Денис Таргонський: Притча про м'ясо на киселі
Цю історію я почув від одного сільського священика. Він не міг втриматись, щоб не випалити її мені по телефону гарячим фонтаном суцільних емоцій буквально відразу після розмови зі своїм прихожанином. Звичайно, таємницю сповіді він зберіг, тому наші персонажі будуть безіменними, називайте їх як хочете, думаю, що кожен обов’язково знайде навколо себе імена і підставить у матрицю цієї оповіді. Ось і вийде в кожного якась схожа на нашу «притча во язицех».
Наперед зауважу, що не маю на меті когось черговий раз вразити тим, про що всі вже давно втомились говорити, перестали вірити, або взагалі не сприймають і навіть не беруть до уваги. Це історія про те, як з українців ліплять нелюдів і людоїдів наші сусіди і брати росіяни. Я волів би акцентувати увагу не на політичних негараздах між нашими країнами, які призвели до появи таких карикатурних новин в стилі «Канібал корпс» в інформативному просторі світу. Мені цікаво, які ж саме риси нашої єдиної Адамової людської натури в різний час і в різних обставинах вилазять на світ Божий. Отже, в об’єктиві нашої уваги вічна драма буття людини на планеті, але розгортається вона в простій українській хаті.
Кажуть, що кисіль то смачне блюдо, але для українців, особливо останнім часом, воно стало гірким, як редька та ще й в тещі на городі. Якось приїхали в гості в одне село на Західній Україні родичі з Москви. Замість російської мови, яку наш брат з роду-віку міг легко розуміти, із уст у них постійно лився тягучий і вже не придатний до споживання Кисіль ТV. Зрозуміти про що йшлося було дуже важко, бо дух такий тяжкий, що хоч з дому втікай, рятуючись від радіаційної атмосфери праведного цинізму. Але хіба ж то діло, - маєш свою хату і мусиш на вулиці ночувати? А коли вклавши нарешті гостей спати, самі лягали, то здавалось, що над головою ще стояли благочестиві пілігрими і проповіді читали про цивілізацію Святої Русі.
Люди є люди, і які б вавки у них не були в голові, доброю оковитою дизенфікується будь-яка ідеологема. На те й була надія у добрих господарів, що третій день підряд трусились над свояками. Яка б не була родина, треба людей обов’язково пригостити. Бо ж як повернуться до свого дому, то що ж скажуть, що на Україні були і схудли? В нас так прийнято завсіди, коли в хату люди, то все, що в бандерівських схронах сховано зразу на столі - і м’ясо, і сало, і смалець, і закруток стільки видів, що можна й бика вбити, якщо він все те з’їсть зараз.
Радо зустрічали господарі дорогих гостей, не дивлячись на їх чомусь кислу фізію. Таке враження складалось, як буцім люди, сидячи в безпеці, теплоті і привітності, постійно самі себе переконували, що кругом вороги. Всі старання спростити ситуацію сприймались як намір приспати увагу. І тому здавалось, що гості щось ретельно навколо видивляються, постійно хохлів підозрюють в зраді. Не знаю, може так само почуває себе жінка, яку чоловік хоче впіймати на тому, на чому сам ще не впіймавсь і тому весь час шукає приводу зачепити її за живе.
А що вже прийшлось вислухати, коли погляд натрапив на невеличкий портретик Шевченка в кутку кімнати! І про його особисте життя, яке докладно дослідив Олесь Бузина, так ніби він свічку поету тримав, коли той писав вірші, і про те, що то ідеолог фашизму, і про те, що дітей по Кобзарю навчають нацизму: «А от в нас діти перед навчальним роком спочатку слухають молебень, а потім дають клятву перед червоним стягом з портретом Леніна і до того «знамені» священного, під яким наші батьки звершували будівництво нашої вітчизни, ще й прикладаються. Наші діти шанують своїх героїв і знають свою історію! Як нам добре всі ці 70 років разом жилось при комунізмі, і для чого вам та незальожность!».
