Такамацу - Висока Сосна
У попередньому дописі якось написалося багато вступних абзаців ніпрошо, але насправді мені йдеться про Такамацу - місто на півночі острова Шікоку, одне із (не)багатьох у Японії, в якому я ще не був. А їхав я туди, тобто сюди, бо набираю ці рядки в аудиторії Каґавського університету, аби взяти участь у конференції з історії довкілля Східної Азії, розказавши про історію довкілля японського такою, як вона відображена у радянській літературі про цю країну.
Так от, я в аудиторії на другому поверсі 4 корпусу педагогічного факультету, бородатий дідуган, перебиваючи пташиний спів і під акомпанеменет прекрасного осіннього вітру, узагальнює виступи про культурні ландшафти Японії, Китаю і ще незрозуміло якої азійської країни. Мій же виступ уже закінчився, тому можна спокійно цмулити пшеничний чай і писати, поки пишеться.
Зрештою у Такамацу я прибув позавчорашнього ранку десь після 10-ї, і мусів одразу бігти в готель, залишити там валізку, шнурувати нашвидкуруч краватку і бігти на церемонію відкриття конференції. Проходила вона у парку, де колись був замок Такамацу, а зараз залишилися тільки зовнішні стіни, і ще Ші-Ун-Каку - дерев’яна структура у традиційному японському стилі, тобто з татамі, шьо:дзі, численними внутрішніми садами і капцями перед туалетом. (Хоча останній елемент, можливо, і не зовсім традиційно японський). І от я прибуваю, весь у піні, в Ші-Ун-Каку, і спостерігаю за церемонією відкриття у великій кімнаті навіть не знаю, на скільки татамі - можливо, 50 або і 60. Дідуган, але інший, ніж зараз, балакає про те, як він радий, як це все важливо і так далі - ну, не мені вам розповідати. Тоді учасників було по-(точніше, під-)годовано, і всі пішки прямуємо до високих, за тутешніми масштабами, веж коло порту. Там на 6 поверсі, із персональним видом на море, величезну галявину перед ним і якусь незбагненну металеву конструкцію для розважання дітей, проходять лекції першого дня у виконанні провідних істориків довкілля. Пізніше з’ясується, що один із них - дискусант і голова нашої панелі, тобто сесії, тобто як воно там українською. А балакав він про асбест і те, як японці його люблять, скільки використовували зовсім донедавна (закон про заборону використання в будівництві було прийнято тільки 2006 року чишо) і які величезні викиди асбесту утворилися разом із мільйонами тон сміття після 3-11, тобто землетрусу, цунамі і катастрофи на Фукушімі. І що незрозуміло, скільки часу піде на розгрібання цих тон, як і точні розміри шкоди, що вони її завдадуть людям і довкіллю.
А тоді був прийом у ресторані коло води, бо ж Такамацу - це відомий порт у Внутрішньому морі Сето, і човни звідси вирушають у всіх напрямках, якими їм (тобто човнам) заманеться слідувати, інколи навіть непідконтрольно людям, що ними керують і на них їздять.
Так от, море було чорним, гори - теж, і навіть мотоцикли, на яких приїхали в порт юні байкери-старшокласники, були чорніші від найчорніших. Але в ресторані було зовсім не чорно, тільки подавали чомусь кухню італійську, а не японську. Ну, але то вже дрібниці.
А наступного дня після цих дрібниць була подорож до Яшіми, “дахового острова”, бо “я” - це дах, а “шіма” - острів. Але тепер Яшіма вже зовсім ніякий не острів, а півострів, бо суші в Японії і так мало, і її треба відвойовувати в природи сантиметр за сантиметром. Тож відвоювали і простір між територією міста та власне ще-островом Яшіма.
Колись там були поля солі, соляні поля чи соляники чи як вони там будуть українською, а тоді чи то споживання солі в Японії зменшилося, чи то перейшли на дешевшу сіль закордонну, але тепер на місці колись-соляників - купа житлових будинків, якесь поле-простір для чиєїсь фантазії і, певно, місце тренувань спортсменів невідомих світові видів спорту.
