Знову мене несе
Відверто, заради цього я в тому числі заводила цей ЖЖ. Бо знову начиталася всілякого на дайрі. Ні, я розумію ту точку зору. І не хочу нічого доводити, бо це взагалі не має сенсу. Але для себе сказати хочу
( Read more... )
Останні радянські роки були досить важкими взагалі для родини. Коли розквітла система "за знайомством", і майже неможливо було ніщо купити за гроші. А ми туди клінічно "не вписувалися". Коли регулярно виникали проблеми з лікарями, бо за гроші не купиш, а потрібне віддавалося їх знайомим. Коли я вперше скуштувала шоколадні цукерки після 10-ти років, та інш. Коли дитинство пройшло в умовах жорсткого дифіциту. Я не кажу про делікатеси. Найбільш необіхні речі, скжимо молоко, та інш.
За незележної України, ця ситуація принаймні не погіршувалась, а за 2-3 рокинезалежності почала поступово, але постійно покращуватися. Це такий, споживчий мотив ;)
Є й ще суто психологічно-моральний. За мого дитинства в школі сміялися над тими, в кого було у журналі записано "українець", або хто випадково вживав українскькі слова. І це було дуже образлибо, бо це ж на Україні! Взагалі, за дитинства в меня була мала вагонетка національних образ ;) Потім то воно переросло, але на поглядах відбилося.
Крім того, хоч явним націоналізмом родина не страждала, але до соціалізму ставилася не дуже прихильно. Начебто і не було ніяких дуже репресованих родичів (ну, розкулачений один дід, кілька років відбувший в Сибіру після полону другий - за радянскьих часів, то дрібниці), але в родині ніколи не булоні то що комуністів, а навіть комсомольців.
Та й в мене з піоенрією складалося якось погано ;( При тому, що вчилася на 4-5, завжди висіла на стенді як одна з гірших піонерок класу. Старшій сестрі, при атестаті повністю на "5", свого часу не дали золотої медалі лише за "суспільно неактивну позицію".
Усілякі "лінійки", "суботники", "збори" та інші прояви соціалізму я ненавиділа з дитинства, як глибокий індивідуаліст по характеру.
Ну от і вийшло - я раділа розвалу соцалістичного устрою та підняттю національної ідеї :)
Ні, я не кажу, що все добре, немає ніяких вад (яких, до речі багато), але за радянськими часами яні разу не шкодую.
"Слава партії, що нас це не стосується"
Так, такий мотив теж є :)
Reply
До того ж, у моїй школі всі були українцями "за паспортом", навіть ті, хто мав російські прізвища :), записаних росіянинами були одиниці, і сміятися могли, скоріш, якби хтось раптом взявся розмовляти російською. Власне, наді мною якось таки сміялися ;) - у дитсадку, мені було років зо три, і я тоді ще не вміла контролювати перехід з однієї мови на іншу, тож не могла второпати, чому мене ніхто не розуміє, адже вчора я розмовляла так само :)
Отже, сутуто національних образ, дійсно, не було. І я звикла жити у великій країні, мені це подобалось. Крім того, на той час я вже встигла позаводити друзів в різних республіках, тож зовсім не раділа тому, що опинилась з ними по різні боки кордону, а то й за декілька кордонів. Не кажучи вже про родичів.
Що ж до всього іншого, то я ніколи не ототожнювала соціальний устрій та внутрішню політику будь-якої країни з самою країною. Тому не мала підстав думати, що життя поліпшиться лише тому, що керівництво моєї країни перемістилось з Москви в Київ :) Власне, так і сталося. Всі процеси в пострадянських країнах йдуть більш-менш паралельно.
Що вселяє оптимізм - так це те, що на меншій території дати раду легше, ніж на велетенській :) Тож будемо сподіватися ;)
Ще раз дякую за вдовільнення моєї цікавості :)
Reply
Leave a comment