Вже третій день поспіль бездну щирої душі господарів постійно заповнював кисіль,- для українців не традиційна страва: «До чого ви дійшли у вашому бандерштаті і куди вас веде ваша хунта? Як можете ви називати себе православними, і при тому грабувати нашу землю на Донбасі, забирати церкви, розпинати священиків в храмах, їсти дітей!? Ще вчора були нормальними совєтськими людьми, а сьогодні стали укропами. Нема спасіння Україні без Росії, нехай ви навіть кожен день будете причащатись. Православ’я без царя - то єресь, всі церкви за межами Росії занапащені екуменізмом, а патріархи крім Кирила підкуплені Америкою і плетуть інтриги проти РПЦ. Нема інших заступників в світі у Церкви Христової крім Президента Росії. Якщо ви й Христа почитаєте, а нашим монархам не вклоняєтесь, то в Царство Боже не потрапите! Ви так і раді драпнути до Нью-Йорку, але потрібно чимдужче мчати і місця займати в межах Дівеєвської канавки, куди анцихрист не пройде. Нічого, хай но американці вам натівські бази на городі поставлять, бо ж тих куркулів нічого крім картоплі і колорацьких жуків не хвилює, от тоді точно проснетесь, згадаєте, як ми вас попереджали».
З пророчою харизмою і мученицькою відчайдушністю гості казали слово, якому, здавалось не буде кінця! Вони чомусь ставили в один ряд російських благочестивих монархів і російського генія Сталіна, який країну об’єднав. А те, що ваших дідів в Сибір вивіз, то це з чистої турботи про спасіння їх душ, бо ж 5 га землі і десяток корів в Царство Небесне не пустять християнські душі, от він і звільняв від багатства мирського, щоб подарувати кожному слов’янину його істинну вітчизну у небесному синкліті Святої Русі. «Тепер ваші діди й баби мученики, вони за вас моляться». Я не буду продовжувати переповідати все те, що прийшлося вислухати бідним господарям, від любих родичів в їхньому ж домі, ви все те можете почути, ввімкнувши канал Росія 24, і навіть інтонацію та жести побачите саме ті, які бачили перед собою герої нашої оповіді.
А господарі, прості земні люди, слухаючи тую полум’яну мову, і вслухаючись в перешіптування, лиш думали про себе: «Може, не треба було первака відразу наливати, видно сильно в голову вдарило? Невже можливо нормальній людині так безсоромно перемішувати зло з добром, лукавство називати правдою?». Це вже і не дратувало, як раніше, просто шкода було людей.
Але ж вода камінь точить. Ну день про те поговорили, ну два, а далі та вода на киселі нестерпно нудить. Ну чесне слово, скільки можна! Завели хором, як штунди: «Послухайте нас і спасетесь, покайтесь, бо в Господа є на вас план і ми не дарма зустрілись, то Він нас до вас з місією спасіння ваших душ послав». «То ж є в нас діти, робота і прості мирські проблеми,- тихенько чоловік до жінки шепотів,- невже не можна віднайти іншої теми?» В тому-то й діло, що виявляється, тими цінностями секулярного міру нам голову задурило жидівське іго. Економічна криза в Росії, виявляється, ще й поглиблюється від того, що українці гривні міняють на долари, а не на рублі, і тим самим допомагають хунті воювати проти Святої Русі. Гостям від щирого серця хотілось вивести таких привітних людей, з цієї омани, врятувати їх від такого лиха бути українцем, переконати, що вони насправді росіяни, просто американці їм мозок пропагандою українства занапастили, і їх дідам і прадідам теж, бо ж від них вони навчились говорити так, як вчать і своїх дітей розмовляти. От біда, поширюється та пліснява мова плебсу від Києва аж до самих Штатів. Її точно в Пентагоні сконструювали, щоб заподіяти шкоду Росії, розхитати єдність Руського міру.
Як тяжко говорити з людьми, які не тільки вас слухати не хочуть, але й навіть не розуміють про що йде мова - гостям стало шкода несвідомих малоросів, але ті дійсно нічого не второпали з їхньої проповіді. Тільки на душі було так ніяково, що господар постійно виходив перекурити на двір, в очі заглянути своїм привітним курочкам, кролям і цапам, які його краще розуміли ніж люди, що гостювали у них в хаті. «Ну що тут скажеш,- зітхнувши розчаровано, шепотіли гості між собою, дивлячись на таку непробудну байдужість до глобальних проблем людства хохлів,- Будуть слухати і не почують». Ну а господарям, якби й хотіли, не було навіть щілини, щоб вставити туди півслова.