Я можу про все це написати не тому, що власноніж походив там або поїздив на автобусі, а тому, що з (не-)острова Яшіма ми все це бачили зверху, з висоти майже 300 метрів. А ще звідтам було видно острови, що нібито висять на поверхні води (навіть той, за яким під час відомої вузьким колам битви ховала свої човни одна з ворогуючих сторін), і, десь лівіше на горизонті, майже під самим небом - острів Шьо:до:, на якому ми були минулого року і тому цього року не поїхали. Він - найбільший серед усіх островів, що їх накидано у Внутрішньому морі Сето, і відомий своїм парком оливкових дерев, соєвим соусом (а який реґіон у Японії не славиться соєвим соусом, скажите мені?..), довжелезною ущелиною у скелі і музеєм каменів, які колись використовували для будівництва Осакського замку.
Але це я знову поїхав думкою не туди, насправді мені йдеться про подорож на Яшіму, яка була по обіді. Але інколи слід дотримуватися хронології подій, тому спочатку напишу трохи про те, що було того ж дня вранці. А були камені, самі камені. Місцевість Адзі (15 хвилин на автобусі від Яшіми). Музей каменів із численними мистецькими витворами-скульптурами, біля 100 камінняробних майстерень (а колись же було до 400!), музей відомого (кому?) мистця - скульптора, дизайнера і взагалі розумного дядечка Ноґучі Ісаму із купою незавершених творів. На жаль, фотографувати на території самого музею було заборонено, але на його територією віяло якоюсь такою над-абсолютною гармонієї простору і речей у ньому, що я навіть почав жалкувати, що не було мені про пана Ісаму нічого не відомо. А камені і ґраніт із району Адзі вважаються за якістю чи не найкращими у світі, хоч останнім часом і програють китайським та корейським аналогам. Я до них торкнувся рукою і навіть трохи поспілкувався українською, і мушу сказати, що такої гладенької поверхні у каменя я ще ніколи не бачив (хоча, чесно кажучи, я взагалі мало бачив кам’яних поверхонь у своєму житті).
А тоді, надивившись на камені, ми поїхали їсти удон, бо це ще одна народна забава мешканців префектури Каґава (адміністративним центром якої і є Такамацу). Удон - це борошно, сіль і вода, які перемішують і роблять трошки товсту локшину, а тоді її споживають із гарячим (влітку - не дуже) супчиком, додаючи за бажання всякі смаколики. Нам додали темпуру і інарідзуші - рис в обгортці із шкурочки з то:фу.
Тоді в програмі було шікоківське Пирогово - “село Шікоку”, де були представлені найрізноманітніші будинки з найрізноманітніших епох, всього їх було, здається, трохи більше 30. Я насолоджувався прогулянкою поміж будинками, споглядаючи попереджувальні таблички “Будьте уважні, нещодавно на цьому місці бачили дикого кабана!” - коло забору проти кабанів, “Будьте обережні, тут водяться отруйні гадюки! Особливо небезпечною є оця травичка прямо перед вами.” - перед невеличкими, у півтимурового зросту, чагарниками. Ну і ще підвисний (?) міст був таким собі небезпечним атракціоном, бо прогинався під вагою спраглих його перейти настільки, що до води залишалося якихось 20 сантиметрів. Добре, що він не обвалився, слава японським технологіям.
І тільки після цього квазі-пирогова ми нарешті дісталися гори Яшіма. Пішли гуляти по колу, бо вершина гори - пласка, витягнута і майже немає великих перепадів висот. Намилувалися краєвидом, про який я вже згадав вище, пройшли повз рьокан, який колись був занесений у списки японського уряду, а тепер на даху його живуть ворони, рослини плетуться і обплітають усе від 1 до 4 поверху, скляні двері розбиті, а сама будівля, певно, не може зрозуміти, що з нею робиться.
Ще нам було показано кілька стін, які японці поідентифікували як залишки-руїни замку Такамацу, збудованого незрозуміло коли і незрозуміло ким, а тепер реконструюють і наступного березня збираються відкрити його для доступу туристів і всіх спраглих історичних цікавинок. Кожному з учасників туру видали по касці, і ми, як ото курчата, один за одним почисленних тимчасово зведених переходах чимчикували до стіни, бо сходи потужніші ще не добудували. This entry was originally posted at http://brovary84.dreamwidth.org/191301.html. Please comment there using OpenID.
