чи коли у селян під дулами гвинтівок відбирають останні крихти хліба, залишаючи на голодну смерть. Коли розстрілюють матір голодних дітей, що посміла вкрасти з колгоспного поля трохи картоплі… Коли в багатодітних сім'ях заради життя інших могли з'їсти власну дитину…
Подібне відбувалося у блокадному Ленінграді. Але то зробили нелюді-фашисти. Голодомор створили комуністи, яки звично славлять себе за велику перемогу у ВОВ…
Трохи більше часу минуло від знищення незалежності Західної України. Десятиріччя - це те, що було майже вчора. Приблизно стільки ж часу назад розпався СРСР, хто скаже що то було давно, чи забулися цінності тих часів?
Початок війни. Західна Україна. Де тільки-но вщухли розстріли націоналістів, де майже в кожній родині, є поховані (і в більшості - діти!) під час Голодомору. Німці женуть геть комуністів. (Прикро чи ні, але на ті часи обличчя комуніста здебільшого асоціювалося саме з обличчям комуніста-росіянина. Бо саме їх направляли "розкулачувати" села. Відомі "трійки" здебільшого мали керівного емісара, командированого або із самої Росії, або із про-російських частин України) Люди радо вітають німців. Але дуже скоро, ті показують, що нічим не кращі, а й гірші за комуністів.
Між двох вогнів з примарною надією, що ті подолають один одного та вщухнуть саме на їх території. Після перших єднань з німцями до кінця війни вони вже воюють на обидві боки - і проти німців, і проти комуністичних осередків опору, створюючи справжній хаос.
Після Перемоги знищать не тільки військові загони націоналістів (хто не втече), але й значну кількість мирних жителів, на яких лишень впаде підозра в національних вподобаннях.
Справжні переможені. Германія була на десятиріччя поділена навпіл. Вони ж знов втратили свою Батьківщину так і не здобувши її. Мабуть єдині, хто в загалі не мав шансу на перемогу в тій війні - як би вона не закінчилась.
День Перемоги. Свято? Чи день скорботи? Переможці чи переможені?
Але всупереч всім сумнівам, мабуть, можна радіти, що нацистський режим було зупинено, що комунізм втратив забагато сил у тій війні та послабив свої позиції. Що завдяки тій перемозі світ став таким, яким ми знаємо його зараз.
Слава та вічна пам'ять тим воїнам!
Пощастило тим, для кого це свято було та залишилося світлою, незатьмареною подією. Для кого все максимально просто: на нашу землю прийшов жорстокий ворог, ми перемогли ворога, слава нам. Хто не потрапив після перемоги під суд та до Сибіру, хто не приставав на страшний вибір - боротися з одним ворогом проти другого, чи з другим проти першого, коли обидва знищують твій народ.
Ветерани посміхаючись та подзенькуючи медалями йдуть на парад. Їм пощастило двічі: вони пережили ту страшну війну, і вийшли з неї без звинувачень. Не було того страшного слова "полон". І байдуже, що у оточення потрапляли цілі армії, кожен солдат був винний, винний тим, що залишився живим.
Хтось повертався до рідного краю у 45-46. А хтось - вже після 50-53, - відбувши свій строк у Сибіру. За що? За те що був призваний ще під час Фінської війни, що воював, був оточенні, тікав до рідного міста, таки потрапляв до німців і майже півтора року провів у страшній тих часів Германії.
Так, в нього є нагороди - медалі, багато. Навіть, здається, один орден - вручили десь у останнє десятиріччя. Частина була ще з воєнних часів, але більшість - значно після, коли вже не зважали на полон, а лише на бойові заслуги та поранення.
На моїй пам'яті він жодного разу не одягав їх а дев'яте травня. Якщо й шов на парад - то в звичайному сірому костюмі, а нагороди покривалися пилюкою десь у шафі.
І він майже до останніх днів боявся, боявся власної думки. Добре пам'ятаю, як вже за часів перебудови, близько дев'яностих, батько почав досить вільно висловлюватися щодо партії, політики та інше. Дід страшно злякався і все кричав на батька, що той занапастить і себе, і дітей, що комуністи навмисне дозволили гласність, щоб знати кого потім розстрілювати.
Тільки за часів незалежності дід, здається, повірив, що минуле таки відійшло вже в минуле.
Я розумію, що в цьому ніхто не винний, але яка незміряна різниця - йти в атаку солдату, за спиною якого у тилу його рідні та діти, та солдату, чия сім'я залишилася за лінією фронту. Знати, що коли ти й виживеш у цьому бою, та зараз десь там, далеко на Батьківщині, страчують твою дружину та дітей. Не мати можливості ані бути з ними, ані захистити, ані допомогти. Захищати велику країну, коли рідні землі вже давно паплюжить ворог…
Дружину та молодшу доньку мого діда німці стратили у перші дні окупації.
Іще одна страшна сторінка історії, яка особливо сильно відбилася на Західній Україні. Не минуло й десятиріччя з часів голодомору. Ми кажемо, що страшні німці. Але відверто - не берусь судити, що страшніше, коли село спалюють живцем у домах, чи коли у селян під дулами гвинтівок відбирають останні крихти хліба, залишаючи на голодну смерть. Коли розстрілюють матір голодних дітей, що посміла вкрасти з колгоспного поля трохи картоплі… Коли в багатодітних сім'ях заради життя інших могли з'їсти власну дитину…
Подібне відбувалося у блокадному Ленінграді. Але то зробили нелюді-фашисти. Голодомор створили комуністи, яки звично славлять себе за велику перемогу у ВОВ…
Трохи більше часу минуло від знищення незалежності Західної України. Десятиріччя - це те, що було майже вчора. Приблизно стільки ж часу назад розпався СРСР, хто скаже що то було давно, чи забулися цінності тих часів?
Початок війни. Західна Україна. Де тільки-но вщухли розстріли націоналістів, де майже в кожній родині, є поховані (і в більшості - діти!) під час Голодомору. Німці женуть геть комуністів. (Прикро чи ні, але на ті часи обличчя комуніста здебільшого асоціювалося саме з обличчям комуніста-росіянина. Бо саме їх направляли "розкулачувати" села. Відомі "трійки" здебільшого мали керівного емісара, командированого або із самої Росії, або із про-російських частин України) Люди радо вітають німців. Але дуже скоро, ті показують, що нічим не кращі, а й гірші за комуністів.
Між двох вогнів з примарною надією, що ті подолають один одного та вщухнуть саме на їх території. Після перших єднань з німцями до кінця війни вони вже воюють на обидві боки - і проти німців, і проти комуністичних осередків опору, створюючи справжній хаос.
Після Перемоги знищать не тільки військові загони націоналістів (хто не втече), але й значну кількість мирних жителів, на яких лишень впаде підозра в національних вподобаннях.
Справжні переможені. Германія була на десятиріччя поділена навпіл. Вони ж знов втратили свою Батьківщину так і не здобувши її. Мабуть єдині, хто в загалі не мав шансу на перемогу в тій війні - як би вона не закінчилась.
День Перемоги. Свято? Чи день скорботи? Переможці чи переможені?
Але всупереч всім сумнівам, мабуть, можна радіти, що нацистський режим було зупинено, що комунізм втратив забагато сил у тій війні та послабив свої позиції. Що завдяки тій перемозі світ став таким, яким ми знаємо його зараз.
Слава та вічна пам'ять тим воїнам!