В чужому домі гості вели себе як господарі, що до себе на ісконну землю прийшли і навіть подякувати за обід чи вечерю періодично забували. Може б все те застілля якось помалу й докотилось до щасливого завершення, але на лихо господар тієї оселі в армії служив, якраз у відпустку прийшов з АТО. Він, звичайно, по-іншому на речі дивився, простіше, він не звертав уваги на телевізор і прекрасно розумів, що правди на війні немає на жодній стороні. Але точно є ті, хто нападає і ті, хто захищається, і є честь солдата, який складав присягу тій країні, кордони якої закріплені Законом, і якщо хтось їх переходить, чи хоче порушити, то він мусить брати зброю в руки.
Наші гості були родом з першопрестольної столиці і переважно спілкувались по Інтернету, тому й не знали, що значить відповідати за свої слова - написав коментаря на зло укропам під якимось псевдонімом і зник з віртуального простору. Все як в комп’ютерних іграх - мочиш ворогів руського міра і тобі до спини, що про тебе скажуть, чи ти будеш живий, чи мертвий, чи поранений. А тут все просто. Ось ти. Ось твої слова. Ось і люди, до яких вони звернені. Після кожного слова гостей в військовослужбовця рефлекс спрацьовував, але він щиро за те себе картав, бо ж тут не поле бою і це його гості, а не вороги. Його жінка премудра добре знала прості і правильні поняття свого чоловіка, і розуміла, що то святиня, якої зась зачіпати, але кліщі нечистого лізли саме туди. Де тонко, там і рветься і з того самого місця розпочинається розв’язка нашої коротенької історії.
Жінка добре знала манери поведінки свого чоловіка, бо ж у тому сімейному інституті вже не перший рік навчалась. Мала й яку не яку культуру і гостей не перебивала, розуміючи, що ще більший буран накличе, перериваючи бравий монолог. Однією половиною свого головного мозку вона гостей розважала, а другою чоловіка тримала на короткому повідку. В критичну хвилину, коли в коханого вже накипало, вона дуже чемно в нього просила: «Принеси-но милий розсольчику гостям з льоху, будь ласка». Він вибігав слухняно і ніби відходило, а потім знов нахлинало, і жінка знову зверталась із проханням про допомогу, а серцем тим часом Богу молилась і за них і за нього: «А може чайничок постав на газ, дорогенький, а там ще знайди вареники в холодильнику і нагрій». І ніби знову відходило по молитві рідної душі те марево з очей, але не на довго. У нашого солдата вже так зціпило зуби, що могла б бути біда. Але горя не трапилось і НТВ так і не зняло яскраве інтерв’ю про криваву розправу бандерівців над росіянами православними, які ледь живими вирвались з українського села.
Добре, що люди хоч колись, але втомлюються не тільки працювати, але й балакати. Що й сталось по природі речей і з нашими гостями і вони, комусь нажаль, а комусь і на щастя, не встигли-таки всього сказати, що хотіли. Гості, наївшись і наговорившись досхочу, захотіли спати. Але жінка добре знала, що її солдат того просто так не попустить, вже завівся внутрішній механізм спокуси і вів до стрімкого вибуху. Вона вирішила здійснити вилазку боєм, аби ворога роду людського на чисту воду вивести і знищити одним ударом. Вона свого солдатика любого приголубила, уважно подивилась в очі карі, посміхнулась з лукавинкою, а потім погляд підвела до гостей і запитала: «А яке вам краще м'ясо сподобалось, чи те, що справа стояло, чи те що по центру?». «Да то, что по-центру, кажется, повкуснее». «Я ж тобі казала, любий,- повернулась вона знову до свого голуба кароокого,- Я ж тобі говорила, що м'ясо дівчинки смачніше, ніж хлопчика і краще засмажилось в печі». А дітей і справді як раз в той час не було вдома.
Як ви розумієте, після цих слів розпочалась агонія. Все, що вони перед тим з’їли, ротом виходило прямо на стіл. Звичайно, що жінка порушила Божу Заповідь «не бреши». Цікаво, а чи дотримувались її наші брати, коли все те несли? Однак головне не в тому. А що було робити бідній жінці, як рятувати рідню від «теракту»? Та й жіноче самолюбство постраждало чимало, вона так старанно накривала стіл, ночами готувала страви і от таке отримала «дякую». Українські жінки завжди вміли добрі страви приправити перцем і як хто за живе зачепить вийти з ситуації з честю. Вона поставила знак рівності між нашими народами. Виходить що й росіяни м’ясом дитячим поласували, та й українці голодними не залишились. За прописне безкультур’я гості отримали доброго прочухана і лиця у всіх при тому залишились цілими. Та жінка їх цілу ніч відпоювала горіховою настойкою, що від шлунку добре помагає, а на ранок наші гості вже мовчки поїхали додому. Оздоровились у нашому кліматі і тілесно, і духовно, бо ж кажуть, що коли добре виговоришся, то полегшає на душі. Якщо навіть хороше слово - срібло, то мовчання - золото. «Золоті наші, дорогі гості, прощавайте, і на наступний рік приїжджайте».