Так от, я в аудиторії на другому поверсі 4 корпусу педагогічного факультету, бородатий дідуган, перебиваючи пташиний спів і під акомпанеменет прекрасного осіннього вітру, узагальнює виступи про культурні ландшафти Японії, Китаю і ще незрозуміло якої азійської країни. Мій же виступ уже закінчився, тому можна спокійно цмулити пшеничний чай і писати, поки пишеться.
Зрештою у Такамацу я прибув позавчорашнього ранку десь після 10-ї, і мусів одразу бігти в готель, залишити там валізку, шнурувати нашвидкуруч краватку і бігти на церемонію відкриття конференції. Проходила вона у парку, де колись був замок Такамацу, а зараз залишилися тільки зовнішні стіни, і ще Ші-Ун-Каку - дерев’яна структура у традиційному японському стилі, тобто з татамі, шьо:дзі, численними внутрішніми садами і капцями перед туалетом. (Хоча останній елемент, можливо, і не зовсім традиційно японський). І от я прибуваю, весь у піні, в Ші-Ун-Каку, і спостерігаю за церемонією відкриття у великій кімнаті навіть не знаю, на скільки татамі - можливо, 50 або і 60. Дідуган, але інший, ніж зараз, балакає про те, як він радий, як це все важливо і так далі - ну, не мені вам розповідати. Тоді учасників було по-(точніше, під-)годовано, і всі пішки прямуємо до високих, за тутешніми масштабами, веж коло порту. Там на 6 поверсі, із персональним видом на море, величезну галявину перед ним і якусь незбагненну металеву конструкцію для розважання дітей, проходять лекції першого дня у виконанні провідних істориків довкілля. Пізніше з’ясується, що один із них - дискусант і голова нашої панелі, тобто сесії, тобто як воно там українською. А балакав він про асбест і те, як японці його люблять, скільки використовували зовсім донедавна (закон про заборону використання в будівництві було прийнято тільки 2006 року чишо) і які величезні викиди асбесту утворилися разом із мільйонами тон сміття після 3-11, тобто землетрусу, цунамі і катастрофи на Фукушімі. І що незрозуміло, скільки часу піде на розгрібання цих тон, як і точні розміри шкоди, що вони її завдадуть людям і довкіллю.
А тоді був прийом у ресторані коло води, бо ж Такамацу - це відомий порт у Внутрішньому морі Сето, і човни звідси вирушають у всіх напрямках, якими їм (тобто човнам) заманеться слідувати, інколи навіть непідконтрольно людям, що ними керують і на них їздять.
Так от, море було чорним, гори - теж, і навіть мотоцикли, на яких приїхали в порт юні байкери-старшокласники, були чорніші від найчорніших. Але в ресторані було зовсім не чорно, тільки подавали чомусь кухню італійську, а не японську. Ну, але то вже дрібниці.
А наступного дня після цих дрібниць була подорож до Яшіми, “дахового острова”, бо “я” - це дах, а “шіма” - острів. Але тепер Яшіма вже зовсім ніякий не острів, а півострів, бо суші в Японії і так мало, і її треба відвойовувати в природи сантиметр за сантиметром. Тож відвоювали і простір між територією міста та власне ще-островом Яшіма.
Колись там були поля солі, соляні поля чи соляники чи як вони там будуть українською, а тоді чи то споживання солі в Японії зменшилося, чи то перейшли на дешевшу сіль закордонну, але тепер на місці колись-соляників - купа житлових будинків, якесь поле-простір для чиєїсь фантазії і, певно, місце тренувань спортсменів невідомих світові видів спорту.
