«Освітні мами», «пекло іспитів» і нобелівські лауреати
Японія! Острівна країна, яка після поразки в Другій світовій війні змогла оговтатися, стати на ноги і в короткі строки перетворилася на другу найпотужнішу економіку світу...Позаминулорічна світова фінансова криза захопила і Японію, але основні елементи успіху країни в цілому і окремих індивідуумів в межах країни як системи залишилися незмінними. Один із найсуттєвіших - акцент на важливості вищої освіти.
Причому істина ця - тільки закінчивши (престижний) університет, ти зможеш досягнути успіху в суспільстві - вбивається в голови підростаючого покоління японців ледь не з дитсадочка. Навіть термін існує на позначення особливо відчайдушних мамів - «освітні мами», тобто такі, що переймаються освітою і вдосконаленням навичок своїх дітей навіть більше, ніж самим дітям це потрібно і ніж вони цього хочуть.
Насправді автору видається, що тут має місце таке собі «нездорове замкнене коло»: для вступу до престижного університету ти маєш закінчити престижну старшу школу, перед тим - так само престижні середню і молодшу (бо ж тільки найкращі школи можуть дати рівень знань, необхідний для впевненого просування вгору по сходинках суспільної драбини). Не впевнений, правда, чи те саме стосується наразі і дитсадочків. А оскільки дитина у 6-7 років не усвідомлює важливості вступу до престижної початкової школи, «освітні мами» м’яко спрямовують своїх чад на шлях істинний. Допомагають їм у цьому численні підготовчі школи з різних дисциплін, курси іноземних мов для дітей будь-якого віку і приватні репетитори - одним словом, індустрія процвітає.
Отже, пройшовши по сходинках престижних шкіл, 18-літній японець чи японка мають перед собою останній бар’єр - вступні іспити до вишу. Вони настільки складні, що процес підготовки до них називають «пеклом іспитів». Але, водночас, ті щасливчики, що пройшли усі 9 кіл і отримали заповітний студентський квиток, можуть трохи (але зовсім трохи!) розслабитися: учитися в японських університетах набагато легше, ніж до них потрапити.
Система навчання, власне, багато в чому подібна до нашої. Навчальний рік має два семестри, перший триває з квітня по липень, другий - із жовтня по лютий. За 4 роки навчання на бакалавра студенти мусять отримати приблизно 120 «кредитів» - зазвичай дають по два за один предмет, який триває півроку, і чотири - за рік. Пари поділяються на лекції та семінари, причому семінар - це зазвичай виступи студентів чи аспірантів по темі свого дослідження. Для отримання заповітних двох «кредитів» зазвичай досить просто справно відвідувати лекції і в кінці семестру написати іспит чи підготувати реферат на задану тему. Іспити здебільшого письмові, інколи на них дозволяють користуватися конспектами чи підручниками - звичної для України і колишнього Союзу картини «іспит для мене завжди свято, професоре!» я жодного разу не спостерігав.
Також на більшості факультетів треба захищати бакалаврську роботу, причому вимоги до якості написаних робіт висуваються доволі високі - якщо вже ти «дожив» до 4 курсу, роби свою справу до кінця як слід.
Узагалі, життя японських студентів - цікаве і насичене, українським вони в цьому плані не поступаються. А в деяких моментах навіть мають певні переваги.
Наприклад, кількість усіляких гуртків, клубів і секцій найрізноманітнішого спрямування у великих університетах наближається до ста - будь-хто знайде собі позакласну діяльність до вподоби. До того ж, японські університети мають кампуси за американським чи європейським зразком - тут тобі і їдальня, і ка’ярня, і бібліотека, і перукарня, і поліклініка, і магазини книжок та комп’ютерної техніки - все в одному місці. І, звичайно, навчальні корпуси - куди ж без них. Бібліотеки працюють з 9 години ранку до 10 вечора в будні і до 5 - у вихідні. А в Університеті Кіото, наприклад, уже рік функціонує спеціальний цілодобовий читальний зал - тобто теоретично в університеті можна і ночувати, особливо під час сесії.
Також (хоч це, можливо, лише моє суб’єктивне враження) у японських вишах якось більше свободи вибору і свободи дії порівняно з українськими. Так, наприклад, ти абсолютно вільний у виборі предметів, а конкретно зі спеціалізацією визначаєшся лише після другого курсу. У магістратурі чи аспірантурі так само ніхто не обмежує тебе у темі дослідження і не ставить у просторово-часові рамки. Хочеш досліджувати равликів- на здоров’ячко, але і відповідальність за адекватність наукових висновків і результатів теж мусиш взяти на себе.
Оцей от вільний дух, слід визнати, дає результати - в Університеті Кіото, наприклад, є «корпус нобелівських лауреатів», який отримав свою назву через те, що там колись були розташовані лабораторії провідних науковців, що отримали згодом найпочеснішу наукову премію світу. Люблю я ходити його коридорами після закінчення занять, коли нікого немає. Нібито нічого особливого, звичайний собі корпус...Але колись, років із 50 тому, саме на цьому місці, може, когось осяяла ідея, що призвела згодом до великого наукового відкриття. Ех, а раптом і я наберуся тієї мудрості!..