На тому опис подій скінчився і ми з батюшкою от про що подумали.
Глобалізм - може, один з найвитонченіших винаходів диявола. Технології швидкої передачі інформації то нині така гора спокус, на яку нечистий виводить людину, як одного разу Христа на гору, і показує їй весь світ: «Знов диявол бере Його на височезную гору, і показує Йому всі царства на світі та їхнюю славу, та й каже до Нього: Це все Тобі дам, якщо впадеш і мені Ти поклонишся!» (Мф 8,9). І ми падаємо в суперечки, ненависть одне до одного, не бачимо реальних людей перед собою,- ми бачимо лиш тіні свої власних думок про світ і ближніх. Ні, не нав’язані пропагандою, а свої, виплекані, загартовані як сталь в полум’ї внутрішніх суперечок з совістю, неприйняття того порядку речей, який, хоча й на нашу думку не правильний, але таки по волі Божій існує у світі. А пропаганда в те полум’я лиш дров підкидає. Де б ми не були чи на цьому світі чи вже на тому, чи в Америці чи у Африці, в Україні чи в Росії, в миру, чи в монастирі ми завше ведемо себе по-людськи добре чи по-людськи зле. Як каже Писання - нема чоловіка без гріха. Хоч як би людина не грішила, вона залишається в очах Божих людиною, хоча самим людям здається, що їх вороги, багатші іноземці, конкуренти чи сусіди - то породження пекла. І якщо вони краще живуть, то звичайно ж не чесно заробляють, а мене грабують, а я того й не знаю. І я все життя тільки те й роблю, що шукаю винуватців моєї вбогості, всі сили на те трачу, так, що й працювати вже ніколи, та й сил нема. Але нехай но я спіймаю тих буржуїв на гарячому, буде й на нашій вулиці празник, поки буде що забирати.
Господь поєднує непоєднуване, а де Його немає, там біс сіє сім’я підозрілості, недовірливості і лукавства межи людьми. Заміть людей, люди вірять ідеям, що в повітрі витають. Диявол нам в нашій же уяві показує світ таким, яким ми його хочемо бачити. Ми тому й не бажаємо бачити світ кращим, нам тому й легше бачити його гіршим. Моя ж бабуся мене вчила, що як би нам не було гірко на душі, завжди треба молитись, працювати і пам’ятати, що Божий світ прекрасний, щоб це побачити потрібно очі протирати регулярно вбогою тряпчиною покаяння. Відлупцювала мене бабуся старанно за якусь провину перед людьми і Богом і на сповідь до батюшки повела. І я ще з дитинства добре засвоїв урок, що милість Божа воістину справедлива.
Той солдат щиро каявся в тому, що так ставився до гостей, що на мить не стримав себе і проявив гнів. Може, й така поведінка військового - виняток, але це факт. Покаяння завжди було джерелом здорового глузду для грішних людей. Не знаю, чи каялись ті росіяни, як в православну Москву приїхали, чи ні, і чи їх до того нині хтось призиває, бо Патріарх зовсім про інше говорить, до протилежного призиває. Вся надія на совість окремих людей і Божих пастирів.
Розумна людина дурниці називає дурницями, а коли в якомусь «зміненому» стані знаходиться її свідомість, то відверті нісенітниці стають для неї Символом віри. Коли жінка часом налетить на чоловіка, то він, навчений життєвим досвідом, точно знає, що як щось найшло, так воно й пройде, головне вистояти. Тобто залишитись людьми, коли вас спокушає нечистий нечистю назвати близьку людину. Не можна безрозсудно вірити всьому тому, що про нас говорять люди. Коли говорять щось хороше, то варто запитати себе, а чи дійсно я такий і є. А коли щось погане, то варто знову ж таки запитати себе: «А може дійсно щось таке в мені є, що я так людей дратую?». Але зробити однозначний висновок про тих, хто на нас сердитий, чи на кого самі ратуємось ми не вправі, ми можемо не вірити формально в їх слова, але в них самих, в те добре, що спільне є в нашій природі, ми Богом призвані ВІРУВАТИ.