Я можу про все це написати не тому, що власноніж походив там або поїздив на автобусі, а тому, що з (не-)острова Яшіма ми все це бачили зверху, з висоти майже 300 метрів. А ще звідтам було видно острови, що нібито висять на поверхні води (навіть той, за яким під час відомої вузьким колам битви ховала свої човни одна з ворогуючих сторін), і, десь лівіше на горизонті, майже під самим небом - острів Шьо:до:, на якому ми були минулого року і тому цього року не поїхали. Він - найбільший серед усіх островів, що їх накидано у Внутрішньому морі Сето, і відомий своїм парком оливкових дерев, соєвим соусом (а який реґіон у Японії не славиться соєвим соусом, скажите мені?..), довжелезною ущелиною у скелі і музеєм каменів, які колись використовували для будівництва Осакського замку.
Але це я знову поїхав думкою не туди, насправді мені йдеться про подорож на Яшіму, яка була по обіді. Але інколи слід дотримуватися хронології подій, тому спочатку напишу трохи про те, що було того ж дня вранці. А були камені, самі камені. Місцевість Адзі (15 хвилин на автобусі від Яшіми). Музей каменів із численними мистецькими витворами-скульптурами, біля 100 камінняробних майстерень (а колись же було до 400!), музей відомого (кому?) мистця - скульптора, дизайнера і взагалі розумного дядечка Ноґучі Ісаму із купою незавершених творів. На жаль, фотографувати на території самого музею було заборонено, але на його територією віяло якоюсь такою над-абсолютною гармонієї простору і речей у ньому, що я навіть почав жалкувати, що не було мені про пана Ісаму нічого не відомо. А камені і ґраніт із району Адзі вважаються за якістю чи не найкращими у світі, хоч останнім часом і програють китайським та корейським аналогам. Я до них торкнувся рукою і навіть трохи поспілкувався українською, і мушу сказати, що такої гладенької поверхні у каменя я ще ніколи не бачив (хоча, чесно кажучи, я взагалі мало бачив кам’яних поверхонь у своєму житті).
А тоді, надивившись на камені, ми поїхали їсти удон, бо це ще одна народна забава мешканців префектури Каґава (адміністративним центром якої і є Такамацу). Удон - це борошно, сіль і вода, які перемішують і роблять трошки товсту локшину, а тоді її споживають із гарячим (влітку - не дуже) супчиком, додаючи за бажання всякі смаколики. Нам додали темпуру і інарідзуші - рис в обгортці із шкурочки з то:фу.
Тоді в програмі було шікоківське Пирогово - “село Шікоку”, де були представлені найрізноманітніші будинки з найрізноманітніших епох, всього їх було, здається, трохи більше 30. Я насолоджувався прогулянкою поміж будинками, споглядаючи попереджувальні таблички “Будьте уважні, нещодавно на цьому місці бачили дикого кабана!” - коло забору проти кабанів, “Будьте обережні, тут водяться отруйні гадюки! Особливо небезпечною є оця травичка прямо перед вами.” - перед невеличкими, у півтимурового зросту, чагарниками. Ну і ще підвисний (?) міст був таким собі небезпечним атракціоном, бо прогинався під вагою спраглих його перейти настільки, що до води залишалося якихось 20 сантиметрів. Добре, що він не обвалився, слава японським технологіям.
І тільки після цього квазі-пирогова ми нарешті дісталися гори Яшіма. Пішли гуляти по колу, бо вершина гори - пласка, витягнута і майже немає великих перепадів висот. Намилувалися краєвидом, про який я вже згадав вище, пройшли повз рьокан, який колись був занесений у списки японського уряду, а тепер на даху його живуть ворони, рослини плетуться і обплітають усе від 1 до 4 поверху, скляні двері розбиті, а сама будівля, певно, не може зрозуміти, що з нею робиться.
Ще нам було показано кілька стін, які японці поідентифікували як залишки-руїни замку Такамацу, збудованого незрозуміло коли і незрозуміло ким, а тепер реконструюють і наступного березня збираються відкрити його для доступу туристів і всіх спраглих історичних цікавинок. Кожному з учасників туру видали по касці, і ми, як ото курчата, один за одним почисленних тимчасово зведених переходах чимчикували до стіни, бо сходи потужніші ще не добудували. This entry was originally posted at http://brovary84.dreamwidth.org/191301.html. Please comment there using OpenID.