«Краще б учився старанно і думав, як у світі жити, замість мріяти!», - скажете ви. І я не матиму, що вам заперечити.
Причому істина ця - тільки закінчивши (престижний) університет, ти зможеш досягнути успіху в суспільстві - вбивається в голови підростаючого покоління японців ледь не з дитсадочка. Навіть термін існує на позначення особливо відчайдушних мамів - «освітні мами», тобто такі, що переймаються освітою і вдосконаленням навичок своїх дітей навіть більше, ніж самим дітям це потрібно і ніж вони цього хочуть.
Насправді автору видається, що тут має місце таке собі «нездорове замкнене коло»: для вступу до престижного університету ти маєш закінчити престижну старшу школу, перед тим - так само престижні середню і молодшу (бо ж тільки найкращі школи можуть дати рівень знань, необхідний для впевненого просування вгору по сходинках суспільної драбини). Не впевнений, правда, чи те саме стосується наразі і дитсадочків. А оскільки дитина у 6-7 років не усвідомлює важливості вступу до престижної початкової школи, «освітні мами» м’яко спрямовують своїх чад на шлях істинний. Допомагають їм у цьому численні підготовчі школи з різних дисциплін, курси іноземних мов для дітей будь-якого віку і приватні репетитори - одним словом, індустрія процвітає.
Отже, пройшовши по сходинках престижних шкіл, 18-літній японець чи японка мають перед собою останній бар’єр - вступні іспити до вишу. Вони настільки складні, що процес підготовки до них називають «пеклом іспитів». Але, водночас, ті щасливчики, що пройшли усі 9 кіл і отримали заповітний студентський квиток, можуть трохи (але зовсім трохи!) розслабитися: учитися в японських університетах набагато легше, ніж до них потрапити.
Система навчання, власне, багато в чому подібна до нашої. Навчальний рік має два семестри, перший триває з квітня по липень, другий - із жовтня по лютий. За 4 роки навчання на бакалавра студенти мусять отримати приблизно 120 «кредитів» - зазвичай дають по два за один предмет, який триває півроку, і чотири - за рік. Пари поділяються на лекції та семінари, причому семінар - це зазвичай виступи студентів чи аспірантів по темі свого дослідження. Для отримання заповітних двох «кредитів» зазвичай досить просто справно відвідувати лекції і в кінці семестру написати іспит чи підготувати реферат на задану тему. Іспити здебільшого письмові, інколи на них дозволяють користуватися конспектами чи підручниками - звичної для України і колишнього Союзу картини «іспит для мене завжди свято, професоре!» я жодного разу не спостерігав.
Також на більшості факультетів треба захищати бакалаврську роботу, причому вимоги до якості написаних робіт висуваються доволі високі - якщо вже ти «дожив» до 4 курсу, роби свою справу до кінця як слід.
Узагалі, життя японських студентів - цікаве і насичене, українським вони в цьому плані не поступаються. А в деяких моментах навіть мають певні переваги.
Наприклад, кількість усіляких гуртків, клубів і секцій найрізноманітнішого спрямування у великих університетах наближається до ста - будь-хто знайде собі позакласну діяльність до вподоби. До того ж, японські університети мають кампуси за американським чи європейським зразком - тут тобі і їдальня, і ка’ярня, і бібліотека, і перукарня, і поліклініка, і магазини книжок та комп’ютерної техніки - все в одному місці. І, звичайно, навчальні корпуси - куди ж без них. Бібліотеки працюють з 9 години ранку до 10 вечора в будні і до 5 - у вихідні. А в Університеті Кіото, наприклад, уже рік функціонує спеціальний цілодобовий читальний зал - тобто теоретично в університеті можна і ночувати, особливо під час сесії.
Також (хоч це, можливо, лише моє суб’єктивне враження) у японських вишах якось більше свободи вибору і свободи дії порівняно з українськими. Так, наприклад, ти абсолютно вільний у виборі предметів, а конкретно зі спеціалізацією визначаєшся лише після другого курсу. У магістратурі чи аспірантурі так само ніхто не обмежує тебе у темі дослідження і не ставить у просторово-часові рамки. Хочеш досліджувати равликів- на здоров’ячко, але і відповідальність за адекватність наукових висновків і результатів теж мусиш взяти на себе.
Оцей от вільний дух, слід визнати, дає результати - в Університеті Кіото, наприклад, є «корпус нобелівських лауреатів», який отримав свою назву через те, що там колись були розташовані лабораторії провідних науковців, що отримали згодом найпочеснішу наукову премію світу. Люблю я ходити його коридорами після закінчення занять, коли нікого немає. Нібито нічого особливого, звичайний собі корпус...Але колись, років із 50 тому, саме на цьому місці, може, когось осяяла ідея, що призвела згодом до великого наукового відкриття. Ех, а раптом і я наберуся тієї мудрості!..
«Краще б учився старанно і думав, як у світі жити, замість мріяти!», - скажете ви. І я не матиму, що вам заперечити.